УКРАЇНСЬКА ВЕНЕЦIЯ

ОСЕЛЕДЦЕВІ «ЖНИВА»

Зараз, незважаючи на весняну заборону на вилов риби, у Вилковому справжні оселедцеві «жнива». І хоч тривати вони будуть аж до кінця травня, ці два-три квітневі тижні забезпечують місцевому населенню відносно безбідне існування на цілий рік уперед. Зі сходу до заходу Дунаєм і незліченними каналами та протоками, що впадають у нього, снують тисячі моторних човнів. Лов припиняється тільки з настанням темряви: в цей час прикордонники забороняють вихід маломірних плаваючих засобів на річку, по головному фарватеру якої проходить державний кордон між Україною і Румунією. Вночі риба може без перешкод проходити в місця свого традиційного нересту.

Про незвичайного дунайського оселедця чули багато. Але навіть українці їдять його не часто, а для західних європейців він взагалі небачений делікатес. І це при тому, що «дунайку» люблять абсолютно всі. Смак у тутешнього оселедця незрівнянний, причому кожна страва — чи то юшка, риба тушкована, смажена чи копчена — має особливий аромат. Її принципова відмінність від інших видів — незвичайна соковитість і жирність, вона буквально тане в руках, а тим більше — у роті. Проте описувати кулінарні достоїнства дунайського оселедця так само безглуздо, як і розповідати про чарівний спів Паваротті, тому зупинимося на інших маловідомих фактах.

«Дунайку» завжди їли тільки обрані. В основному до них належали самі жителі Килійського району (до нього за адміністративним розподілом відноситься Вилкове) та кремлівські чини. Але, як і багато років тому, так і сьогодні, ні в Одесі, ні у Києві його ніколи не продають у магазинах, — потрапляє він у ці міста виключно як презент номенклатурним працівникам. Позбавлені задоволення і громадяни інших країн, до столів яких «дунайка» майже не доходить із причини різко погіршеної останнім часом екології та масового вилову риби ще в низов’ї ріки.

Взагалі-то, дунайський оселедець зовсім і не дунайський. Як вважають фахівці, він живе в Тихому океані в районі островів Нової Зеландії, але раз на рік, зібравшись у величезний косяк і долаючи тисячі кілометрів, прямує до місця свого традиційного нересту — у верхів’я Дунаю. На глибині 30 метрів він стоїть щільною стіною перед гирлом каламутного і швидкого Дунаю і чекає свого часу: температура і чистота води повинні в точності відповідати його вимогам. Першим іде відчайдушний ватажок із червоними очима. Якщо він із якої-небудь причини гине, косяк у ріку ні за що не увійде, а чекатиме, доки не з’явиться новий пасіонарій. Люди досі так і не зрозуміли, поєднання яких умов дає «команду», за якою величезна маса тихоокеанської риби спрямовується в прісну воду. Скільки її гине на цьому довгому й нелегкому шляху, неможливо навіть передбачити. Але у будь-якому випадку доля всіх дорослих особин вирішена. Ті, що прорвалися мимо морських хижаків і риболовецьких сітей, викидають у Дунаї ікру і, знесилені, гинуть. А мальки вже самостійно прямують до Тихого океану, щоб через деякий час повторити долю батьків.

Сьогодні у Вилковому рибою пропахло буквально все: до чого б ви не торкнулися, руки пахнутимуть оселедцем. У минулі часи за один день удачливі рибалки привозили на приймальний пункт до півтонни «хвостів», які відразу ж перероблялися на місцевому рибзаводі. Але в останні роки з незрозумілої причини завод фактично зачахнув, оселедець скуповують перекупники та розвозять по придунайських районах. Якщо у самому Вилковому велику рибину можна купити за 4—5 грн, то трохи вище по річці, на базарі в Ізмаїлі, вона вже коштуватиме 7—9 грн. Ловлять її спеціальною оселедцевою сіткою, званою косяком, що «охоплює» 25 метрів завдовжки і 2 метри глибиною. Звичайно зв’язують між собою від 4 до 10 косяків. Із такими снастями на промисел виходить один човен («каюк»), в якому, як правило, двоє рибалок.

Але риби нині мало, і з кожним роком стає все менше. Позначається і обміління дельти Дунаю, і забруднення води. Говорять, в радянські часи вилковчани неофіційно були найбагатшими людьми в Україні. Коли після розпаду СРСР почався масовий обмін грошей, рублі, що зотліли від довгого зберігання у вологому кліматі, вони приносили мішками. Сьогодні про надприбутки говорити не доводиться, але коштів на навчання дітей, як і раніше, вистачає. За рахунок своїх батьків юні вилковчани дуже непогано живуть і навчаються в кращих вузах країни. Зате саме 11-тисячне Вилкове поступово «старіє».

СОЛОМА НА ЕКСПОРТ

Оселедець, виноград і вино — вікові три кити, на яких тримається Українська Венеція. Але хто б міг подумати, що тутешній край виділяється ще однією особливістю, на якій робиться бізнес. Ідеться про солому, що експортується в країни Західної Європи.

Звичайно, солома ця незвичайна. Саме тут, в заповідних Дунайських плавнях, росте очерет, отримати який не проти і німецький бюргер, і заможний австрієць. Навіщо вона потрібна випещеній Європі? Для ще більшого затишку в їхньому й без того комфортному житті. Як виявилося, для покриття дахів заміських будинків немає нічого кращого, ніж українська очеретяна солома: дешева, довговічна, екологічно чиста, що чудово зберігає тепло і додає особнякам своєрідного середньовічного шарму. Такий дах бездоганно служить не багато не мало — 90 років! У дельті Дунаю цей очерет росте всюди. Місцеві жителі заготовляють його за ціною 1 грн. за сніп. На спеціальному сортувальному пункті кожне стебло перебирають, обрізають, приводять у належний товарний вигляд і відправляють у Західну Європу. У Голландії один сніп коштує вже 5—7 доларів. Заготовляють солому переважно взимку, коли плавні сковує лід і можна без перешкод підібратися до найвіддаленіших чагарників очерету. Цікаво, що для його збору вигадано навіть спеціальні механічні пристрої, але люди, як і сотні років тому, вважають за краще працювати руками та тесаком, вибираючи при цьому найбільш придатні стебла, а не вирубуючи все разом. Експортні вимоги такі: товщина тростини — 6 мм, довжина — 1,5— 2 м, окружність снопа — 60 см.

МІЖ НЕБОМ І ВОДОЮ

Мешканці Вилкового жартома кажуть, що їхнє місто — єдине місце у світі, де напідпитку громадяни хитаються не впоперек вулиці, а вздовж — назад-уперед. І це не перебільшення, — такі суворі реалії місцевого ландшафту.

Місто виникло, можна вважати, випадково і далеко не в найпридатнішому для життя місці. Саме сюди в середині XVII сторіччя бігли ті, що не бажали відступитися від своїх поглядів і підкоритися ніконовській релігійній реформі люди. На березі Дунаю їм навіть встановлено пам’ятник: старовір, пересилюючи втому й біль, несе величезний хрест. Пізніше в цей безлюдний край, що являє собою 15 великих і понад 150 маленьких островів, переселялися норовисті українські козаки, що виспівували пісні про «запорожців за Дунаєм». Перша офіційна згадка про Вилкове датована 1762 роком, щоправда, тоді воно ще іменувалося поселенням Ліпованське. Назва Вилкове прижилася пізніше: в цьому місці Дунай розгалужується на три гирла (рукави) — Очаківське, Старостамбульське і Бєлгородське, а ручкою «столового прибору» служить Килійське гирло.

Дельта Дунаю — єдине місце у світі, де земна суша упевнено наступає на море і приростає за рахунок природного намивання річкового мулу. Але побудувати будинок на мулкому березі — справа непроста. Тому для спорудження дамб, підготовки фундаменту для будинку й насипу під город люди змушені були із зарослої очеретом драговини викопувати мул і переносити його на зазделегідь вибране для будівництва місце. Так і виникла українська Венеція: багатокілометрові канали між будинками поступово заповнила річкова вода, і будинки фактично опинилися на острівцях. Навіть сьогодні велика частина міста не має вулиць у нашому звичному їх уявленні. Замість них — єрики (канали, річки та протоки), по яких, немов на автомобілях, снують місцеві жителі. Але все ж за традицією ці широкі та вузькі водні артерії носять горді назви: вулиця Максима Горького, вулиця 28 червня, провулок Рибацький… Щоправда, вздовж них немає тротуарів, їх замінюють так звані кладки: спеціальні містки завширшки у дві дошки, що спираються на невеликі стовпчики, тягнуться більш ніж на 80 км. Без човна тут просто не проживеш: на 3,5 тисячах маломірних плавзасобах люди пересуваються у своїх справах, рибалять і перевозять всілякі вантажі. Тут човен важливіший за автомобіль, велосипед чи коня. Він — годувальник і предмет неприхованої гордості.

Особливою, мало кому знайомою романтикою пронизане життя в місті Вилкове. Враження посилюють безмірна кількість чудового вина, дивовижно свіже повітря і унікальність природи розташованого поблизу Дунайського біосферного заповідника. Але проблеми виникають, як говориться, на рівному місці. Наприклад, така проста і природна для більшості людей річ як питна вода тут є завжди бажаною і …недоступною всім спраглим. Населений пункт, що виріс у плавнях, фактично не має своєї чистої води. Колодязь викопати тут неможливо, — його швидко наповнює каламутна річкова вода. Тому місто живе за рахунок привізної води, а єрики населення використовує під суто побутові потреби: попрати білизну, помити посуд і взуття. Причому це може робитися одночасно з двох боків надто близьких бережків і без найменшого натяку на утиск: у місцевих жителів немає зайвих комплексів, так прийнято здавна, це продиктовано самими умовами життя. Вилковчани не красуються вишуканим вбранням і поводяться дуже скромно. Вони — справжні трудяги, але через обставини вимушені мешкати в погано впорядженому районі. А могли б закинути рибальські снасті й жити приспівуючи тільки лише на прибутки від туризму. За відповідного сервісу та умілої рекламної кампанії тут від мандрівників із усього світу відбою не було б. Є над чим задуматися.