Лицарі науки
Дами з’явилися у ВАК разом. З перших же хвилин розгляду Пані-керівник зрозуміла, що це був формений виклик «на килим». З високими тонами в промовах, зі сваркою й усім тим, без чого на таких викликах ніяк не можна обійтися. Цікаво (це до теми «жінки в науці»), що переважну більшість у раді становила так звана сильна стать. Особливе роздратування викликали у членів ради огріхи Пані-претендента, виявлені в авторефераті. Можливо, експерти вважали це неприпустимим ставленням до явища, яке, звичайно ж, вельми важливе, але, втім, до природознавства безпосереднього стосунку не має. Пані-керівнику пригрозили позбавленням права керувати аспірантами та претендентами. Пані-претендента переривали репліками на зразок «що ви руками розмахуєте!» Словом, був рознос.
Відпустивши дам, експертна рада приступила до вироблення рішення. Слід ще зазначити, що перед самим засіданням пані, ходячи в очікуванні коридором, почули біля одного кабінету обривки гучної розмови. Згадувалося прізвище Зава, говорилося про якийсь лист. Незабаром лист (точніше листи) з’явиться в нашій історії, а поки, повертаючись до засідання ради, скажу, що рішення вона не прийняла: до голосування справа не дійшла, відклали на наступний раз. А засідання відбуваються раз на місяць. Отже, чекати й чекати.
Тепер про листи. Пані-керівник прийняла зауваження щодо автореферату вельми серйозно, як і належить. Вона тут же попросила справу, щоб за гарячими слідами позначити місця, з допущеними в авторефераті огріхами. У справі виявилися нові документи — два листи. Один був від Зава. Він ділився з високою інстанцією своїм занепокоєнням у зв’язку з можливою підміною документів. За його припущенням, у справі міститься не та стінограма, яку він підписав, а інша. Цю іншу стінограму нібито сфальсифікували дами з метою зганьбити перед ВАК спецраду, яка суворо, але справедливо оцінила дисертацію Пані-претендента. І голову, зрозуміло, теж зганьбити. У другому листі, підписаному керівництвом установи, висловлювалася згода з припущенням Зава й містилося прохання розібратися.
Тут я дещо відступлю від правдивої розповіді й перекажу єврейську казку про козу. Казка смішна, але торкається важливої проблеми розрізнення об’єктивної та юридичної реальності. Одного меламеда — вчителя початкової духовної школи, дружина послала в містечко, щоб купив там козу. На його лихо, йому довелося, повертаючись з покупкою, зупинитися на заїжджому дворі. Вночі господар-жартун, підмінив козу на цапа. Зрозуміло, що вдома дружина вчителя насварила, й він, лаючи у свою чергу продавця кози, повів козу назад. І знову господар заїжджого двору здійснив підступну підміну. У містечку меламеда, звичайно ж, висміяли й продемонстрували суть тварини шляхом її доїння. Знову заїжджий двір, і знову підміна. Нарешті меламед, отримавши в черговий раз козу, забажав, щоб духовний суддя містечка видав йому довідку, скріплену печаткою, про те, що куплена ним коза дійсно є козою. Далі зрозуміло: меламед повертається додому із цапом і довідкою. Справа набуває публічного характеру: місцеве населення активно дискутує про те, до якої статі слід віднести наявну тварину. Далі — звернення до місцевого духовного судді, який після тригодинного вивчення самої тварини й документа виносить геніальне рішення. Тварина, безсумнівно, — цап, але, згідно з довідкою, автентичність якої не підлягає сумніву, вона — коза. Так от, всевишній, напевно, наказав, щоб кози, перетинаючи кордон двох районів, негайно перетворювалися на цапів.
От так і в нас. Що, власне, відбувалося на першому захисті? З юридичного погляду, там відбувалося те, що зафіксовано в стінограмі, підписаній головою. Й усе! Нічого іншого там не було, й нікому нічого не доведеш. Але чи це так? Адже є ще фонограма. Її-то разом з аутентичною стінограмою й відіслала Пані-керівник у ВАК як додаток до своєї апеляції. Отже, у справі Пані-претендента містилася стінограма, яка була підписана завідувачем і тому мала юридичну силу, але не відповідала об’єктивній реальності. Ця стінограма на зразок цапа, в якого є довідка, що він — коза. А в якійсь іншій папці була друга стінограма, яка нібито не має юридичної сили, бо вона не підписана головою спецради, але адекватна фонограмі. Пізніше Пані-керівника суворо спитають в рідній установі, яке вона мала право посилати у ВАК фонограму? Дійсно, за положенням, фонограма повинна зберігатися у відділі вченого секретаря установи. Але у ВАК відіслано було копію фонограми, що положенням не заборонено.
Між іншим, ця історія дає привід поміркувати про право взагалі. Й дійти сумного висновку про те, що в сучасному складному суспільстві всі справи вирішують ті, в чиїх руках спритні юристи. А простій людині часто як останній аргумент залишається лише жбурнути в суддю чорнильницю, як це зробив поручик Дубровський, у якого генерал-аншеф Троєкуров відсудив маєток. Історія знає чимало мислителів, які не без підстав ненавиділи право. Проте це все одно, що ненавидіти автомобілі за те, що вони іноді давлять людей.
Нашим дамам скористатися чорнильницею, на щастя, не довелося. Може, тому, що в нас ще не все охоплено правом, і суворість законів, як то кажуть, пом’якшується їхнім невиконанням. Наступного засідання експертної ради їм чекати не довелося. Знову надійшов лист, яким наказувалося щось дивне, а саме — «продовжити захист». Це після того, як столична спецрада одностайно проголосувала за присудження ступеня й прийняла свій висновок щодо дисертації. Щоб зрозуміти, що це означає — продовжити захист, повернімося до наказу керівництва ВАК про другий захист. Цим наказом дисертація відсилалася в спецраду академічного інституту, посилену двома провідними фахівцями. Але, на жаль, у ньому не визначався регламент захисту. Проте через деякий час можна сказати, що неявно регламент визначався. Сказано було в наказі, що дисертація відсилається на «повторний захист». Тим часом, ніхто у спецраді не знав, що таке повторний захист. Подзвонили у ВАК, спитали, як провести захист. Звідти відповіли: проводьте як переатестацію.
Ще одне узагальнення. Коли нам говорять, що в міністерстві, у виконкомі або ще десь нагорі «сказали», ми розуміємо кожну подібну інстанцію як одну особу. І це правильно: говорити повинна інстанція, а не людина, яка при ній сидить. А в житті виходить так, що одна людина при інстанції говорить одне, а друга — інше. Людина, що відповіла по телефону із ВАК, мала свої резони витлумачити повторний захист як переатестацію. Але й експертна рада мала, гадається, навіть більш переконливі резони вважати повторний захист саме захистом. Зі всіма необхідними атрибутами. Переатестація — зовсім інше. Не треба з’являтися ні претенденту, ні опонентам, спецрада розглядає лише справу, тобто документи.
На другий захист з’явилися, однак, обидві наші дами й один опонент (доктор наук). Була доповідь претендента, питання й відповіді, як годиться, зарахування відгуків, виступ офіційного опонента й кількох неофіційних. І все-таки експертна рада ВАК вирішила, що через відсутність другого опонента порушено процедуру. Тому захист було визнано недійсним. А звідси й рішення — знову відіслати дисертацію у ту ж спецраду для продовження захисту. Як говорили римляни, закон суворий, але це — закон.
Що ж, продовження так продовження, тобто третій захист. Але раніше Пані-керівник виїжджає в столицю й декілька днів разом із чотирма докторами природознавства, членами спецради, займається філологічними дослідженнями. Користуючись всілякими словниками й консультуючись з фахівцями з інших академічних інститутів. Так виправлялися огріхи в авторефераті. Й, незважаючи на ці зусилля, знайшовся-таки один вчений, який виявив огріх відомого роду й згадав про нього в надісланому відгуку.
На третьому захисті Пані- претендент була впевнена в собі й взагалі справляла чудове враження. По-перше, позначилися дві генеральні репетиції. По-друге, вийшли в світ дві її статті в згаданому раніше іноземному журналі. По-третє, виграно конкурс молодих вчених, оголошений НАН України, й у Президії НАН їй було урочисто вручено відповідну грамоту. Виглядала вона чудово, тож один вчений похилого віку, який проте розумівся на головному, зробив їй комплімент: «Навіщо вам цими тварюками займатися, йшли б у фотомоделі». Взагалі, все пройшло нормально, щоправда, рахунок був не «сухий» — 17:1. Був і курйоз. Один член спецради, справжній вчений, тобто людина, відсторонена від життєвої суєти, поставив питання: «Ми вже слухали у нашій раді роботу щодо цих тварюк, що нового у вас?». Йому із залу відповідають: «Та це та ж робота, нам ВАК її повторно надіслав». — «А навіщо? « — «Це ви у ВАК спитайте». — «А-а, то це захист на біс, зрозуміло». Можна було б навести й серйозні висловлювання про наукову цінність дисертації. Обмежуся лише одним. Професор, який виїхав свого часу з України й повернувся: «В Україні випадає ряд традиційних наукових напрямків. За багато років, які я тут працюю, це перша робота, яка добре зроблена, вона виконана в класичному стилі. Ви знаєте, що в 60-70-ті роки цей напрямок бурхливо розвивався. Потім було різке падіння, й потім знову підйом — скрізь, крім нас».
Мораль із цієї історії виводити не буду. Тим, хто розуміє, і так усе зрозуміло.
