Містика Нотр Дама

Продовження. Початок у номерах за 30, 31 травня, 5, 7, 14, 21, 27 червня, 5, 12 липня

ЛИСТІВКА

Прогулялися ми поблизу знаменитих паризьких букіністичних яток, описаних у творах різних літераторів. Зокрема, Моем розповідав, що в пору безгрошів’я молодості він безкоштовно перечитав тут усього Мопассана. Продавці поблажливо дозволяли йому дориватися до новел кумира.

Ятки нагадують комоди з кришками, що закриваються на ніч. Цим бізнесом зараз займаються араби. Книжок у них небагато. Головним чином, різні журнальчики початку століття й листівки. Я пригадав про те, що приятелька замовила листівку з краєвидом столиці Франції. Більшість листівок не гріли. Але раптом у одного типа я побачив шикарний малюнок: острів Сіте (з Нотр Дамом, мостами й купою інших визначних пам’яток) зображено у вигляді карикатурного пароплава, що пливе по Сені. Чудовий гротеск! Маленький шедеврик мені схотілося придбати в кількості трьох штук. Більше в нього й не було. Протягаю продавцю десятку (в євро, зрозуміло).

Араб мляво ляскає себе по кишенях і, по-мавпячому кривляючись, кричить найближчим торговцям, мовляв, здача є? Ті так само апатично відмахуються. Він повертає купюру. Я нишпорю у своєму дистрофічному гаманці — знаходжу п’ятірку. Торговець знову робить гримасу, театрально обшукуючи кишені. Видно, що йому ліньки тягнутися по здачу. Він починає активно уламувати купити щось іще. Але інше в нього — вульгарна дурість. Становище стає ідіотським. Я вже збираюся взяти яку-небудь погань на додачу, але мій сусід по номеру Мишко, суворим тоном відрізав: «Це його проблеми! Поверни! В іншому місці купимо!»

Я покірливо повернув листівки.

Звичайно, більше в жодного букініста такої не зустрічаємо. Не отримавши карикатурного Нотр Дама, простуємо в напрямку реального. Тут я впадаю у розпач. Думаю, чого це я? Незадоволення дрібних примх чіпляє сильніше, ніж великих. Адже вони доступніші. Раптом мене осяває:

— Мишко, ти батько зі стажем?

— Так, — здивовано відгукнувся він. — Дочці 16 років. А що?

— Вся річ у рефлексах. Коли ти мені сказав повернути листівку, в тебе спрацював рефлекс батька, а в мене — дитини.

Ми посміялися й вирушили в гості до Паризької Богоматері.

P. S. Але на цьому історія з листівкою не закінчилася. Див. продовження в заключному розділі цього матеріалу.

НОТР ДАМ

Отже, перед нами легендарний храм, оспіваний Гюго (до речі, дуже вчасно, а то деякі гарячі французькі голови пропонували знести цю ветху на той час будівлю. Храм був врятований романом. Не лише в Києві мешкають архітектурні вандали).

Чудовий сонячний вечір. Храм втратив страшну сіру неприступність, яким він здавався під час негоди. Тепер він був привітного бежевого кольору і вражав великою кількістю різних деталей. Протерті сонячним світлом, вони разом проступили на фронтоні. Це були фігури царів, святих і різноманітті містичні мереживні візерунки з каменю. Собор наче тік угору й тягнув за собою. Хотілося нескінченно довго задирати голову біля його підніжжя.

Перед собором міститься так звана Нульова точка Парижа. Щодо її назви є декілька версій, але найвірогідніша, зважаючи на час забудови Сіте, що це позначка, з якої почалося місто. Однак головна її особливість у тому, що, за повір’ями, якщо на неї стати й загадати бажання — воно неодмінно збудеться. Тому до неї тягнеться змійкою невелика черга із прагнучих здійснення мрії. Я приєднуюся. Як у запасливого українського громадянина, в мене із собою список мрій. Перша — основна, інші — другорядні.

Щоб небеса виразніше почули прохання — проникаємо всередину храму. Будівля досить вузька (або, скоріше, здається такою через величезну висоту стелі). Собор ізсередини схожий на гірську ущелину. Вгорі мерехтіли кольорові вітражі з концентричних кіл, що нагадують космічний калейдоскоп.

Урочисто йшла меса. Ті, хто молився, хором повторювали за кардиналом у яскраво-червоній шапочці латинські вислови. Агресивність у процесі не відчувалося. Яка, як мені здалося, була присутня одного разу на службі в львівському католицькому храмі. Там створювалося враження, що після меси народ збирається в хрестовий похід. Тут же все було мирно й затишно. Народ сидів у білих майках з написом: «Місія Нотр Дам де Парі».

У кардинала були чорні професорські окуляри й чітка дикторська вимова. Він вельми вправно звертався то до лівої частини аудиторії, то до правої. Своїми манерами він походив на вправного професійного лектора, який уміє говорити дещо задумливо, але просто й сердечно. Така інтонація властива хорошим акторам і талановитим ораторам.

Зазвучав орган. Його космічні завивання були схожі на космічні електронні схлипи Жана-Мішеля Жара. Між сходинками сновигали збирачі грошей з кошиками. Але грошей особливо ніхто не кидав. Пролунало щось зовсім патетичне й священне. До органа, що піднесено звучав, приєдналася труба.

Між двома нашими туристами напівпошепки відбувся такий діалог:

— Про що ти думаєш?

— Про Бога.

— І що ти про нього думаєш?

— Батечко.

— Він пам’ятає про це?

— Не знаю. Але в будь-якому разі йому треба нагадувати про себе.

— Може, зрадіє, а може, навпаки?

— Аби пам’ятав, що ти є.

Позаду жіночий голос.

— Підемо, Миколо, а то позасинаємо.

— Бачиш, — каже, шкодуючи, один другому, — хіба можна з жінками зосередитися на небі?

КАФЕ НА МОНМАРТРІ

У більшості нашої компанії з’явилося бажання ПОСИДІТИ В СПРАВЖНЬОМУ КАФЕ НА МОНМАРТРІ. Ні більше ні менше.

Знову надвечір вибігли на знаменитий пагорб. Почалося знайоме ниття «Дикі ціни». З’явилася зрадницька пропозиція: «Спустімося нижче». Через сходовий проліт ціни виявилися такими ж. «Давайте ще нижче». — «Ні, — збунтувався я, — нижче я пасти не можу!» Дуже не хотілося знову горілку під столом розливати. Стався черговий розкол (просто як в українському парламенті), й одна частина піднялася назад на Монмартр, а друга почала спуск.

Я продовжував відстоювати власну позицію: «Бути в Парижі — й не скористатися можливістю гульнути — безумство. Чим же я в Києві хвалитимуся друзям? Невже музеями? Та ви що!? Засміють!!!»

Вибрали ресторанчик покозирніше (це не означає подорожче) — одними вікнами він виходив на центральне місце Монмартра — Театральну площу, іншими — на рю Ценіс. Заклад виявився з військово-музичним ухилом. Назва довга й пишна — «Au Clairon des chasseurs Cafe Ambiance jazz Coctails» (що приблизно означає «Сурмач стрільців і Оселя джазових коктейлів»). Стіна розписана в імпресіоністському дусі. З червоно-жовтого марева вимальовується, мабуть, той самий сурмач, що марширує з інструментом. Демобілізувався, судячи з рюкзака за спиною. Офіціант у чомусь повторює його форму. Він у підтяжках, шортах, синій хусточці й кепці. В нього специфічна манера подавати страви. Він їх навмисне кидає, щоб вони проїхали до клієнта гладкою поверхнею столу. Для шику!

Замовили цибулевий суп з омлетом і тихо мліємо. Можливо, в тому кутку сидів Хемінгуей і хлебтав вино у «Святі, яке завжди з тобою», де він засудив Фіцжеральда за алкоголізм, щоб пізніше спитися самому.

Щодо «джазових коктейлів», їх «готують» два немолодих латиноамериканці. Вони в темних окулярах, вусах і джинсах (електрична й акустична гітара). Вони легко виводять темпераментно-ліричні іспанські мелодії, приправлені легкою джазовою витіюватістю. Щось про мінливість долі, яка зрештою виявилася милосердною.

Можна окремо сказати про паризькі кафе. На відміну від київських, тут ніхто не лупцює по голові комп’ютерним синтезатором, посилюючи через колонки своє безголосся до гуркоту. Тут просто пишуть «Кава з роялем». Де сидить мила людина й тихенько тисне на клавіші, намагаючись викликати у публіки інтимно-ліричний настрій. У Києві подібне можна зустріти лише в наддорогих закладах. Дивина в тому, що аби отримати нормальне й навіть буденне, треба платити утридорога. А то контузять!

У цибулевому супі виявився такий гігантський шмат сиру, що друге можна було не замовляти. Ум’явши «стрілецький» омлет і відсьорбнувши «джазового» пива, ми нарешті відчули себе Хемiнгуеями, Фіцжеральдами й трохи Мопассанами.

ЛИСТІВКА 2 (МІСТИЧНИЙТРИЛЕР)

Похмурий, нафарширований хмарами ранок останнього дня в Парижі. Мені аж свербіло повернутися купити ту карикатурну листівку. Буває ж таке! За допомогою долі й хитрих маршрутів я вивів нашу компанію на набережну букіністів.

І раптом виявилося, що ящики з літературою підло закриті. В понеділок — вихідний! Я понуро плентався вздовж букіністичних яток. Буквально в двох-трьох місцях ці ящики-комоди були розкриті, але там продавалася лише порнографія початку ХХ століття.

Аж раптом я побачив вчорашнього продавця з посилено гримасуючою фізіономією. Він ліниво стояв біля товару й починав потроху складатися. Біля краю його території виставлено старовинні романтично-вульгарні плакати. Я уважно оглянув експозицію. Листівок не було. Араб покосився на мене, наче щось згадуючи. Спочатку я хотів спитати його про Сіте, але потім стало гидко. Думаю, знову потрапляй у ідіотську ситуацію. Ні то ні!

Раптом здійнявся ураганний вітер. Він зірвав десятки плакатів, спірально закрутив їх у повітрі й кинув під ноги. Крамар перелякано зиркнув на мене. Я нахабно переступив через них і гордо попрямував далі. Просто містичний трилер!

Взагалі-то, я людина не мстива, але якщо небо так вирішило, навіщо мені сперечатися? І треба визнати, трохи було приємно.

А увечері в Латинському кварталі я купив листівку з шикарним краєвидом вечірнього Парижа.

Але агресії — досить! Усе — відкат! Час повернутися до благословенної рівноваги.