Між «вождями» та «повстанцями»
Масові акції, подібні до тої, що провели у понеділок кілька опозиційних партій і блоків, безумовно, вносять пожвавлення в політичне життя країни, задають певну тональність політичному діалогу, водночас ніби замірюючи температуру всередині активної частини суспільства. Анонсована заздалегідь лідерами трьох політичних сил акція під гучною назвою «Повстань, Україно!» мала показати справжню силу, виявити справжню позицію тих політиків, що залишились незадоволеними місцем в системі влади, отриманим після березневих парламентських виборів. Хоча якщо наслідувати логіку опозиціонерів, які заявляють тепер, що результати виборів були сфальсифіковані, закликати Україну повстати їм слід було одразу ж після оголошення рішення ЦВК, тобто п’ять місяців тому. Однак залишимо разом із опозиціонерами ті непевні часи і повернiмось до понеділка 16 вересня, подій цього дня і перших висновків після них.
РАНОК
Понеділковий ранок виглядав у столиці буденно, хоч яких ознак всенародного повстання проти «режиму» не спостерігалося. Хіба що посилені наряди міліції на вокзалі і невеликі групи буденно вдягнутих екскурсантів на вулицях можна було помітити уважним поглядом. Дещо збентежила несподівана «профілактика» телевізійного ретранслятора, на яку в інший понеділок ніхто не звернув би уваги. На тлі спокійного і ділового ритму столиці вражало напруження, що зростало на хвилях двох радіостанцій і на кількох інтернет-сайтах. Із радіоприймачів та екранів комп’ютерів виглядали то підлі провокатори, що причаїлися за кожним будинком, то мужні опозиціонери без бронежилетів.
Слід віддати належне організаторам акції. Початок її о 15 годині дав можливість як учасникам, так і всім, кому було цікаво, впоратись із поточними справами, спокійно пообідати, аби присвятити другу половину дня власне тому, що було названо «Повстань, Україно!».
ДЕНЬ
Після 14-ї години стало зрозуміло, що політиком міський голова Києва Олександр Омельченко стає досить повільно. Одразу було ясно, що ні на яку «Чайку» ніякі опозиціонери не підуть, а блокувати підходи демонстрантів до Європейської площі міліція не буде. Однак з першої і до останньої хвилини акції жодних ознак влади в центрі столиці не відчувалося. Добре, що натреновані минулорічним вуличним хаосом столичні водії швидко зорієнтувалися, і затори на центральних вулицях були не більшими, ніж під час проїзду офіційних делегацій. А якби ще кілька регулювальників з жезлами? Хіба вони комусь заважали б? Важко повірити, що влада навмисно залишила тисячі демонстрантів сам на сам із потоками автомобілів.
Першими на площу прибули журналісти, які за своєю кількістю цілком могли б скласти окрему колону, якби поміняли штативи і камери на плакати і гасла. За чверть години до початку акції перед натовпом трудівників пера і мікрофона почав старанно позувати лідер «Нашої України» Віктор Ющенко разом із численним ескортом любителів себе. Згодом з чотирьох сторін стали прибувати демонстранти. Маса знайомих в їхніх рядах підтвердила, що більшість учасників акції становлять активісти партій із регіонів разом із «ветеранами» мітингів, які їздять до столиці вже не перший рік. Новим було лише те, що всі вони прибули одночасно. Найгаласливiшими були симпатики Ющенка та Тимошенко, найдисциплінованiшими — прихильники Симоненка. Червоні прапори комуністів виглядали серйозніше, ніж розмаїття «блокових» стягів — від характерно білого прапору блоку Віктора Ющенка, до ластівок і бджілок на інших знаменах. Соціалісти за відсутності екстравагантного Луценка відзначились лише рожевими прапорами, які викликали досить суперечливі асоціації.
Трійка «батьків-засновників» акції демонстративно розташувалася подалі від Ющенка, і кілька хвилин тривала пауза: чекали, хто до кого підійде. Підійти довелось Ющенку, в результаті чого його оточення розчинилося у натовпі. Четвірку лідерів вміло відділили від усіх інших, зробивши помітними звідусіль. Очікуваних провокацій все не було і не було. Лише невеличка купа-мала на сходах відволікла на мить увагу, проте виявилось, що це пробивається через натовп до трибуни Михайло Бродський.
СЛОВО
Зібрати людей на площу — це важливо. Напівпорожній майдан уяви не вражає, отже людей було цілком досить, аби просто зі сходів колишнього музею Леніна проголосити мітинг «всеукраїнськими зборами». Про кількість учасників сперечатись навряд чи варто — кожен назве стільки, скільки захоче. Ось тільки досвід футбольних матчів на розташованому поруч стадіоні свідчить, що футбольна публіка здатна тричі заповнити Європейську площу. Стадіон же вміщує 18 тисяч глядачів. Ніхто не забороняє заявити, що в понеділок зібралось хоч сто тисяч. Питання — навіщо?
Єдиним помітним вислідом акції стало приєднання до неї в останній момент Віктора Ющенка. На відміну від Бродського, його не могли не пустити на трибуну і не дати слова. Пам’ятаючи, напевно, що півтора роки тому він підписав документ, в якому учасників подібних акцій було названо недобрими словами, лідер «Нашої України» зумів сказати щось абстрактно-опозиційне з приводу діалогу і «круглого столу», при цьому жодного разу не назвавши імені глави держави. Натомість Олександр Мороз не мав жодних проблем. Його позиція по відношенню до Леоніда Кучми настільки останнім часом викристалізувалась, що склалося враження, ніби лідер соціалістів виступає під фонограму, яку охоче підтримують і скандують фани у натовпі. Певним чином конкретизувати і ввести у русло реальності слоган Мороза «Кучму — геть!» по черзі намагалися Юлія Тимошенко і Петро Симоненко. Лідер блоку імені себе пропонувала піти і стояти під будинком президентської адміністрації, як кажуть, «до упору», що навіть найбільш екзальтованих маніфестантів явно не надихало. Головного комуніста за звичкою понесло до прав «трудящих та інтелігенції» вкупі з негайним поверненням заощаджень та іншими комуністичними стандартами.
Помітно втомленому майже двома годинами мітингу натовпу було запропоновано проголосувати за ухвали, які тут же підписували Симоненко, Мороз, Тимошенко і Ющенко. Демонстрантів можна зрозуміти: мітинг за визначенням одноголосно приймає все, що оголошують організатори. А серйозні політики могли б знайти кращі час і місце для підписання серйозних документів. Власне, а хто сказав, що підписане на площі є серйозним? З того ж самого Ющенка станеться. Якщо так піде далі, то ціна підпису лідера «Нашої України» почне падати так само стрімко, як падала чотири роки тому ціна підписаних тодішнім главою Нацбанку гривневих купюр.
ДІЯ
Широко анонсованих «секретних планів» опозиції реально вистачило лише на водіння своїх прихильників вулицями тихих Липок. Циклопічних розмірів намети, розгорнуті вздовж Лютеранської, виглядали як подвійна карикатура на намети студентів 90-го і намети табору акції «УБК» 2000 го. Вручення петиції «всенародних зборів» керівнику президентської адміністрації у тій формі, в якій воно відбулося, теж не додало балів оппозиціонерам. А злива, що несподівано накрила «народний наступ» і звільнила вулицю від демонстрантів, показала, як далеко можуть зайти вони у своїй «рішучій боротьбі». Наслідки ж акції «Повстань, Україно!» будуть одними для її «вождів», іншими — для простих «повстанців».
Спілкування з демонстрантами підтвердило, що від романтики 90- го, коли і справді вірилось, що вийшовши на мітинг можна змінити владу, нічого не залишилось. Більшість демонстрантів-приїжджих вже давно живе у своєму духовному мікросвіті із власним фольклором, афоризмами і забобонами. Поголос про київські події рознесеться через цих людей Україною і становитиме певну альтернативу офіційному висвітленню акції по телебаченню.
У «вождів» завдання складніше. Їм тепер належить конвертувати акцію «Повстань, Україно» у конкретні політичні результати. Оскільки кожен із чотирьох учасників акції намагатиметься вести цю «конвертацію» за власним курсом, значних результатів очікувати навряд чи варто. Хіба що колишній банкір Ющенко вгадає із «курсом» і одержить якщо не всю, то хоча б частину тієї влади, якої прагне його оточення.
