До нас їде ревізор?

Конструктивізму у їхніх розмовах, як правило, рівно стільки ж як спекотного літнього дня дощу. На жаль, мені жодного разу не вдалося почути серйозної дискусії про те, як нам можна поліпшити законотворчу роботу по адаптації правової бази України до європейських стандартів? Як, скажімо, підвищити ефективність співробітництва з ЄС у міграційній сфері, в галузі безпеки або внутрішніх справ? Ніхто з наших опонентів, складається враження, навіть не намагався не те, що аналізувати та обговорювати, а й навіть читати затверджені Президентом Програму та План інтеграції України до ЄС. Нудно, нецікаво, а головне – безперспективно з точки зору піар-роботи та пошуку «смажених» фактів.

Зате всі помітно пожвавлюються, коли до України приїжджає хтось з високопоставлених представників Європи чи США. І зовсім не тому, що існує непереборне бажання обговорити з ними особисто перспективи євроінтеграції України або шляхи поглиблення двосторонніх відносин. Все набагато прозаїчніше: треба не пропустити момент, щоб нагадати про себе.

Усі візити представників Заходу протягом останнього півроку — від радника президента США Кондолізи Райс до заступника держсекретаря США Поли Добрянськи — викликали хвилю спекуляцій про те, що вони прибули до Києва, аби поставити Україні «двійку» або на щось «суворо вказати».

Зараз особливу «увагу» у цьому плані викликають візити Мадлен Олбрайт і Хав’єра Солани. У зв’язку з цим хотів би відзначити два моменти. По-перше, ті, хто вважає, що візити такого рівня виконуються тільки для того, щоб розвозити незадовільні оцінки, м’яко кажучи. помиляються. Якщо вже на те пішло, то для того, щоб продемонструвати своє незадоволення, існують інші, більш ефективні засоби. Ну, наприклад, не приїжджати взагалі.

Те, що вони приїжджають, свідчить якраз зовсім про протилежне: про значний інтерес і увагу, які Євросоюз і США виявляють до поглиблення співробітництва з Україною. Як безпосередній учасник багатьох таких переговорів, можу з повною відповідальністю сказати, що нічого подібного, про що так любить дехто спекулювати, там не відбувається.

Між іншим, практично кожні переговори починаються з констатації значних успіхів, досягнутих Україною в економічних і політичних реформах. І при цьому завжди відзначається особлива роль Президента і виконавчої влади загалом.

Чи обговорюється там питання виборів? Звичайно. Було б дивно, якби воно не обговорювалося. Більше того, українська сторона сама звертає увагу партнерів на ті проблеми, які існують. Чи висловлюються до нас побажання? Так. І вони, запевняю вас, уважно розглядаються і, по можливості, враховуються.

Проте левову частку переговорів, звичайно ж, займають питання іншого характеру, а саме — поглиблення двостороннього та багатостороннього співробітництва, взаємодія сторін у реалізації конкретних проектів, міжнародна проблематика, у тому числі хід антитерористичної операції, ситуація на Близькому Сході тощо.

За змістом це звичайні, хоча й дуже важливі для нас візити, яких багато було раніше, і яких ще багато буде в майбутньому. Гадаю, навіть самі гості дуже здивувалися б, якби почули, що вони приїжджають до Києва лише для того, щоб оголосити там комусь догану. А якби навіть таке і сталося, то, повірте, Президент України ніколи б не дозволив розмовляти з собою мовою нотацій і ультиматумів.

Друге, на що я хотів би звернути увагу у цьому контексті — це сам факт меншовартісної і принизливої — інших слів не знайду — поведінки окремих наших політиків. Державний діяч, який планує прийти до влади, навмисне завдаючи шкоди авторитетові власної держави, ніде у світі не має шансів. А у нас чомусь вважається героїзмом проштовхувати в міжнародних організаціях рішення проти своєї країни і свого народу. (Прикро тільки, що на такі провокації інколи купуються навіть дуже авторитетні інституції, зокрема, сенат США, в проекті резолюції якого щодо виборів в Україні, підготовленому днями, — стільки недоречностей і елементарного незнання ситуації, що диву даєшся).

А де у світі, скажіть, можливо, щоб для вирішення внутрішньополітичних суперечок запрошували іноземних арбітрів? В Україні ж заховатися за спини європейських або американських політиків і намагатися їх руками розчистити собі дорогу до п’єдесталу пошани — це звичайна річ.

Повагу інших можна забезпечити лише тоді, коли ми навчимося самі себе поважати.

Я вже говорив у своєму нещодавньому виступі у Львові і повторю ще раз — нам треба припинити нескінченні дискусії, хто ми і куди йдемо. зосередившись на головному — що і як робити. Треба покласти край самокатуванню та самоприниженню, постійному апелюванню до закордонних арбітрів.

І ще одне. Замість вислуховування «нотацій» від «доброзичливців» нам треба брати ініціативу на себе і порушувати питання перед іншими. І перед самими собою також. Хто і коли поніс відповідальність за рішення і рекомендації, втілення яких завдало шкоди? Хто і на яких моральних, юридичних або інших критеріях відмовляє Україні в реалізації її європейського вибору? Чому європейські лідери не виконують власних обіцянок про побудову єдиної і вільної Європи, дискримінуючи при цьому Україну?

Я глибоко переконаний, що свої проблеми ми повинні вирішувати самі.

А проблеми, поза всяким сумнівом, є. І їх немало. Але поки ми не розпочнемо внутрішній конструктивний діалог, поки всі демократичні сили не консолідуються навколо розв’язання нагальних питань життя держави замість того, щоб, вибачте, як у дитячому садку, скаржитись виховательці, — нічого не зрушиться з місця.

І ніякі європейські експерти не побудують нам процвітаючу державу, якщо ми самі не засукаємо рукави.

Власне, про все це ще писав Т.Шевченко: «у своїй хаті своя й правда»...

Ні додати, ні відняти.