Час збирати самородки

Наприкінці квітня у місті Рівному відбувався фінал IV Всеукраїнського турніру юних істориків. На нього з’їхалися 24 команди школярів з усієї України. За чотири роки існування у гри склалися свої традиції (турнір щорічно проходить у різних містах України, до складу журі входять представники вузів та шкіл з усіх регіонів України) та сформувалася група лідерів — це команди Львівської області, Одеси, Рівного, ліцею «Наукова зміна» (Київ), Сум та Конотопа. Ці команди, які уже не вперше беруть участь у грі, й задавали високу планку змагань іншим учасникам. Столицю України представляли дві команди — ліцей «Наукова зміна» та наша — середньої школи № 240, яка брала участь у турнірі вперше.

Спочатку варто пояснити, чим відрізняється турнір від звичних нам предметних олімпіад. Олімпіади, як правило, проводяться за тим же зразком, що й письмові іспити, а отже, їхній рівень залежить хіба що від складності запропонованих запитань, а переможці — від об’єктивності перевіряючих. Турнір влаштовано за принципово іншою схемою. Це перш за все командна гра. Ігровий етап складається з трьох раундів, у яких беруть участь три команди, що послідовно виконують ролі «доповідача», «опонента», «рецензента». Зауважимо тільки такі моменти: доповідь готується дві (!) хвилини, а триває рівно сім (і жодної зайвої секунди — це вам не парламент!), причому не можна використовувати ані підручники, ані конспекти; опонент — через дві хвилини після доповіді мусить не просто прокоменвизначити, що сказано не було (на це йому відводиться 5 хвилин). Далі слово переходить до рецензента — він за три хвилини мусить оцінити доповідь та опонування, визначити їхні слабкі та сильні місця.

Стежачи за грою, я неодноразово ловила себе на думці, як би я впоралася з тою чи іншою ігровою ситуацією. Щоб дати уявлення про рівень учасників, наведу хоча б такий приклад. Доповідач блискуче виголошує доповідь на тему «Карибська криза 1962 року: холодний розрахунок чи збіг обставин?», а учасники іншої команди «зрізають» його запитанням: «Щойно ви блискуче виклали точку зору французького історика Дюрозеля. А що ви знаєте про останні розробки цієї теми іншими істориками?». Відповісти на це запитання без конкретних знань годі було й думати: звичні екзаменаційні схеми «якби у риби була шерсть, то в неї були б і блохи, а блохи — це…», на турнірі категорично не спрацьовували — не тільки журі, а й самі учасники таке екзаменаційне шахрайство рішуче зупиняли.

Як легко зрозуміти, про знання шкільного курсу навіть не йшлося! Це апріорі. Тойнбі й Дюрозель, яких за п’ять років навчання на історичному факультеті не встигає прочитати ледь не половина студентів, — для цих школярів вздовж і впоперек проштудійовані книжки. Ще потрібно було продемонструвати і ораторський хист, і той самий достославний лаконізм, який усталено вважають родичем таланту. Були навіть моменти, коли блискучі промови зривали аплодисменти залу.

Але мене не полишала одна думка — скільки з тих дітей, які так зацікавлено й азартно дискутували на історичні теми, у майбутньому стануть істориками за фахом? Цілком імовірно, що не так і багато. Особливо це стосується дітей з невеличких міст, де, скоріше за все, історик — не найзатребуваніша професія. Нічого немає поганого в тому, що у нас будуть економісти, маркетологи чи бухгалтери із блискучим знанням історії і неординарними ораторськими здібностями. Але їхні місця на історичних факультетах займатимуть студенти, яким історія потрібна лише для отримання диплома про вищу освіту. У журі турніру було чимало викладачів історичних факультетів різних вузів України. І я щиро позаздрила тій можливості, яку вони мали: дібрати собі справжніх Учнів, а можливо, й майбутніх світил вітчизняної історичної науки. Але чи використали вони її? Звичайно, загальні слова на кшталт: «Раді були б бачити вас студентами нашого факультету…», звучали, але я особисто не почула жодної конкретної пропозиції. Вища школа з притаманною їй зверхністю звично розраховує, що «відсіявши» на вступних іспитах «зайвих», отримає «кращих із кращих». І не виключено, що ті діти, яким аплодували на турнірі, особливо діти зі скромними матеріальними можливостями, до числа цих «кращих» і не потраплять. З різних причин. Але втратимо від того ми всі.