Життя на периферії
Те, що російсько-грузинські відносини загострилися і Володимир Путін зробив, за словами телевізійників з офіціозних «Вестей недели», «останнє попередження» президенту Грузії Едуарду Шеварднадзе, сьогодні знають навіть ті, хто політикою не цікавиться. Те, що ніякої російської операції у Панкісі не передбачається, розуміє сьогодні кожен, хто політикою займається. І у цьому парадокс не тільки російсько-грузинських відносин, не тільки ситуації у Панкісі і взагалі війни у Чечні, у цьому парадокс епохи Володимира Путіна як такої: паралізоване клановою боротьбою російське керівництво давно вже позбавилося можливості приймати серйозні і осмислені рішення, зате прекрасно навчилося створювати — правда, виключно для внутрішнього споживання — видимість цієї самої серйозної і осмисленої діяльності. Президентська адміністрація, прокуратура, силовики — від усього цього можна відмовитися, коли є телебачення, газети і політологи, що описують провидницькі і новаторські дії відпочиваючого №1.
Готовий до цих політологів приєднатися і визнати, що заява Володимира Путіна дійсно була чудовою можливістю дізнатися, чи готові Сполучені Штати напередодні можливої операції в Іраку і у ситуації, коли ця операція користується аж ніяк не одноголосною підтримкою союзників Америки закрити очі на те, що відбувається навколо, і надати Росії право хоча б трошки пожити у солодкій ілюзії, що вона — господарка пострадянського простору, що вона, як написали в одній російській газеті, святкуючи річницю 11 вересня, завдяки американській трагедії «згуртувала імперію». Не надали. Не згуртувала. Як на гріх, якраз тоді, коли американці робили свої надто необачні з точки зору російських державних інтересів та амбіцій заяви на захист Грузії, у Москві перебував заступник держсекретаря США Джон Болтон. І можливості просто зробити вигляд, що американська реакція відсутня, не виявилося.
Проте для офіціозних ЗМІ все ясно: Сполучені Штати Грузію не підтримали. Тому що президент Буш після зустрічі з послом Грузії і короткої розмови з міністром закордонних справ Грузії не зробив ніяких заяв, а заяву було зроблено тільки держдепартаментом, чия реакція, на думку колег з «Газеты.ru», тільки підтверджує версію про наявність російсько-американських домовленостей про «обмін» Грузії на Ірак. При цьому люди, що моделюють російське розуміння реальності, абсолютно не хочуть усвідомлювати, що сам факт зустрічі президента єдиної наддержави зі звичайним послом — не президентом, а послом — маленької убогої кавказької країни — це більше, ніж підтримка, і після цієї зустрічі ніякі заяви держдепартаменту вже просто не потрібні, а якщо вони і є, то це аж ніяк не сигнал Росії, це сигнал союзникам Америки, що вони можуть вільно висловлюватися з приводу російської політики, не побоюючись, що будуть діяти в унісон зі Штатами. А версія про обмін взагалі не витримує ніякої критики — не тому, що американські політики являють собою зразок моралі і не тому, що американська позиція зрозуміла і правильна, як це повчально пояснював московським журналістам пан Болтон. А тому, що Росія ну ніяким чином не може перешкодити американським діям — хіба що частинку з гнівного виступу президента Путіна покажуть на CNN у перерві бомбардування. І ніхто не питає у російського президента, куди ж увійде Росія, якщо вийде з антитерористичної коаліції — тому що це запитання риторичне.
І справа, зрештою, не у тому, що російська сухопутна операція у Панкісі навряд чи може відбутися з технічних причин, і що Шеварднадзе, не довго думаючи, використовує ситуацію, що склалася, для зміцнення свого режиму, і навіть не у тому, що Росія, як і Євросоюз, не знаходить правильних аргументів, щоб перешкодити американським діям в Іраку. А у тому, що внаслідок коливань останнього року і бажання і у антитерористичній коаліції на важливих ролях знаходитися, і з традиційними союзниками дружби не перервати, Росія виявилася на периферії світової політики у набагато більшій мірі, ніж до 11.09.2001 — тому що стало зрозуміло, що все і всюди, навіть (і тим більше) на пострадянському просторі можливо без неї. А російське керівництво і російська політична еліта переконані, що ця периферія і є центр світобудови. І кожний день переконують у цьому власне населення з екранів телевізора — неначе невпинна пропаганда може щось змінити у політичній реальності.
