ЩОДЕННИК

Накрапає дощ. Краплини холодними голками колють тіло. Не маючи парасолі, поспішаю дістатися сховку, аби перечекати негоду. Втупивши погляд донизу, простую знайомим шляхом. Ось і знайома калюжа, яка утворилася після щедрих осiнніх дощів.

Враз зупиняюся. Посеред калюжi стоїть ворона. Поглянувши на мене якось спроквола, залишається там же. Потім нахиляється, п’є воду. Напившись, переминається з ноги на ногу, зрештою, постоявши з хвилю в задумі, бреде собі вздовж калюжі. І все те робить поважно так, з впевненістю, здається, навіть дещо по- дружньому. Мені так захотілося запитати в неї: чи не мерзнуть ніжки, чи смакує вода, чи дійсно живуть вони, ворони, триста років? Впевнена, відповіді я теж отримала б поважні, серйозні й без лукавства. Жаль, говорити вона не вміє. А іноді так хочеться просто так із кимось поговорити.