Радянські менеджери українського псевдоринку

Перше, що зробили радянські менеджери, — це спробували увійти в ринок із «чорного ходу». Економічна теорія, спираючись на світовий досвід, визначає сувору послідовність із п’яти етапів переходу до ринкової економіки. Не буду стомлювати читача їхнім переліком, лише відмічу, що лібералізація цін є останнім етапом, якому серед інших передують реформа оплати праці та грошова реформа. А з чого розпочали у нас? Правильно — з цієї самої лібералізації, потім грошову реформу провели, а до реформування оплати праці так і не приступили, хоч відповідну концепцію підписано Президентом України більше двох років тому. Невтямки було радянському менеджеру, що баланс цін і зарплат, будучи регулятором балансу попиту і пропозиції, є основою ринкової економіки, на відміну від економіки радянської, де більше 80% товарів і послуг не продавалося, а розподілялося.

Захопившись «лібералізацією» цін без адекватного реформування оплати праці, цей баланс порушили. Дійшло до того, що в 1992— 1994 рр. реальні прибутки населення скорочувалися втричі швидше, ніж скорочувався ВВП. Причому перше пояснювали другим, свідомо або з економічної неграмотності плутаючи причину і наслідок. Графіки падіння прибутків населення і ВВП у ті роки, суміщені на часовій осі, показують, що спочатку відбувалася рестрикція прибутків, а потім, внаслідок різкого зниження купівельного попиту, скорочувалося виробництво. Сьогодні деякі представники племені радянських менеджерів б’ють тривогу з приводу уповільнення темпів зростання ВВП, називаючи різні причини. Панове, побудуйте згаданий трохи вище графік, і ви побачите вагому причину нинішньої економічної ситуації. Більше того, приріст ВВП, що спостерігається в останні роки, значною мірою став наслідком випереджального зростання реальних прибутків населення, оскільки відбувалося вирівнювання диспропорцій у динаміці прибутків і ВВП, які виникли на початку нашого шляху до ринку.

Ще однією больовою точкою нашої економіки, що виникла з вини горе-менеджерів, є диспропорція між цінами та прибутками населення, доповнена внутрішніми диспропорціями між цінами на різні товари та послуги. Ситуація з громадським транспортом тому наочний приклад. Досвід країн Східної Європи показує, що нормальна робота громадського транспорту можлива при рівні тарифів не менше $0,35 (1,85 грн.) за одну поїздку. Не стану стверджувати, що при введенні таких тарифів у нас всі транспортні проблеми буде вирішено, але чи зможемо ми сплачувати такі тарифи при середній зарплаті, яка не дотягує і до $70? Адже в тих же країнах Східної Європи середня зарплата в 5-10 разів вища.

Наш радянський менеджер дуже часто полюбляє посилатися на ціни, які там «у них». При цьому на мить «забуваючи» про те, які «у них» зарплати, як і те, що саме баланс цін і зарплат є одним із основних стрижнів, що утримують економіку в стані рівноваги. Горезвісні економічні цикли якраз і викликані періодичними порушеннями балансу попиту і пропозиції, утримати який не так уже й просто. Тому ринок — ринком, а контролю цін, нарівні з рівнем оплати праці, просунені в ринковому відношенні країни приділяють велику увагу. У радянського ж менеджера повністю відсутнє розуміння цього питання. Інакше б одночасно з реформою ціноутворення почали б і реформу оплати праці, а не затягували її безмежно. Говорять, що економічні умови для цього не визріли. І не визріють, якщо наш, на словах начебто вже український, але за духом — все ще радянський, менеджер не перестане плутати причину і наслідок.

Для підвищення цін радянський менеджер знайде цілу купу об’єктивних (звичайно, з його точки зору) причин: подорожчання енергоносіїв, електроенергії, зерна тощо. Але, як відомо, ціни на енергоносії на світовому ринку за останні рік- два схильні до коливань, що відбивається і на цінах всередині країни. Однак, коли ціни, наприклад, на бензин на внутрішньому ринку падають, зниження тарифів на проїзд у громадському транспорті щось не спостерігається. Або, наприклад, зерно: подорожчала пшениця в два рази — тут же ціни на хліб у два і більше разів зросли. А подешевшала майже на стільки ж — ціни на хліб знизилися усього на 5-10%. З точки зору ринкової економіки, логіки — ніякої, але у радянського менеджера своя логіка, не підвладна розумінню простих смертних. Та й спроби зрозуміти її часто приречені на провал. Ось захочете ви подивитися калькуляцію собівартості, щоб перевірити обгрунтованість цін. У 2000 році, коли київська міськадміністрація підняла ціни на проїзд у громадському транспорті до 50 копійок, на зустрічі одного із заступників мера з профспілковим активом міста автор цих рядків попросив ознайомити присутніх із розрахунком собівартості проїзду. Зробив це цілком свідомо, оскільки мав на руках офіційні результати розрахунків, проведених Міністерством економіки, в яких вказувалося, що максимальна собівартість проїзду не перевищує 30 копійок, що відповідало тарифу, який діяв на той момент. Міський чиновник калькуляцію собівартості представити відмовився, зате звинуватив Мінекономіки в необ’єктивності, оскільки воно, мовляв, не враховує пільговиків і тих, хто відмовляється платити. Тому ці втрати доводиться також закладати в собівартість. Як кажуть, приїхали!

Або візьмемо ту ж електроенергію. Максимальна собівартість однієї кіловат-години, виробленої на атомній електростанції, не перевищує 0,8 американського цента (близько 6 копійок). Населення вже зараз за цю кіловат-годину платить 15,6 копійок. Говорять, що транспортування електроенергії обходиться дуже дорого — великі втрати, знову-таки крадіжка, та й ПДВ врахувати потрібно. Втрати від безгосподарності — типове явище, яке характеризує стиль і якість роботи радянського менеджера, хоча багато хто з них на цьому чималі гроші ще в радянський час нажив (пригадайте горезвісні «усушку і утруску»). А безперервнi крадіжки викликають негарну підозру: якщо знають, що крадуть, і не борються з цим, то чи не пов’язані «одним ланцюгом» ті, хто краде, і ті, хто покликаний боротися із злодіями? Хоч покласти край цим обом явищам можна вмить — досить законодавчо заборонити включати втрати від безгосподарності та крадіжок в кінцеву вартість продукції. Доти ж, поки їх можна буде «повісити» на споживача (читай — на нас з вами), стимулу не буде ніякого.

Ось нещодавно у Києві знову підняли тарифи на теплову енергію. Обгрунтувань, звичайно, на словах, без цифр — море. А мене мучить запитання: чому, згідно з нормами, на опалювання одного квадратного метра житла в Україні витрачається вдвічі більше газу, ніж у Польщі, де кліматичні умови не кращі за наші? І ще — ви пробували колись дізнатися, скільки ж реально газу витрачається на опалювання наших квартир? Я, наївний, років п’ять тому спробував це взнати у своєму мікрорайоні, щоб потім порівняти з тими нормами, які ми сплачуємо. Природно, що ці дані надати відмовилися, але при цьому дружньо порадили ніколи надалі не цікавитися ними, якщо мені дорогі моє життя і здоров’я. Ось так — не більше і не менше!

Контроль цін для радянського менеджера є жахливим антиринковим злочином. Щоправда, тільки у бік їх підвищення. Ви помітили, як тільки під впливом нехай ще слабких ринкових чинників ціни на деякі види продукції починають знижуватися, як тут же приймається рішення про мінімальний рівень цін. Обмеження ціни знизу — будь ласка, і пояснюється це турботою про виробника. А зверху — не можна, про споживача потурбуватися нікому. Хоч і виробник, і споживач — рівноправні суб’єкти ринку і ринкових відносин, і скорочення присутності (в широкому розумінні цього терміну) одного з них на ринку також вносить дисбаланс в економіку країни. Ну і що, що в країнах ЄС існує контроль цін на цілу низку товарів (в основному через антимонопольне законодавство), що там дотації виробникам сільгосппродукції — звичайна практика? Для радянського менеджера, вихованого на передових традиціях, справа особистої честі хоч у чомусь бути попереду «просуненого» Заходу.

А на всякі там дотації грошей давно вже немає. У радянські часи низькі ціни та тарифи підтримувалися за рахунок так званих суспiльних фондів споживання, що утворювалися за рахунок перерозподілу через держбюджет до 80% ВВП. Тепер, коли до бюджету вдається зібрати не більше 22—26% від ВВП, і згадані фонди наказали довго жити, платити за пільговиків примушують громадян, не обтяжених пільгами. Хороша щедрість за чужий рахунок!

Якщо вже пригадали про суспiльні фонди споживання, то, по- перше, їх фактично ліквідували самі ж радянські менеджери, а по-друге, виникає каверзне запитання: куди ж пішла та частина ВВП, яка спрямовувалась у ці фонди. Адже ліквідувавши їх, логічно було б використовувати звільнені кошти на реформування оплати праці. Її, правда, частково «реформували», але дуже своєрідно: перебуваючи в ностальгії за комунізмом, який не відбувся, радянський менеджер вирішив впровадити паростки комуністичного суспільства в ринкову економіку. Йдеться про безкоштовну працю, коли найманим працівникам почали місяцями, а то й роками затримувати зарплату.

І ось тут не можна не сказати про ще одну якість, властиву радянському менеджеру. Турбота про національну економіку і добробут громадян для нього вторинна, первинна — турбота про власну кишеню. Скажіть будь ласка, в якій цивілізованій країні керівник підприємства купуватиме необхідні комплектуючі й сировину у посередника за цінами у півтора разу вище ринкових? Звичайно, не у будь-якого посередника, а у якого працює дружина керівника чи діти, або, в гіршому випадку, близькі родичі. Будівельний бум у стольному граді Києві, як і акція «плитка замість асфальту», за суто особистою думкою автора, мають ту ж причину.

Радянським менеджерам, як нікому, властивий еклектичний підхід до економічної теорії ринку. Не обтяжуючи себе ретельним вивченням останньої, а «нахапавшись» окремих її концепцій та положень, вони без урахування економічного контексту розпочали впроваджувати схоплене в українську економіку. Типовий приклад — ба гатостраждальний податок на додану вартість. В усьому світі цей податок введено, щоб обмежити споживання в розумних межах. На початку 90-х радянські менеджери, які спішно перекваліфікувалися (тільки на словах) у риночників, «почули дзвін» і, не розібравшись у суті ПДВ, «ощасливили» ним українських громадян, оскільки саме останні оплачують цей податок із своїх гаманців. Цікаво, кому саме в солодкому сні приверзлося, що наші громадяни страждають на хворобу надмірного споживання. Це тільки призвело до подальшого падіння реальних прибутків населення, неадекватного скорочення обсягів ВВП, що спричинило новий виток різкого спаду виробництва. І в цьому також «заслуга» радянських менеджерів. А далі з цим податком почалося і зовсім незрозуміле. Напевно, немає жодного закону, який би зазнав стількох змін і доповнень, як закон про ПДВ. А що в результаті? Прийшли до абсурду, коли надходження від ПДВ до держбюджету практично дорівнюють поверненню цього податку з того ж держбюджету. Ось тільки ПДВ платять громадяни, тобто споживачі, а повертають його виробнику. Знову-таки логіка відсутня, але навіщо логіка, коли є прямий інтерес? Перефразовуючи знаменитого літературного героя, є тисяча і один законний спосіб перекачування грошей, і в наших умовах ПДВ — один із них.

Прикладів такого «ринкового» управління українською економікою можна навести ще не один десяток, але сподіваюся, що читачу вже стала більш-менш ясна одна з основних причин наших бід. Виховані в умовах так званої соціалістичної економіки радянські менеджери спробували створити ринкове середовище, спираючись на старі знання, догми та помилки, доповнені почутими, але не зрозумілими ними, а тому і не сприйнятими принципами ринкової економіки. Результати — очевидні. І якщо на першому етапі становлення держави це можна було якось зрозуміти — інших, підготовлених кадрів у нас просто не було, то присутність радянських менеджерів біля керма української економіки на одинадцятому році незалежності не піддається розумінню. Процес зміни кадрів, на жаль, протікає вельми повільно і хворобливо — в більшості випадків ми спостерігаємо перетасовування старої номенклатурної колоди або прихід людей ще більш некомпетентних. Хоча саме в сфері управління економікою більшою мірою, ніж в політиці, необхідний прихід управлінців нової формації, не обтяжених постулатами економіки соціалізму, які добре знають і розуміють закони та концепції ринку, готові впроваджувати їх на практиці. Iнакше ми ще довго житимемо в умовах псевдоринку, що являє собою жахливий симбіоз «розвиненого» соціалізму і «недорозвиненого» капіталізму.