«Неконкретна» цензура

Євген ГЛІБОВИЦЬКИЙ , тележурналіст:

— У забороні на появу певних політиків, певних суджень, у забороні на певні оцінки, певні теми. Тобто повний спектр цензури присутній в українських медіа. Спроби вирішити цю проблему всередині засобу масової інформації були, але не знаю ні однієї успішної. УНІАН — перша з них. Проте, є чи немає політичної цензури, ми можемо зробити певні професійні судження внаслідок того, що ми бачимо певну інформаційну картину дня та інформаційну картину новин, які виходять внаслідок цього дня. Чи на телеканалах, чи в газетах. Ми бачимо, що є загальна проблема, тобто я не думаю, що треба доходити до розбору проблеми і на такому рівні доводити, що взагалі в країні є проблема з цензурою. Вона є. Крапка. Факт. Тобто якщо вам потрібно посилання на це, то візьміть договір між УНІАНом і керівництвом, де є словосполучення «припинити політичну цензуру». Тобто не можна припинити те, чого немає. Інша річ, що насправді не було якогось судового процесу. Але питання полягає в тому, що є сенс загальних зборів і державних, і приватних медіа, оскільки все зводиться до одного: держава теж не має права монополізувати ту інформацію, яка виходить у їхніх медіа. Правила, за якими грають ЗМІ повинні бути однакові незалежно від форми власності.

Андрій ШЕВЧЕНКО , тележурналіст:

— Я під поняттям цензури розумію втручання влади у творчий процес ще на стадії підготовки матеріалу. Принаймні таких прикладів я бачив достатньо на телебаченні. Ці речі складно довести в суді, хоча я допускаю, що найближчим часом це може бути зроблено. Така цензура — універсальна, вона не відділяє державні медіа від приватних.

Наталія ВЛАЩЕНКО , головний редактор журналу «Обличчя України»:

— У будь-якого явища є своя піна. Звичайно, є журналісти, політичні діячі, які використовують словосполучення «політична цензура» для того, щоб зробити власну кар’єру, для власного пі-ара. Це безумовно. Але зазвичай, я думаю, все це досить щиро, тому що сьогодні політична цензура існує. Вона виявляється. І найяскравіший приклад цьому — 16 вересня, коли півдня майже всі телеканали були на профілактиці, а інші півдня було видно, що те, що відбувається в місті, країні показують необ’єктивно. Це стосувалося цифр, які називалися, й інтерпретацій того, що відбувалося. Але справа, зрозуміло, не тільки в 16 вересня. Річ у тому, що всі видання мають своїх господарів, і всі господарі газет, журналів лобіюють певні політичні інтереси. Видання поділяють на дві великі групи: пропрезидентські й опозиційні. Коли ви їх відкриваєте, то цілком зрозуміло, кому належить газета чи журнал. Але я вважаю, що державні ЗМІ не повинні відчувати тиск. Ні з боку Адміністрації Президента, ні з боку опозиції. Журналісти повинні мати можливість вільно подавати інформацію. Але такої можливості у них, на жаль, немає. Свідченням тому — те, що відбувається на телеканалах, те, що журналісти йдуть з ефіру. Наприклад, Скрипін. Чому він пішов з ефіру? Так, він працює на СТБ, але він не в ефірі. Чому Андрій Шевченко відмовився працювати в ефірі? Я думаю, не для того, щоб себе пропіарити, — я добре знаю цього журналіста. А тому, що існує певний політичний тиск. Чому бунтували журналісти «1+1» та вели переговори зі своїм менеджментом? Чому так живеться УНІАНу? Я, як людина, яка п’ять років пропрацювала в газеті, знаю, що існує певна редакційна політика: так і ні не говорити, чорне і біле не носити, про це ми не говоримо, про це також. Я взагалі ставлюся іронічно до всіх форумів, листів. І лист цей я підписала тільки тому, що я проти політичної цензури, а не тому, що люблю підписувати листи. Цензура існує і я вважаю, що останнім часом вона посилилася, у зв’язку з протистоянням опозиції, яка також не завжди має слушність. Журналістам треба дати можливість нормально працювати.