Монополію на залежність судів порушено
Звістка про виправдання судом громадянина, підозрюваного у вбивстві журналіста Александрова, облетіла минулого тижня вітчизняні ЗМІ й супроводжувалася досить цікавими коментарями. Основним у цих коментарях був шок. А як інакше? Міліція та прокуратура вже давно оволоділи всевиправдовуючим аргументом — ми розшукуємо, вони, тобто судді, не «саджають». Тому і злочинність. Взаємні звинувачення органів слідства і судів, що не ведуть до жодних наслідків, перекидаються ними, як тенісний м’ячик. Під стукіт цього м’ячика ми не помітили, як із введенням в дію Закону про судочинство одержали незалежний суд. До чого виявилися не готовими практично усі, починаючи із самого суду.
Суспільство ще не усвідомило всієї важливості появи реальної судової влади. Як усвідомити те, чого ніколи не було? Нині сущі громадяни не знають іншого суду, ніж того, що був, а тому не відділяють суд від масиву всесильної та всеохоплюючої державної влади. Суд завжди був частиною чинної влади, останнє слово у принципових питаннях завжди залишалося за владою. Так ми і жили, так і сформувалася наше уявлення про світ. Ні, ми чули щось, читали і в кіно бачили. Сенсаційні процеси, судові прецеденти, рішення присяжних і таке інше. Але це все сприймалося радше як пригоди багатодітних та щедрих на кохання мексиканців у їхніх серіалах. Жодного зв’язку із нашим реальним життям всі ці демократичні штучки не мали. І раптом маємо. Будь-який райсуд може скасувати рішення найвищого посадовця чи найвищого органа, якщо воно суперечить закону. Загалом нормально — якщо суперечить, то слід скасовувати. Але уявити собі, як скромний суд якого-небудь району визнає незаконним рішення про звільнення з посади прем’єр-міністра України президентським указом? Щоб уявити таке, слід елементарно визнати рівність всіх перед законом, який, у свою чергу, однаковий для всіх. Не обурюватись нахабством районного судді, а приймати всі рішення у суворій відповідності із Законом.
Заважає визнати таку просту річ одразу кілька моментів. З одного боку, законодавча влада має ухвалювати закони, якими можна керуватися, які б узгоджувались із Конституцією та один з одним. І не тільки ухвалювати закони, а й суворо їх дотримуватись. Це ж саме стосується влади виконавчої, яка традиційно вважає, що їй можна все. Хто б інакше тієї влади прагнув? Тому спротив новому судочинству з боку влади, особливо на місцях, буде досить потужним. Найпершими будуть спроби довести ситуацію до абсурду, заваливши суд невластивими йому досі справами і показавши неефективність його роботи. Маємо прикладом хоча б сумнозвісні штрафи на водіїв, порушників правил дорожнього руху, які тепер накладає не інспектор ДАІ, а суд. Справді незручно. А коли справедливість була зручною? Ми побачимо ще не одну спробу дискредитувати суд, почуємо на адресу суду ще не одне звинувачення. Але назад дороги немає, позаду беззаконня, якого ми вже навіть і не помічаємо.
Найбільшою проблемою становлення суду як реальної третьої влади є сам суд. Знаючи, хто працює в наших судах, пригадуючи сотні випадків зловживання суддями своїм службовим становищем, можна зненацька злякатися влади, якою тепер наділено цих людей. Непідконтрольний суд, який цілком здатний «результативно помилитися» у певний бік, на перший погляд, виглядає монстром, на якого немає управи. З іншого боку, а хіба краще, коли таким монстром є влада? Жили ж ми при владі, яка була непідконтрольною і робила що хотіла. І нічого, вижили якось. Тепер настає час суперечки між владою і судом, якій не буде кінця. І не повинно бути. Саме ця суперечка і забезпечить нам згодом рівновагу гілок влади, про відсутність якої так люблять жалісливо стогнати ті, хто не дістався до жаданої «гілки».
Щодо так званих резонансних судових справ, про які охоче розповідають ЗМІ, то у справжньому розумінні цих справ у нас поки що не було. Хіба було у нас таке, щоб широкий загал заздалегідь знав про день розгляду справи відомого корупціонера у звичайному районному суді? Щоб подробиці судового засідання, промови прокурорів, адвокатів та свідків оперативно подавались у стрічках новин? Щоб рядовий суддя в районі знав, що за його діями реально стежить вся країна у прямому ефірі? Гадаю, що подібний процес повернув би народ до радіоприймачів, як колись перший з’їзд народних депутатів СРСР у 1989 році. Поки ж ми маємо лише виклад судових рішень у інтерпретації ЗМІ чи однієї із сторін процесу, що не сприяє встановленню довіри до суду.
Згадаймо, як напередодні парламентських виборів політичні опоненти розкидалися взаємними звинуваченнями у порушеннях закону. Ці звинувачення ми бачили і чули у прямому ефірі. Чули також обіцянки подати до суду. То чому не бути послідовними і дійсно не перенести справу до суду за умови повного висвітлення судового розгляду в ЗМІ? Не буде цього. Бо сама лише перспектива привселюдного оголошення подробиць власної діяльності зробить мовчазними значну частину галасливих політиків. Чим не приклад позитивного впливу на політику незалежного суду, який самим лише своїм існуванням вносить певну стабільність у політичне життя?
Можна було б дати волю фантазії і уявити собі суперечку в суді відомих в країні політичних діячів. Та навіщо робити це за них? Вони вже все собі добре уявили і думають тепер, як жити далі в умовах нашого суду. Не «гуманного», як колись, а просто незалежного. Інколи.
