Робота для інтелектуалів — збиткова
А от із чим не треба миритися — так із тим, що телевізор існує тільки як масова культура. Ми, наскільки життя нам дозволяє, намагаємося робити так, щоб «не тільки», але в ті години, коли нам не треба заробляти гроші. Треба без святенництва ставитися до проблеми заробляння грошей. Їх заробляють тим, що глядач дивиться. Сьогодні глядач дивиться «реаліті-шоу». Це гра — не треба до неї ставитися, як до життя. І не треба до неї ставитися, як до школи. Нічому телебачення не вчить. Це всі рефлекси радянської доби. Це за радянських часів ми завжди говорили: великі митці повинні навчити народ. Нікому ніхто нічого не повинен. І більш того — народ ніколи і нічому не буде у нас вчитися. Це все великі ілюзії. Він буде вибирати лише те, що йому хочеться бачити. І як би ми не старалися за радянських часів навчити його слухати класичну музику — нікого ми цим не навчили: хто любив класику, той і любить, хто не любив — так і не може чути «писку» скрипок. Я говорю це цілком відповідально, тому що класична музика — це середовище мого існування. Та проте я знаю, як до нього ставляться. Тому не треба створювати ілюзій — треба простіше ставитися до телебачення. Так само, як і до книговидавництва, як до видавництва журналів. Давайте дивитися правді в очі. Не було буму товстих журналів у Радянському Союзі — був бум журналів. Адже інших, крім товстих, не було. Це як із Булгакова: «Не читайте радянських газет». Адже інших не було. Ніяких книг не читайте, а оскільки ніяких книг не читати не виходило, книжки не друкували — так хоч щось би читати. Ось і читали «хоч щось би». Я думаю, що бум товстих журналів аж ніяк не можна порівняти з бумом «Работницы», «Огонька», «Здоровья». Далеко було «Новому миру» до цих хітів радянської журнальної справи. Тому я б не перебільшував. Це все перекручування, і таким перекручуванням, не хочеться образити шановного телекритика, ми нічого не доб’ємося.
Треба реально дивитися: телебачення — це ринковий продукт. Глядач купує телебачення власними очима, так само, як купує ковбасу за власні гроші на запах і на смак. І скільки б йому не говорили, що сервелат смачніший, якщо він любить, або йому по кишені, або до смаку, або до способу життя «Молочна» за значно меншу суму — він буде купувати її. Так само і з реаліті-ТБ, і з серіалами, й іншим телепродуктом. Хоче глядач «це» — так він буде «це» дивитися.
І останнє — найголовніше питання: а що таке повага до глядача? От коли ми говоримо: «ми повинні навчити глядача» — це шанобливе до нього ставлення? До чого ми привласнюємо собі право чомусь його вчити? Тому, що ми прочитали на 28 книг більше? Так він навряд чи з цим погодиться. Для нього це — навряд чи аргумент. А є інша повага до глядача, на мій погляд, можливо, менш інтелігентно звучить, але в цьому більше реальної поваги: треба давати глядачу те, що він хоче бачити. У нього вистачає своїх турбот у житті. І ці турботи аж ніяк не легкі. І від телебачення він хоче частково компенсації, частково своєрідного «легкого наркотика». Я вважаю, що варто ставитися до його потреб із розумінням і давати йому те, що він хоче, але — якомога більш високої якості. Але — в рамках того, що він хоче, а не пропонувати йому натомість власний продукт зі своїми цінностями, який він на дух не переносить і в принципі відмовляється сприймати.
