Ім’я музики
Сучасний стиль життя витворив нову психологію ставлення до свого фаху і можливостей реалізації свого «я» в суспільстві, навіть якщо йдеться про людей, надто далеких від прагматизму, тобто до виконавців класичної музики. Усе частіше серйозні музиканти виступають ініціаторами (і водночас менеджерами) масштабних культурно-просвітницьких проектів.
Такі думки мимоволі виникають, коли спостерігаєш за численними цікавими акціями як метрів, так і молодих митців. Саме до таких належить проект скрипаля Олеся Семчука та піаністки Анни Середенко «Митці за духовне відродження України». Ці зрілі і позначені яскравою творчою індивідуальністю музиканти, незважаючи на молодий вік, уже добре знайомі публіці багатьох європейських країн. В останні роки вони багато і активно концертують, а розмаїття стилів, епох, національних шкіл в їхньому репертуарі викликає подив і захоплення. Вихованці Національної музичної академії України ім. П. Чайковського, вони продовжили своє навчання у видатного педагога, учня славетного Давида Ойстраха, професора Павла Вєрнікова, який вже майже 20 років мешкає в Італії та виступає на найпрестижніших сценах світу. Відтак народилось прагнення репрезентувати мистецькі досягнення найвищого класу на Батьківщині разом із своїм маститим учителем.
Для чергового концерту в рамках проекту був запрошений ще один відомий музикант — львів’янин Борис Бараз, віолончеліст, який після закінчення Московської консерваторії працює в Парижі. Також у музичному вечорі була одна «родзинка», що надала йому відтінку певної таємничості — повноправним його учасником став барон Кнопф, маестро поважного, більш ніж 200-річного віку. Ні, таємниці доктора Фауста тут ні до чого. Барон Кнопф — це скрипка роботи П’єтро Гварнері дель Джезу-другого, яку шанобливо охрестили людським іменем, бо ж всі творіння роду Гварнері, як люди, неповторні, мають свою власну «душу». Кожен, кому доводилось їх чути, ніколи не забуде враження від фантастичного заворожуючого тембру. В руках Павла Вернікова скрипка Гварнері була досконалою...
Немовби для того, щоб представити божественний інструмент у всьому багатстві його можливостей, було обрано незвично побудовану програму. В першому відділенні, демонструючи філігранний орнамент віртуозних прийомів, такий захоплюючий у бароковій музиці, музиканти обрали два концерти Вівальді — спочатку Concerto Grosso для двох солюючих скрипок з оркестром, потім сольний, а також подвійний скрипковий концерт Йогана Себастьяна Баха, один із вершинних у світовій літературі. Гідним партнером знаменитих музикантів виступив ансамбль Національного симфонічного оркестру, яким диригував один з найбільш тонких й інтелігентних українських диригентів — Володимир Сіренко. У другому відділенні розкрилась трепетна сповідальна природа голосів струнних, значно помітніша у камерному ансамблі, аніж у оркестровій масі. Два тріо видатних російських композиторів — «Елегійне» Сергія Рахманінова та «Пам’яті Івана Солертинського» Дмитра Достаковича — втілили сліпучий контраст життєствердження і страждання. Зіставлення віддалених у 200 років епох обернулося зіткненням емоційних плюсів, філософським усвідомленням трагедії і тріумфу, так рельєфно окреслених в інтонаційних переплетіннях, створених композиторським генієм. Музиканти не просто відчули стиль контрастних творів. Кожен з них дуже яскраво проявив і свою індивідуальність: демонічний «паганінієвський» Павло Вєрніков; глибоко ліричний i одночасно стриманий у виразі своїх почуттів Олесь Семчук; раціональна, дуже логічна і цілеспрямована, рафіновано точна у кожній деталі Анна Середенко; елегантний, витончений і дещо відсторонений вiд матеріальної буденності Борис Бараз.
Отже, всі учасники концертного дійства — і ансамбль, і солісти, і барон Кнопф — розіграли справжню музичну драму для київської публіки. Час опускати завісу? Ні, ще не час... Бо, на відміну від театральних вистав, концерти мають таку перевагу, як номер на «біс». І саме тут відбулося дивовижне перетворення, шокуюче, незвичне — але тим більше цікаве. Актори зняли маски, вони немов би перенеслись в інший час і вимір, у сьогодення. В якому є місце чуттєвому задоволенню. Після пронизуючого Тріо Шостаковича звучить невибаглива одеська мелодія. Проте вона набуває зовсім іншого сенсу, як і вражаюча обробка для скрипки і фортепіано популярної естрадної пісні, здійснена геніальним Євгеном Станковичем. Чи ж здатність посміятися і побавитись навіть на руїнах власних надій не є благодатною властивістю обдарованої людської натури? З цим міркуванням з концерту, гадаю, вийшов не лише автор статті. Пригадаймо ж найбільшу таїну з роману Умберто Еко «Ім’я троянди» — таїну сміху, та побажаймо авторам проекту «Митці за духовне відродження України» нових, не менш свіжих ідей і не менш вражаючих сюрпризів.
