Гарячі теми:

Україна — НАТО: в пошуках нової динаміки

22 квітня, 00:00

Тема відносин України з НАТО стала актуальною, коли з’ясувалося, що існуючий формат, базований на Хартії про особливе партнерство, підписаній п’ять років тому, вже не відповідає вимогам часу. На відміну від відносин Україна — ЄС, стосунки Києва з Північноатлантичним альянсом досі мали цілком практичні виміри, не зазнавали різких спадів і розвивалися по висхідній. Але у нових обставинах з’явилася небезпека, що стрімкий розвиток відносин НАТО з Росією, саме по собі — безумовно, позитивне явище — витіснить Україну на узбіччя європейських і євроатлантичних процесів. Однак навряд чи можна однозначно стверджувати, що Росія, взявши твердий курс на якомога ширшу інтеграцію до євроатлантичного простору, прагнутиме одночасно дати «зелене світло» на самостійну політику в цьому напрямку й іншим пострадянським республікам. Прем’єр-міністр Росії Касьянов уже заявляв, що для Москви було б з геополітичної точки зору бажано, щоб Київ інтегрувався в іншому напрямку, у євразійському. Тобто якщо Росія чогось бажає для себе — це ще не факт, що вона «дозволить» те ж саме Україні. Показово те, що з наближенням того часу, коли буде оголошено про створення «двадцятки» — нового органу, в складі якого країни-члени НАТО і Росія прийматимуть рішення разом, навіть Компартія України втратила свою раніше різко «антинатовську» риторику, її представники вже спокійно говорять про можливість вступу України до Альянсу — щоправда, лише в тому разі, «коли там буде Росія». Що вже свідчить про певні зміни у світогляді і намаганні реагувати на події адекватно ситуації (хоча і з певними нюансами). Ситуація, таким чином, вимагає чіткої визначеності політики, чіткого аргументованого вибору, врахування всіх можливих наслідків в разі прийняття рішення «за» чи «проти». Що досі було для офіційного Києва величезною проблемою — але ж колись потрібно робити однозначний вибір. 1. Чи можливий в українському суспільстві консенсус щодо відносин з НАТО, зокрема,стосовно вступу України? 2. Яка модель відносин України з НАТО була б, на вашу думку, найбільш оптимальною? 3. Які уроки Україна могла б дiстати з розвитку відносин між НАТО і Росією? 4. Чи потрібна суспільству загальнонаціональна дискусія з проблем відносин з НАТО?

Борис ТАРАСЮК, директор Інституту Євроатлантичного співробітництва: Стосовно членства України в НАТО — консенсусу в суспільстві не буде. З другого боку, за результатами опитування громадської думки, проведеного нещодавно Центром ім. Разумкова, 53,7% українців виступають за членство країни в НАТО. Якщо взяти для прикладу Словаччину, яка є офіційним кандидатом на вступ до Північноатлантичного альянсу, то там підтримка населення — близько 40%.

В той же час, основну функцію в будь-якій державі виконує політична еліта, яка несе відповідальність за прийняття стратегічних рішень стосовно розвитку суспільства.

Якщо ж говорити про українські владні структури, структури передусім виконавчої влади, то тут з цього питання немає консенсусу. Бо керівництво держави проводить непослідовну політику з цього приводу.

Непослідовність політики демонструється хоча б тим, що влітку 2000 р. євроатлантичний елемент зник з лексикону представників виконавчої влади України. І тільки на початку цього року він з’явився знову.

Щодо ставлення українських політичних еліт — то результати експертних опитувань, проведених Центром ім. Разумкова, свідчать, що до 70% фахівців висловлюються за вступ України до НАТО.

Що ж стосується законодавчої гілки влади — якщо порівнювати новий склад Верховної Ради із попереднім, то можна очікувати, що зараз буде більш прихильне ставлення парламенту до перспектив членства України в НАТО. Щодо найбільш оптимальної моделі відносин Україна — НАТО, то досі еволюція розвитку відносин підтверджувала правильність обраних підходів. Зараз ми підійшли до тієї межі, коли потрібно чітко визначати пріоритети і стратегічні цілі.

Коли ж представники українського керівництва заявляють, що готові у відносинах з НАТО піти настільки далеко, наскільки готовий сам Альянс, то це — спроба уникнути прийняття політичних рішень.

Україна належить до європейських країн, і вона повинна діяти таким самим чином, як і інші країни Центральної і Східної Європи, інтегруючися до загальноєвропейського простору і до спільного простору безпеки.

Треба визнати, що кожному етапу незалежності України відповідала така модель відносин країни з НАТО, яка на той час була найбільш оптимальною. Тут треба трошки подивитися назад і констатувати, що в історичному плані саме Україна вела перед у розвитку відносин з НАТО. Зокрема, двосторонній документ, відомий як Хартія про особливе партнерство, був розроблений раніше за документ Росія — НАТО. Цей документ було підписано раніше за Хартію лише з тактичних міркувань НАТО.

Ми повинні розуміти мотивацію НАТО і не очікувати, що Україна отримає такий самий статус у відносинах з Альянсом, як і Росія, бо Україна не має такої ваги, як Російська Федерація.

Рівень стосунків Україна — НАТО завжди випереджав рівень НАТО — Росія. І ми не повинні порівнювати їх зараз, бо те, що НАТО зараз пропонує Росії, — це статус, який відповідає їй як ядерній державі. Дискусія в суспільстві на тему перспектив відносин України з НАТО потрібна. І особисто я до неї готовий. Інститут, який я очолюю, провів серію «круглих столів» у регіонах, щоб регіональні політичні, наукові, журналістські еліти могли зрозуміти зміст тих відносин з НАТО, які ми маємо, щоб вони краще розуміли переваги й недоліки можливого членства України в НАТО.

Георгій КРЮЧКОВ, Комуністична партія України: У суспільстві сьогодні єдиної думки щодо цього немає. І всі проведені опитування показали, що більшість громадян висловлюються проти вступу України до НАТО. Цілком можливо, що така думка зміниться в разі трансформації НАТО у військово-політичний союз європейського плану із загальною формою колективної безпеки. А наразі негативне ставлення до НАТО зумовлене кількома причинами. Однією із них є військовий характер цієї організації. Крім того, гостре питання про входження до НАТО асоціюється із скороченням відносин з Росією. А це не сприймається абсолютною більшістю народу в Україні.

Беручи до уваги те, що у суспільстві дуже сильні настрої проти НАТО, влада чомусь не оприлюднює програму стратегічного партнерства з НАТО. А якщо щось приховувати, то це тільки посилює негативне ставлення громадськості. І лише відкритість, чесність та об’єктивність сприятимуть консенсусу громадської думки в цьому питанні. Найоптимальнішою формулою таких відносин було б перетворення НАТО з військового союзу обмеженої кількості держав в загально-європейську систему колективної безпеки. Крім того, Україна мала б право вирішального голосу в цьому угрупованні, на відміну від нинішньої парадигми відносин (коли Україна співробітничає на правах стратегічного партнера, але право вирішального голосу в НАТО не має). Це теж було б дуже суттєвим. Ну і наступне: якби всі держави Європи об’єдналися в такому союзі, то це було б дійсно гарантією миру, безпеки і рівноправного співробітництва. До того ж така трансформація, на мою думку, ліквідувала б поділ Європи. Я не бачу ніякої небезпеки для України в тому, що у Росії відбуваються такі трансформації. Швидше навпаки. Таке зближення ліквідує існуюче протистояння між НАТО та Росією. І ці кроки, які зараз здійснюються НАТО і політичним керівництвом Росії, по-суті, підривають антиросійський компонент, що завше існував в НАТО. А це означає стабілізацію відносин між НАТО та Росією, що є вигідним для України. Адже протистояння цих двох сил, які розглядають Україну у вигідному для себе геополітичному контексті, для нас є небезпечним. І чим менше такого протистояння, тим краще для України. Визначення зовнішньої та внутрішньої політики належить виключно до компетенції законодавчого органу влади України. А якщо ВР усувається від розгляду цих питань, то про яку загальнонаціональну дискусію може йти мова? Гадаю, що перш за все потрібно вирішити цю проблему, а потім говорити про дискусію на рівні суспільства.

Author

Ірина Кухар

Випуск газети №:

№75, (2002)

Рубрика

Подробиці