Повернення до свого коріння

Читаючи у російськомовній пресі численні публікації, присвячені становищу російської мови і культури в Україні, з жалем відзначив, що не тільки середній росіянин, але й багато з тих, кого зараховують до «cream of the cream» російської інтелектуальної еліти, як уявляється, не повною мірою інформовані про суть даної проблеми. Стереотипні звинувачення на адресу української влади створюють враження про «жахливе становище російського населення», що зазнає поголовної українізації, а також про загрозу самому існуванню російської мови і культури у цій слов’янській країні.

Сам я походжу з маріупольських греків, народився і все життя прожив в Україні: у Херсонській, Донецькій та Запорізькій областях. У віці 46 років повернувся на свою історичну батьківщину. Всі етапи своєї освіти, від дитячого садка до аспірантури, проходив російською, і нині найближчою мені, домашньою мовою. До однієї з найблискучіших світових культур, великої російської, ставлюся з невичерпною любов’ю і, пробачте за пишномовність, трепетним пієтетом. Ці мова і культура — надбання благородного народу, по суті своїй виключно терпимого до інших культур і етносів, що завжди відрізнявся розумінням чужих бід і співчуттям до них. Тому мені особливо боляче спостерігати розпочату частиною російськомовних ЗМІ цілеспрямовану кампанію із так званого «захисту російської мови і культури на Україні», яка, на жаль, не співвіднесена з реальним станом речей і, що найгірше, навмисно уникає аналізу причин, які породили «ситуацію двомовності» у цій країні.

Перманентна війна з українською мовою на її знищення у межах російської імперії велася понад 250 років. Вона фактично знаходилася поза законом від воцаріння на престолі Петра I і до повалення монархії. Однак апогеєм цієї війни став циркуляр міністра внутрішніх справ Росії П. Валуєва від 1863 року про заборону друкування книг українською мовою, а також «Емський» указ Олександра II від 1876 року, згідно з яким використання української мови в суспільному житті було взагалі оголошене неприпустимим.

До початку горбачовської перебудови, у радянський час державна політика придушення української мови не здійснювалася тільки у короткий відрізок часу з 1927 по 1933 рр. Цей період української історії відомий як «розстріляне Відродження».

Виокреслене воскресіння української культури і мови перервав перевірений більшовицький метод масового терору. Вольовим рішенням комуністичних великодержавників використання російської мови у всіх сферах суспільного життя було знову максимально розширено. Зрозуміло, за рахунок української. Для прямої заборони «мови націоналістів» не було жодної необхідності. Досить було поставити її у неможливі для виживання умови.

У 70 — 80-ті роки вже вкотре було скорочено тираж преси українською мовою, особливо місцевої, урізано обсяг теле- і радіопередач «на ненужной мове». Викладання у вищій школі, за рідкісним винятком, велося російською. З цієї причини навіть україномовні та національно свідомі люди були змушені записувати своїх дітей у школи з російською мовою навчання, щоб ті могли продовжити свою освіту у вузах, не зазнаючи там неминучих мовних труднощів. Це, у свою чергу, призводило до майже повної відсутності україномовної інтелігенції у більшості міст Східної України.

Ситуація двомовності в Україні — прямий наслідок багатовікової тотальної русифікації, як би нас не хотіли переконати у зворотному. Тому заклики «усвідомити історичні реалії, які склалися на українському просторі», «безліч громадян, які розмовляють російською» рівнозначні вмовлянням покірно погодитися з політикою здійснених фактів, покірно змиритися з духовним вмиранням українського народу.

А що приховує таке твердження: «На сьогодні в Європі російську мову знають значно краще української»? Без сумніву, на цьому континенті, до речі, і болгарська, і словацька також менш відомі. Чому ж не нагадати цей непорушний факт Софії та Братиславі? Дивись, і там, усвідомивши очевидне, з радістю перейдуть на мову свого великого слов’янського брата.

Останнім часом як формальний довід використовується посилання на конституцію Фінляндії. Як відомо, у цій країні другою офіційною мовою, крім фіннської, є шведська. Але погодьтеся, просто дико уявити собі корінного жителя Суомі, а тим більше етнічного фіна, який не знає основної мови країни. В Україні ж таких, через відомі причини, багато мільйонів.

Цілком очевидно, що при нинішніх вихідних умовах визнання російської другою державною мовою України юридично узаконить та законсервує катастрофічні для українського етносу результати насильницької русифікації, знову зажене у гетто українську мову і дозволить чиновнику вже цілком законно робити те, що він і так потихеньку робить: ігнорувати використання української мови на своєму робочому місці. Все це, зрештою, безсумнівно, прирече українську мову на гарантоване зникнення.

Тому єдиною метою дерусифікації України є усунення наслідків політики державного лінгвіциду українського народу, а не українізація етнічних росіян у цій країні. Дерусифікація — це, передусім, природне повернення до свого коріння, безжалісно обрубаного імперською сокирою, зворотний процес розмотування туго накрученого русифікаторського клубка, усунення жахливої диспропорції у сфері використання російської та української мов. Просто кажучи, призначення її в тому, щоб українська перестала відчувати себе затюканою приживалкою у власній хатині. І не більше того.

Без будь-яких обмовок, процес відродження української мови повинен проводитися при суворому дотриманні конституційних прав усіх етнічних груп країни. Іншими словами, наприклад, кожен російськомовний житель України повинен мати легко реалізовану можливість навчати своїх дітей рідною мовою, а також — усі умови для розвитку своєї національної культури.

Разом із тим, з боку певної частини російської громади було б розумно, та й просто тактовно перестати вважати особистою образою необхідність знати для своєї ж користі мову народу, серед якого живеш. Не забудемо: мову близькоспоріднену, а тому дуже зручну для засвоєння. Так і хочеться запитати: хіба для її вивчення треба зрікатися своєї рідної, великої та могутньої?

Перефразовуючи слова чудового сина Росії, найбільшого праведника XX століття А. Сахарова, можна сказати: «Якщо для російської мови в Україні її становище — це справа престижу, то для української — питання виживання». І в цьому, повірте, немає перебільшення.

А до питання про державний статус російської мови в Україні безбоязно можна буде повернутися (чому б і ні?) після того, як українська мова знову стане своєю для народу, який називається, не забудьте, українським.

Викладені тут думки буквально вистраждані людиною, якій однаково близькі долі двох слов’янських народів, серед яких вона провела кращі роки свого життя. Хотілося б дізнатися про думку української та російської інтелектуальної еліти з цього приводу. Апологетів несподіваної максими графа Валуєва «Жодної окремої української мови не було, немає і бути не може» просив би не перейматися.