Бути українцем — не класно… і не круто

Б. Брехт

Так, кожен обирає власний шлях. Одні намагаються проходити його у мирі зі своїм сумлінням, дослухаючись лише до нього на крутих поворотах долі, не зважаючи на слова друзів «пропадеш», «що ти з цього виграєш». Інші таку категорію, як мир із власним сумлінням, називають «байкою, з якою в церкві звертається товстий піп на проповіді», ховають у десять целофанових кульків і засовують під ліжко. Такі живуть за принципом — головне результат, переможців не судять. «Я ж страждаю, намагаюся створювати нове життя, й коли я чогось досягну, то близькі оцінять мене і простять, що я не був разом ні з ними, ні з їхніми дрібними прикрощами і радощами».

Зараз досягти чогось для більшості українців означає виїхати з бідної, розкраденої, обплутаної чиновниками і депутатами України, за яку соромно за кордоном. За її бідність, за безнадію, за сльози, які навертаються на очі, коли думаєш про майбутнє своєї дитини. Про це говорять і пишуть усі.

Чому ж ніхто не пише, які зламані долі у тих, хто втішає себе думкою, що зможе добитися визнання та легального статусу в суспільстві «берега турецького, англійського, ізраїльського», і у тих, кого вони залишають тут. У їхніх дітей, начебто заради яких їхні батьки-матері піднімаються на літаках у сірі небеса.

Так, ці люди цілком правильно вважають, що вони мають право добиватися кращої долі. Вони, зазвичай, добре освічені, ерудовані, вміють «прокрутитися», мало сплять, не ледачі, гарно володіють іноземною мовою. Вважають себе, по- перше, не дітьми України, а дітьми всіх континентів відразу. І це також правильно. Так, світ дійсно глобалізований. І нам боляче не тільки за українських дітей із глибинки, де в шостому класі читають по складах, а й за афганських п’ятирічок, які ніколи не навчаться читати, зате хвацько вправляються з автоматом Калашникова.

Тільки чому такі батьки зі злочинною легкістю обцьомують чужих дітей і хочуть бути захопленими і доброзичливими свідками чужих доль, а долі своїх дітей і своїх близьких полишають напризволяще?

Так, син втішається, коли батько із заробітчанства привозить йому іграшку й мобільний телефон. Але перед цим він уже поставив матері сакраментальне запитання: «Мамо, чому мій тато не зі мною?». Думаю, що такий син у майбутньому скаже: «Так, у тебе були складні обставини життя. Це можна зрозуміти. Але все-таки ти був безтолковим і до кінця не усвідомлював, ким ти був і для чого жив на білому світі». Бо коли батько шукає й не знаходить себе ні в Україні, ні в Європах, закриваючись від навколишнього світу курткою за 25 фунтів із написом «Я їду від сина заради його майбутнього», з сином хтось має лишатись у Богом обділеній Україні, щоб його батькові не соромно було за сина й було для кого створювати майбутнє. Із сином у злиденній Україні лишається матір — і домогосподарка, і нянька, і вчителька, і подружка в найнеймовірніших хлопчачих забавах, щоб ростити з нього достойного члена майбутнього «забугорного» суспільства. І лишаються чужі люди — чужі жінки, чужі чоловіки, які дарують йому щирі добрі слова, піклуються про нього, і до яких намагається прихилитися це дитя, коли мати не може бути з ним поряд.

Такі українські безбатченки- і безмамченки-діти не захочуть народжуватись на цей світ — ні в Україні, ні поза Україною. Бо українським дітям не потрібні батьки, які свій роздвоєний світ намагаються видати за норму життя, які вважають, що зароблені на чужині бездушні гроші замінять щирість стосунків, добро й довіру між членами сім’ї. Це доводить і статистика щодо зниження народжуваності як в Україні, так і в українських сім’ях на Заході.

Сучасних емігрантів Україна не виганяє. Радянська влада в буквальному сенсі слова виганяла людей, які склали першу й другу хвилі еміграції. Сучасна еміграція має своїм гаслом: «Риба шукає, де глибше, а людина — де краще». Сучасні колишні українці, яким вдається стати громадянами інших країн, не страждають «маразматичною ностальгією» емігрантів минулих років. Вони починають витравлювати з себе Україну при першому ж вдалому виїзді за кордон, не страждають від розлуки з рідним краєм, із середовищем дитинства. Вважають, що при виїзді їм посміхнулася доля.

На жаль, нова країна, нове місце проживання щастя все одно не приносить, бо ми всі поділяємось, по-перше, за тим, які ми є люди, а вже потім за тим, якого кольору маємо паспорт.

Більшість громадян України тяжіють до Заходу лише тому, що бажають долучитися до прийнятих на Заході стандартів споживання. Потреба в духовних стандартах, як правило, з’являється пізніше або може не з’явитися взагалі. І якщо людина ненавидить країну, у якій народилась і виросла, то вона ніколи не зможе полюбити іншу країну, навіть бiльш стабiльну й бiльш заможнішу. Бо ненависть може плодити лише ненависть. І нове суспільство не сприймає нових претендентів на громадянство не тому, що вони відбирають у них роботу, встановлені умовності та етикети, власність, а тому, що ці претенденти несуть у собі заряди ненависті. Бо внутрішня порядність особи не залежить від мови, якою заповнюється посвідчення особи.

Бути українцем — не класно і не круто. Класно і круто бути американцем. Бути українцем — це постійно жити з питаннями: «Хто ж я? Куди мені йти? Чому мені навчати своїх дітей? Куди мені вести за собою Україну, цю шевченківську Катерину, що «вміла брови дати, карі оченята, та не вміла на сім світі щастя-долі дати?»

Так що ті, хто зараз шукає кращої долі поза межами Батьківщини, долею України не переймаються. Бо вони її не люблять. Вона їм не болить, і вони використовують свою паспортну належність до України, щоб засвітитись у пресі. Вони її цураються й зневажають, як міський син цурається старої сільської матері. Такий син дає гроші та наймає людей, щоб виконати роботу біля хати, а мати була б найщасливішою в світі, якби син вибрав тиждень, закотив рукави і попрацював би сам.

Такі люди забувають, що мобільність може проявлятися як здатність людини при втечі від самої себе все швидше полишати рідне місце, причому залишається нез’ясованим, чи є, власне кажучи, сенс у зміні місця.