Сон тривалістю чотирнадцять тижнів

Тому шанувальники таланту Земфіри з таким нетерпінням чекали виходу нового альбому. Чи не розчарує вона?

«Четырнадцать недель тишины» проривом, звичайно, не назвеш. Але й не провал. Просто емоційно він майже нульовий. Немає ні статевої істерики в дусі «Девушка созрела», ні завзято-хуліганських реплік на зразок «Музыканты-мальчики шкалят датчики», ні надривних ліричних відвертостей про пошуки коханого, «Когда нашла — с ума сошла». А суцільний спокій. Як у психіатричній палаті. Якраз у приспіві її першої пісні — «Сон длиною в паранойю».

Єдине, де Земфіра емоційно викладалася, це підспівки. Без слів. Тобто, де вона співала «А-а-а-а!» чи «О-о-о- о!». У цих проміжках запис дійсно трошки вирував почуттями. Точніше, не почуттями, а очікуванням їх. Видно, що Земфіра нині, на відміну від перших двох альбомів, не може заповнити реальними переживаннями свої звукові доріжки. Навряд чи можна назвати романом стосунки у стилі «Пяный мачо лечит меня и плачет».

Але тому найсильнішою річчю «Тишины», на мій погляд, став бонус (тобто пісня, яка не ввійшла до альбому, а її пізніше дописали на диск) — «Мечтой». Якась там у Земфіри туга за світлим чоловічим образом. І надія на його отримання. «Он хотел убежать... И звонили звонки через все позвонки».

Будемо сподіватися, що Земфіра наздожене свою мрію і 15-ий тиждень буде не таким тихим. Як і подальше втілення його на диску.