Два парламенти

Результат виборів, який не приносить політичного результату, не можна розглядати як позитивний результат. Чи можлива ефективність виборчого процесу, якщо перекоси у представництві закладаються ще на етапі висунення кандидатів та підрахунку результатів голосування? Відсутність процедурної узгодженості в ланцюжку: партії — вибори — парламент у результаті дає підставу для заперечування легітимності результатів. Тому коректування виборчої процедури слід починати з виборчої системи, що програмує як виборчу кампанію, так і наслідки виборів.

При виборі виборчої системи, по суті, вирішується двоєдине завдання — справедливе представництво й ефективне владне управління. Якою мірою це здатна вирішити змішана, пропорційно-мажоритарна виборча система, що використовується в Україні? Головна особливість і водночас недолік даного виду змішаної системи в тому, що принципи мажоритарного висунення та партійного представництва функціонують паралельно і незалежно один від одного. Подібного роду політична практика наявна через феномен, що називається у західній політології зв’язаністю/незв’язаністю змішаної виборчої системи. Зв’язана змішана система є формулою, яка включає взаємну компенсацію результатів мажоритарного і партійного голосування з метою отримання збалансованого загального результату. У разі незмішаної системи партійне і мажоритарне голосування реально дає два результати, а отже, ймовірність суперечки за перемогу збільшується.

В Україні діє незв’язана змішана виборча система (mixed disconnected electoral system). Прийняття саме такої форми співвідношення двох принципово різних систем представництва було зумовлене певною мірою історичним компромісом, що не зв’язав, а сумістив «радянське», мажоритарне, висунення та пропорційне представництво, яке вводили для стимулювання партійної системи. Спочатку механічне поєднання територіального і партійного представництв мало в собі ризик конфлікту, оскільки не передбачалося, що результати голосування по цих двох підсистемах будуть інтегровані ще на етапі підрахунку голосів. Тому результати виборів є представництвом від двох автономних волевиявлень, які жодним чином не корелюють між собою. Тим самим поєднання двох форм представництва відбувається вже у парламенті під час створення фракцій із мажоритарних та партійних депутатів і розподілу парламентських портфелів шляхом включення «неформальних» політичних механізмів, адміністративного і партійного пресингу. Подібного роду «змішування» заважає чітким позиціям у парламенті та закладає ризики зривів будь-яких переговорних процесів. У результаті ще на етапі виборчої кампанії закладається детонатор внутрішньопарламентської невизначеності, який провокує тривалу і конфліктну спікеріаду, виснажливі парламентські торги, фракційну і комітетську утруску. Крім цього, незв’язаність та роз’єднаність спотворює і саме партійне представництво, підтримку партій з боку виборців. На виборах 1998 року партія «Вперед, Україно» провела у парламент 9 мажоритарних депутатів, тоді як список самої партії не дотяг до 4%, що позбавило партію права на фракцію, а, отже, позиції активного учасника парламентських процесів. У результаті перспективний політичний проект перестав існувати через недоліки виборчої системи. І, навпаки, «зелені» пройшли до парламенту тільки завдяки партійному списку, не маючи в активі жодного представника від «мажоритарки». Внаслiдок «зелені» залишилися партією-брендом, яка не має регіонального представництва, що різко знизило їхні шанси на останніх виборах.

Таким чином, подвійні результати виборів, поствиборчий парламентський торг, нестійкість партійних структур сигналізують про необхідність виправлення дефектів змішаної моделі виборчої системи. Проте з боку різних політичних сил замість аналізу шляхів коректування виборчої системи бачимо просту, механічну реакцію, яка зводиться до відмови від змішаної системи на користь одного з типів представництва — або пропорційної, або мажоритарної. Але чи є таке рішення оптимальним? Якщо здійснять перехід до «тотальної пропорційності», то через відсутність стійкого партійного фундаменту у вигляді масових політичних партій вибори залишаться конкуренцією «символьних» партійних списків, складених «під лідера». На основі імені лідера формувалися партійні блоки на останніх виборах — блок Ющенка, Мороза, Тимошенко, Вітренко і т.д. Суто мажоритарність також неефективна через втрату голосів, що знижує справедливе представництво, а також через великий адміністративний вплив на вибори в регіонах. Тиск адміністративного характеру, що створює штучні преференції для проходження «своїх» кандидатів, підриває електоральну довіру до влади. Тому оптимальним рішенням уявляється зв’язування результатів голосування за мажоритарним та партійним висуненням.

Прикладом зв’язаної змішаної виборчої системи є Німеччина. Тут також виборець має на руках два бюлетені — перший бюлетень призначений для проведення виборів між окремими кандидатами в одномандатних округах, а другий — для голосування за списки політичних партій. Голоси за партії акумулюються на загальнонаціональному рівні для визначення загальної пропорції місць у парламенті, які потрібно віддати кожній партії. Кандидати беруться з партійних списків та додаються до числа кандидатів, уже обраних від цієї партії у мажоритарних округах, з тим, щоб компенсувати які-небудь відхилення від пропорційного представництва, що виникли внаслідок визначення результатів виборів у окрузі. Таким чином, за рахунок зв’язаності вирішується проблема інтегрованості результатів виборів за партійною і мажоритарною системою.

Серед провідних проблем виборчого законодавства, які вимагають найшвидшого і ретельного обговорення та вирішення, можна виділити такi. По-перше, підлягають корекції як пропорційна, так і мажоритарна підсистеми; по-друге, необхідно шукати рівняння, яке здатне пов’язати ці підсистеми з метою отримання інтегрованого, а головне — справедливого результату.

Важливою проблемою пропорційного представництва є питання персонального складу виборчих списків, їхньої відкритості чи закритості. Від того, хто очолює список, багато в чому залежить перебіг виборчої кампанії, формат партійних коаліцій, ідеологічний порядок денний і навіть соціально-психологічна інтонація кампанії. Система так званих «жорстких списків», коли увазі виборців пропонується встановлений партією список фігур, за кожною з яких закріпляється номер, дає право «списковим акціонерам» узурпувати на свою користь призові місця списку. Досвід двох виборчих кампаній показав, що персональний склад партійних п’ятірок часто будується на основі рекрутування гучних імен, модних персоналій, часто далеких від політики, з метою зробити список більш привабливим і водночас компенсувати безликість партійних функціонерів. У цієї проблеми два зрізи. Перший зріз, швидше, тактичного плану — знайти технологію більшої відкритості і прозорості списків. Другий зріз — стратегічний — очевидна потреба у появі політиків національного масштабу, змужнінні фігур як електорально привабливих, так і політично компетентних. Одним із шляхів подолання «закритості» списків може бути збільшення чисельності відкритого списку до 10 — 15 чоловік та надання виборцю права робити вибір у самому списку. На підставі цього список партії повинен коректуватися, виходячи з результатів рейтингу, автором якого є виборці. Цей вид голосування дозволить певною мірою пом’якшити дефект пропорційної системи партійних списків, коли виборець усувається від формування персонального складу парламенту. І попереджатиме встановлення партійної автократії, що є вельми важливим для вітчизняного партбудівництва, в якому домінує тенденція побудови партійних структур «під лідера».

Ще один важливий момент, пов’язаний із формуванням партійних списків, належить до врахування регіонального чинника. Призові місця партійного списку звично формуються з числа першого ешелону партійних функціонерів, що складається головним чином зі столичної еліти, при цьому представленість регіональних еліт є непропорційною. Цю проблему, наприклад, у Росії, певною мірою вирішили за рахунок передбаченої у законодавстві статті, що регламентує в рамках загальнофедерального списку кожного блоку або об’єднання створення регіональних груп кандидатів. При цьому поза регіональними групами у виборчому списку може бути не більше 12 кандидатів (ст. 37 Федерального закону про вибори депутатів Державної Думи Федеральних зборів РФ). Це стимулює партбудівництво до становлення масових політичних партій, зацікавлених у створені партійних осередків у регіонах.

Серед головних проблем мажоритарної підсистеми, що вимагають коректування, є необхідність зменшення масштабів адміністративного впливу і збільшення ролі партій. Партії часто не спроможні скласти конкуренцію кандидатам, які мають за собою адміністративний або фінансовий ресурси. Щоб збільшити партійний ресурс на місцях, а також конкурентоспроможність кандидатів, може використовуватися так звана система подвійного синхронного голосу. Суть даного методу полягає в тому, що відбувається подвоєння конкуренції за рахунок інтегрування результатів мажоритарного і партійного голосування. Кожна партія у мажоритарному виборчому округу має право на висунення декількох кандидатів. Голосуючи за одного з них, виборець одночасно віддає свій голос і партії, до якої належить кандидат. Переможець визначається за двома критеріями: по-перше, він повинен бути від партії, яка отримала загалом найбільшу кількість голосів; по-друге, за нього повинні проголосувати більше виборців, ніж за інших кандидатів від цієї партії. Так, наприклад, своїх кандидатів на виборах висунули дві партії по 2 особи кожна. Кандидати А і Б, які належать до партії №1, отримали відповідно 30% і 25%, кандидати партії №2 — В і Г — отримали 40% і 5% громадян, які проголосували. Переможцем буде оголошено не В, який отримав найбільше голосів, а А, хоч його особисто і підтримала менша кількість виборців. Проте А належить до партії-переможця №1, що отримала в цілому 30+25=55% голосів і користується більшою підтримкою, ніж кандидат Б від цієї партії. Ця система, з одного боку, корелює партійне і мажоритарне голосування, а з другого, — конкуренція кандидатів врештi-решт сприятиме селекції впливових лідерів, які борються за реальну підтримку населення, а не розраховують на запаси адміністративних і фінансових ресурсів.

Отже, вплив виборчої системи відчувається на всіх етапах виборчого процесу, починаючи від висунення кандидатів і до розподілу парламентських місць та міністерських портфелів у уряді. Саме формування керівних органів парламенту і коаліційного уряду завершує виборчу кампанію. Від виборчої системи залежить партійне будівництво і стратегії партій, ефективність парламентської більшості, нарешті, стабільність уряду та міцність усієї «багатоповерхівки» виконавчої влади. Тому дуже важливо за допомогою виборчої системи забезпечити справедливе представництво інтересів громадян, а також створити стимули стабільності й ефективності владної системи.