Наталія КОВАЛЬЧУК: «Основою внутрішнього самобудування людини є ревізія її душі»
Третє тисячоліття відкриває перед нами нові перспективи й нові можливості, у реалізації яких центральне місце відведено особистості. Кожна особистість пов’язана з культурою, що задає певний ціннісно-смисловий універсум. Початок будь-якої культури міститься у зростанні індивідуальності, тому культура можлива там, де спостерігається зростання життєвих сил особистості. Вона ж є розповіддю про зростання нашого «Я» і тому є формою духовного самобудування. Для реалізації цього необхідно зберегти серцевину — людське у людині, «быть лицом». Це не означає бути обдарованим особливо видатними якостями; необхідно р еалізувати свій єдиний, унікальний духовний та моральний потенціал, зробити головним питанням життя порятунок своєї душі. Історія становлення особистості малює красномовну лінію пробудження лю дини, її другого народження в культурі. Пробудження себе, прорив через пелену дійсності, або «майї», як говорили давні індуси, прорив до істинної реальності має свій особливий шлях.
У цьому розумінні ми й звертаємося до 10 книжок, які надзвичайно важливі з погляду духовного самобудування і які малюють нам історію сходження людини до самої себе.
Книга Іова із Старого Завіту
Фігура біблійного Іова вельми цікава й повчальна. Іов — праведник, життя якого угодне Богу і який живе у повному благополуччі. Але ось до нього почали приходити перші біди. Іов з гідним і ясним спокоєм, як і належить мудрій людині, сказав: «Бог дав, Бог узяв». Жахи, що випали на його долю, довели Іова до безумства, що перевернуло його погляд на світ і відкрило шлях до істини. Він кричить не своїм голосом: «Що це за влада, яка відняла у мене честь і гордість, та й ще таким безглуздим чином?» Іов чекає істини не від розуміння, а від своїх криків та проклять. Він здійснює ніби зворотний шлях — від смерті до життя, і у цьому йому допомагає віра. Як написано у Новому Завіті, якщо у вас буде віра з гірчичне зерно, то не буде для вас нічого неможливого. І ця віра повертає Іову колишнє благополуччя. Але це була вже абсолютно інша людина, яка здійснила зворотний шлях — від смерті до життя.
Августин Аврелій. «Сповідь»
Автобіографічна «Сповідь» святого Августина (IV-V ст. н.е.), християнського теолога, церковного діяча та видатного представника західної патристики, є однією з найважливіших праць, яка майже десять століть найбільше впливала на розвиток західноєвропейської філософії та соціально-політичного життя. Психологічна сповідь у контексті автобіографії знайшла своє продовження у працях Петрарки, Данте, Гете, Руссо, Л. Толстого. Августин виходить з того, що осмислення буття не може здійснюватися людиною тільки за допомогою розуму. Повсюдно необхідно спиратися на досвід попередників, і особливо, — на віру в Бога. Людина стає людиною тільки завдяки великій душевній праці, яка залучає її до божественних значень буття. Без засвоєння біблійних істин, пише Августин, адекватне розуміння шляхів перетворення й відродження людини стає вельми проблематичним. Він вказує шлях, яким слід іти: сповідь та розкаяння. Але вони пов’язані не тільки з прийняттям провини, але й очищенням, оновленням, «народженням з неба».
Сервантес. «Дон Кіхот»
У чому полягає ідеал святості мандрівного Лицаря Сумного Образу Дон Кіхота? Він допомагає знедоленим, бореться зі злом, захищає добро і найголовнішим вважає праведне життя. Це дозволяє вийти за межі буденного життя в інший, нереальний світ, де прості дівчата — знатні дами, які живуть не в звичайних будинках, а в палацах; де вітряні млини — жахливі велетні, з якими вступає в бій наш герой. Саме у цьому вигаданому світі й відбувається реалізація лицарського ідеалу Дон Кіхота. Спочатку задум Сервантеса, очевидно, обмежувався пародією на лицарські романи. До пам’яті й подвигів багатьох лицарів він постійно апелює. Відважний Дон Кіхот стає вірним та відданим слугою своєї прекрасної пані Дульсинеї Тобоської, їй він і присвячує своє життя.
Г.С. Сковорода. «Бесіда, названа двоє, про те, що легко бути блаженним»
Розробляючи концепцію духовного народження, Григорій Сковорода, з одного боку, розкриває свої ідеї у напрямі, близькому до німецької містики (М. Еккарт, Я. Беме), з другого — спирається на досвід осмислення цієї проблеми українськими книжниками XVI — початку XVII ст. Перше народження людини філософ розуміє у її тілесному, фізичному, народженні як тварі. Друге народження пов’язане з народженням внутрішньої, справжньої людини. Внутрішня людина, підкреслює Г. Сковорода, є завжди таємницею. Вона абсолютно відрізняється від зовнішньої, оскільки існує у світі, протилежному дійсності. Внаслідок боротьби внутрішньої людини із зовнішньою, у разі перемоги першої, здійснюється друге народження людини. Внутрішня, довершена людина відрізняється атрибутами Бога: вона — жива, божественна людина, сонце, оскільки від неї виходить божественне життя; вона «ціла» людина, приятель Бога. На шляху духовного народження людини є багато перешкод, втілених передусім у реальному світі, який оточує людину та нав’язує їй певні функції. Відомо, що на могилі Г. Сковороди з його власного бажання були викарбувані слова: «Світ ловив мене, але не спіймав». І дійсно, життєвий шлях філософа свідчить про те, що він пройшов через усі спокуси, не втративши ані свободи, ані свого серця, ані своєї дійсної людини.
М.В. Гоголь. «Листи» (1836 — 1845)
Мета творчості Миколи Гоголя — оживити душі, які починають згасати. Письменник вважає, що людина повинна займатися будуванням власного духовного життя, роблячи душу свою довершеною. Він підкреслює, що людина зобов’язана все життя працювати над собою. Життя є школа: «Це дурість, що людина тільки й може, що виховувати себе, поки вона в школі, а потім нічого не може змінити в собі. Я вже позбувся багато чого бридкого тим, що наділив цим своїх героїв і висміяв». Основою внутрішнього самобудування людини є ревізія її душі, що є першим кроком людини на шляху до гармонії, добра й краси. Другим важливим кроком є спілкування людини з Богом, де молитва словом і ділом допомагає людині наблизитися до Бога. Любов у письменника є головною якістю, яка розкриває природу душі та об’єднує усіх людей в єдине ціле.
М. Пруст. «У напрямі до Свану» (з циклу «У пошуках втраченого часу»)
Як відомо, людська доля Марселя Пруста склалася драматично: важка форма астми змусила його стати добровільним самітником. У оббитій пробковим пластиком кімнаті письменник, який потерпав від болючих нападів, провів найважливішу та найзмістовнішу частину свого життя, невпинно працюючи над своїм романом. Творчість перетворилася для нього на форму й спосіб існування. Його роман є, за висловом Томаса Манна, суб’єктивною епопеєю. Зображення окремої людини, для якої входження у світ невіддільне від боротьби за власне самоствердження як індивідуума, і складає головний нерв роману. Письменник у своєму романі зупиняється на характеристиці мікровідчуттів свого головного героя. При цьому він підкреслює, що істинна реальність, на відміну від прожитого життя, може бути лише спогадом, повторним переживанням минулого. Пам’ять стає інструментом, що дозволяє осягнути природу часу. Внаслідок цього у романі відбуваються тимчасові зсуви в оповіданні. Письменник орієнтується на пам’ять як на інструмент відновлення минулого; в його оповідну атмосферу вторгається асоціативність художнього мислення, найвиразнішим елементом якого є відомий епізод з тістечком «мадлен», смак якого викликав у душі оповідача цілий обвал спогадів.
Л. Шестов. «Афіни і Єрусалим»
Книжка Льва Шестова «Афіни і Єрусалим» розповідає про дві традиції мислення у духовній культурі людства: еллінську та біблійну. Перша традиція має справу з істинами розуму, які претендують на загальність та необхідність. Еллінське мислення проголошує: плід з дерева пізнання добра і зла (тобто, як нам тлумачить Гегель, розум) став принципом філософії на всі часи. Тому, наприклад, Сократ вважає зневагу до знання смертним гріхом і докоряє, висміює поетів за те, що вони йдуть за істиною не до знання, а до якогось іншого джерела. Біблійна традиція пов’язана з істинами, які не вміщуються у площину розуму; вони — на околицях буття, проголошуються не філософами, а апостолами та пророками у Святому Письмі. Не буде для нас нічого неможливого, якщо є віра хоча б з «гірчичне зерно». Люди, які стають прихильниками першої традиції мислення, що оперує законами мислення, стають схожими на обдаровані свідомістю камені. Друга традиція мислення дарує нам духовне око, яке відкриває інший світ, де панує таємниця, оскільки джерела й коріння буття не в тому, що виявлено, а в тому, що приховано. Для цього нам треба, як пише Л. Шестов, «щоб наші тілесні очі розучилися бачити, якщо нам призначено пробратися до тієї області, де живуть боги з їх нічим не обмеженою свободою і без нашого знання, без довершеного знання, яке ми іменуємо всезнанням».
К. Кастанеда «Подорож до Ікстлана»
Карлос Кастанеда підкреслює, що народження духовного «Я» вимагає особливого шляху, який він називає «шляхом воїнів», що охоплює всі яскраві можливості, з якими стикається людина у русі до вершини своєї духовної могутності, до вищої точки своєї радості. Однак вихід на цей шлях вимагає вирішення тих завдань, які сприяють дистанціюванню людини від світу повсякденного, буденного життя. До цих завдань належить, передусім, розставання з почуттям власної винятковості. Карлос Кастанеда пише: «Поки людина відчуває, що найважливіше та найзначніше явище у світі — це її персона, вона ніколи не зможе по-справжньому відчути навколишній світ. Немов зашорений кінь, вона не бачить у ньому нічого, крім себе самої». Одним із наймогутніших засобів, якими користувалися шамани давньої Мексики для зміцнення концепції «шляху воїна», була ідея ставлення до смерті, як супутника, що спостерігає за нашими вчинками. Він пише: «Смерть — наш вічний попутник. Вона завжди зліва від нас на відстані простягнутої руки, і смерть — мудрий, єдиний порадник, який завжди є у воїна».
М. Мамардашвілі. «Карте зіанські роздуми»
Народження людини в культурі, підкреслював відомий грузинський філософ Мераб Мамардашвілі, — це проблема формування можливої людини, таких станів її духовного «Я», які природним чином відбутися не можуть. Такі стани є можливою неможливістю і неможливою можливістю. Це передбачає відродження людини. У цьому сенсі людина виступає не як факт, а як акт. Вона стає ніби підвішеною над двома безоднями: безоднею вищого ідеального світу та порочного матеріального світу. У цьому «зазорі» відбувається емпіричний рух, який філософ називає метафізикою апостеріорі (стан тривалості, який дарує диво зустрічі зі світом добра, милосердя й гармонії). Кожна людина — проект, а наскільки вона реалізовує себе, залежить від неї самої, тому будь- яка творчість є самовираженням, самовдосконаленням, самореалізацією.
С. Кримський. «Філософія як шлях людяності й надії»
У книжці відомого українського філософа Сергія Борисовича Кримського наголошується, що у сучасній суспільній свідомості виникає думка про вирішальну роль монадної особистості у житті суспільства. У цьому сенсі такі монадні особистості, як М.Ганді, Я.Корчак, мати Марія, А.Сахаров та О.Солженіцин, означають значно більше, ніж навіть наймасовіші політичні партії. Разом із значенням монадності зростає й значення духовності. Як підкреслює філософ, духовність пов’язана з вибором особистістю свого образу, своєї долі й ролі, одне слово, починається із зустрічі людини з самою собою. Духовність завжди виступає як принцип духовного самобудування людини, як заклик до здійснення того, що природним чином не здійснюється, і тому це завжди тривожна й сповнена несподіванок подія.
