Стратити не можна помилувати
Процес над полковником російської армії Юрієм Будановим, звинуваченим у вбивстві чеченської дівчини Ельзи Кунгаєвої, з кожним днем перетворюється на запеклу боротьбу угруповань, що намагаються підпорядкувати собі правосуддя. Коли угруповання борються між собою за прибутки та портфелі, це ще можна назвати політичним процесом. Але коли головним предметом їхньої боротьби стають питання моралі, це не може не викликати здивування. Російський полковник убив дівчину, яку вважав чеченським снайпером. Це одна з найстрашніших сторінок чеченської війни ще й тому, що вбивство Кунгаєвої — просто епізод, який вдалося довести до суду: занадто вже він був голосним. Iз погляду політичної доцільності, Буданов мав би бути засудженим уже для того, щоб російська влада довела хоча б самій собі, що вважає чеченців якщо не такими ж, як усі інші, громадянами Російської Федерації, то хоча б просто людьми. Але, з іншого боку — чому треба судити одного, якщо не судять інших? І навіщо Буданову, що вбив якусь там чеченку, страждати заради доведення престижу влади, яку не дуже вже поважають її власні генерали, прокурори та судді? Так у суді з’являються бойові товариші Буданова, які розжиріли на цій війні. Так прокурор вимагає його фактичного виправдання, скориставшись заіржавілою зброєю радянської психіатрії.
Російська влада лякається. Генеральний прокурор виступає проти виправдувального вердикту звинувачення. Міністр оборони відправляє на пенсію військового прокурора. Влада давить на суддів. Але вона вже програла: програла через те, що всі побачили — російська громадська думка, російська еліта стурбовані не правосуддям, а тим, як звільнити від відповідальності звинуваченого у вбивстві, не втративши при цьому свого обличчя. Це і є діагноз — невиліковний діагноз кавказьких воєн, які Росія із завзятістю, гідною кращого застосування, провадить останні сторіччя…
