Iсторичний союз коня і людини

У зв’язку з наближенням Року Коня (чорного) актуальність кінської теми посилюється. І ми зараз вже чуємо не тільки різдвяний передзвiн, але й виразно розрізняємо передзвін дзвіночків на тройках (імені Гоголя), вiзках і т.п.

Раніше ж без конячок аж ніяк. Чотири тисячі років людина і кінь відчували гостру потребу один у одному. У них були настільки близькі стосунки, що вони навіть зрослися воєдино у міфічних образах кентаврів.

Деякі з коней алюром вбігали в Історію та ставали неймовірно знаменитими. Як, наприклад, Буцефал Олександра Македонського.

Це був велетенський кінь буйного норову, якого батечко Олександра — також відомий цар — не зміг об’їздити. Щоб утерти батькові носа, Олександр вискочив на норовливого коня та утихомирив його. На ньому він завоював усі ті землі, які утворили стародавню Македонію. Кінь виявився до пари господарю, як тепер модно висловлюватися — супер.

Не менш легендарним став літературний мерин Росінант, на якому Дон Кіхот штурмував вітряні млини. Тільки уявіть собі його становище: він же, на відміну від господаря, не був божевільним. Скакав, либонь, нещасний Росінант і думав: «Якого біса ми мчимо, як дебіли, на ці млини?» Але коня не запитують. І даремно, до речі. Приклад того ж Горбоконика показує, що кінь може бути не тільки розумнішим за свого господаря (який часто просто дурень), але й здатен зробити йому чудову кар’єру, а заодно і влаштувати особисте життя.

Незважаючи на всі очевидні переваги такої співпраці, у двадцятому столітті гомо сапієнс кинув свого вірного слугу та пересадив у машини, швидкісні поїзди, літаки і велосипеди. (Символічно, що потужність двигунів стали вимірювати у кінських силах.) Непарнокопитні сьогодні — дефіцит.

ЕКЗОТИКА

Перше, що мені спало на думку, де у місті можна зустріти коней, був, звичайно, цирк.

Я дзенькнув у Київський державний цирк. У телефонній трубці сумним голосом повідомили: «А у нас немає номера з кіньми». От тобі й на! А я так на них розраховував!

Коні в цирку переважно так капітально розряджені, не гірше дресирувальниць: блискітки, пір’я, стрічки та нічого, що обтяжує тіло. Довелося відкинути, разом iз кінським кордебалетом, — жіночий (також чудова тема).

Де ж iще? Становище на Київському іподромі не набагато краще, ніж у цирку. Про це вже писала наша газета (становище, щоправда, виправляється за рахунок приватних власників). Залишається зоопарк. Невже і там проблеми з непарнокопитними?

Ні, заспокоїли, коні є. Приїжджайте, вас зустріне зав. відділом науково-просвітницької роботи Любов Іванівна Коротка.

О п’ятнадцятій нуль-нуль я прибув на місце зустрічі.

Обстановка у майже безлюдному зоопарку романтична. На фоні дерев і пустих кліток починало заходити сонце. (Завдяки економічному переходу на зимовий час, вечір у нас починається з самого ранку.) Малиново-голубе небо повільно набувало платинового відтінку, а по краях виблискувало золотом. Візерункові крони дерев нагадували зарості коралів. Довкола була розлита молочно-біла тиша. На прикордонному стовпі — вивіска: «Наліво — бегемоти, тигри і слони», «Направо — туалет», «Прямо — носороги». Про коней не йшлося.

У тиші виразно заскрипів сніг, створюючи враження, що десь невидимі зайці гризуть моркву...

Любов Іванівна виявилася люб’язною усмішливою жінкою.

Вона повідомила стратегічну інформацію, що у нашому зоопарку 2,5 тисячі видів тварин. Включаючи слонів та акваріумних рибок. Із них коней — п’ятнадцять голів. Це поні та коні Пржевальського.

Дорогою до коней Любов Іванівна мене делікатно завертає до нового павільйону плазунів, щоб продемонструвати його масштаби.

Дійсно вражає, коли виявляєшся після морозу в тропічних джунглях. Тропічної фауни, щоб не обгризли флору, там не було. Замість колібрі радісно носилися місцеві горобці, які пробралися через дах.

У павільйоні плазунів із земноводних зараз знаходилися всього пара черепах та пітонів. Але раптово за склом я побачив царя звірів, який велично лежав зі своєю коханою дружиною на підвищенні. Двоє не дуже коханих томно дивилися на них з іншого кутка. Мріяли, напевно, коли-небудь посiсти місце на троні.

Вольєр iз поні мав подвійну огорожу. Там було небагато чорних конячок. Виділявся красивою волохатою гривою та хвостом коник iз білою зірочкою на чолі. Копія казкового Горбоконика.

— А хто цей жагучий красень-брюнет? — спитав я завідуючу.

— Пегас. Дуже норовливий та капризний. Самиць відганяє від ясел, поки сам не наїсться. Не джентльмен. Іноді б’є їх, кусає...

— Ну, майже якийсь «домостроєвець». А на вигляд — кінське янголятко...

Далі Любов Іванівна оповіла, що батьківщина поні — Шотландія. Їхня трудова біографія виявилася досить сумною. Поні працювали на шахтах. Тягали у возиках по рейках породу та гірників. На поверхню конячки вже не виходили.

Пегас, однак, на противагу жахливим фактам історії, виглядав не карликовим чорноробом, а швидше — мініатюрним аристократом. Свій вельможний характер він одразу ж вирішив продемонструвати.

Щоб ми краще роздивилися його презентабельну зовнішність, він підійшов ближче до огорожі. Але щоб ми не дуже зазнавалися, зухвало повернувся до нас, скажімо так, спиною. Мовляв, і цієї частини тіла вам цілком вистачить.

Прямуємо до коней Пржевальського.

Відкрив їх російський мандрівник 1879 року, у Монголії. І одразу, не відкладаючи у довгий ящик, щедро нагородив своїм прізвищем. А то хто- небудь інший виявив би та своє ім’я приліпив. Пржевальський встиг стати безсмертним.

Але й це не такий уже надійний спосіб увіковічити своє ім’я, оскільки на всій планеті цих коней залишилося всього 800 голів. І ті — у зоопарках. Зіпсували їм середовище існування.

Коні Пржевальського — приземкуваті, масивні тварини жовтуватого забарвлення. Вага — до 300 кілограмiв, форма майже квадратна, як у носорогів. Маленькі холки та гриви неначе підголені. А хвости, навпаки, як соболині, — грітися у сорокаградусний мороз.

Але головна їхня риса — норовистість. Дикі орди Чингізхана, що підкорили десятки країн, не могли підкорити цих коней. І навіть народжені у неволі, вони дресируванню не піддаються.

— У них така норовлива вдача, — говорить завідуюча, — що під час шлюбних iгор самці можуть повбивати один одного. Тому на час цього періоду з самицями залишають тільки одного самця.

Так, не даремно у них є щось від носорогів.

ІГРАШКОВЕ ЦАРСТВО

Після зоопарку я пригадав, що, на відміну від живих, у місті повно іграшкових коней. Що ж, подивимося, чи готові до зустрічі Року Коня продавці.

Вибiгаю з метро на Петрівці. У переході звертає на себе увагу дядько бомжацького вигляду, у рваній шапці-вушанці. На грудях у нього жовта табличка «Купимо золото. Дорого». Очевидно, тільки після того, як він скупить усе золото за нечуваними цінами — справить трохи пристойніший головний убір. Поряд зі скупником хлопець у спортивній куртці м’яв у руках пластиліноподібну масу малинового кольору. У результаті у нього вийшло щось явно непристойне. Дві жінки у сірих пальто з комірами iз песця осудливо поглянули на його витвір та прискорили крок.

— Не соромтеся! Запитуйте! — крикнув він їм навздогін, маючи на увазі можливості дивного пластиліну.

— Дякуємо, ми вже все зрозуміли... — відповіла одна з них, маючи на увазі творчість хлопця.

Тут, нарешті, лiворуч від входу в метро я побачив цілий намет, набитий кониками різних розмірів та кольорів. Гігантських, крихітних, оранжевих, зелених і т.д. Гарний вибір. Громадяни зосереджено рилися у купах коней.

Виділявся білий кінь iз червоним бантом. Це поєднання породжувало медичні асоціації. Йому непогано підійшла б кличка «Швидка допомога».

Продавщиці у зимовому комбінезоні, схожому на скафандр, я висловив захоплення щодо різноманітності кінського асортименту.

— Так, — самовдоволено зазначила вона, — господиня тримає руку на пульсі. — У нас ще й змії з минулого року залишилися. Вам не треба?

— Ні, спасибі, — подякував я. — Доведеться вам з ними одинадцять років почекати.

Після повідомлення, що я з газети «День», пані пожвавилася та почала розхвалювати свій товар.

Окрему похвалу заслужила золота тройка під прозорим куполом, яка у ввімкненому стані виблискувала лампочками та наспiвувала якусь різдвяну мелодію. Тільки тройка була трохи дивною: підпряжні коні скакали попереду, а корінний — плентався позаду.

— У вас тройка, — пояснюю продавщиці-космонавту, — запряжена не за правилами.

— Зрозуміло, що не за правилами, — відгукнулася вона, — тройка ж китайська... А наші анічогісінько зробити не можуть! Навіть такої дурниці. Усі коні у нас польські, корейські та китайські. Свої тільки податківці та інспектори, від яких нiякого порятунку!

Далі я слухав довгий монолог, присвячений місцевим чиновникам, який до святкової теми прямого відношення не має.

Так, знову стало образливо за державу. У такому настрої вирушив я до іграшкової Мекки — на ринок біля «Дитячого світу».

Як там з’ясувалося — не все так погано.

Біля «Дитячого світу» я знайшов гігантських іграшкових коней. Якраз тут наша держава не підвела!

Найбільшою скотиною (у довжину десь метри два з половиною, ціна 290 гривень) виявився кінь ніжинського виробництва. Він був яскраво-червоного кольору (на пам’ять про «Купання червоного коня»?) і габаритами нагадував осідлану корову.

Коров’яче враження поглиблювалося і від його невимовно сумних блакитних очей. Коня-корову було дбайливо упаковано у поліетиленовий пакет, звідки він флегматично спостерігав за падаючим снігом.

А поруч iз цією несміяною виявився плюшевий мерин у ковбойському капелюсі трохи менших габаритів (ціна 180 гривень), але з більшим оптимізмом. Він роззявив в усмішці зубасту пащу, звідки хвацько вивалився нахабний рожевий язик. Веселун виявився родом iз Білорусі. Він був пузатий, капіталістичний та радісний. І весь, від вух до хвоста, суперечив лукашенківському курсу на соціалізм.

Поблизу розташувалися коні-гойдалки. Це вже були сучасні витвори (на противагу жалюгідним червоним гойдалкам мого дитинства), які мало того, що були обтягнуті коричневою вовною в білих плямах, та ще з боків у них бовталися стремена.

Вони зацікавили сім’ю, яка складалася з тещі, її дочки та зятя. Жінки у важких, кубічних каракулевих шубах, зятьок — у шкірянці. Дами випромінювали поважність, чоловік — стриману веселість. Ціни (понад 300 грн.) їх не бентежили.

— Де ж продавець? — радісно бiдкався зятьок. — Я ж так можу сiсти й поскакати запросто на одному з коней. А?

З магазину вибігла жінка і, дивлячись на солідних клієнтів, стала збуджено демонструвати можливості гойдалок.

— Сину тільки два рочки, — засумнівався зять. — Він не злетить з неї? Хлопчик дуже жвавий. Може, мати постелити?

— Якщо постелити мат — вона не буде розгойдуватися, — сказала продавщиця. — Краще ковдри з двох сторін.

Щоб остаточно схилити їх до купівлі, продавщиця витягла останній козир і розповіла, що, якщо смикнути коня за хвоста — він ірже.

Однак ця деталь молодого батька здивувала.

— Це ж малий весь час під хвіст їй буде заглядати. Краще б вони зробили ржачку не у хвості, а в гриві, — майже прислів’ям відповів він.

— Не хвилюйся, — втрутилася дружина, — через тиждень у нього вже нічого не буде працювати. І хвіст він відірве.

— Це точно, — самовдоволено підтвердив батько і розплатився.

Наостанок я звернув увагу на кінську родичку — зебру. Це був вельми меланхолійний екземпляр. Зебр (чи як називається самець зебри?) сидів у задумливій позі, підпираючи копитом підборіддя. Як «Мислитель» Родена. Його голову вінчало солом’яне канотьє (для коня це не тільки прикраса, але й додатковий запас їжі).

Я намагався пригадати, кого ж зебр нагадує. Поки не зрозумів, що, на мою думку, таку іграшку приємно було б отримати у подарунок Самуїлу Яковичу Паніковському (чий пам’ятник стоїть у нас в центрі міста). Проте, як і будь-якому іншому одеситу.

ПІДСУМОК

Чудово, що східний календар примусив нас пригадати цю благородну тварину, що втілює грацію і красу. Хоча вона й втратила для нас свою практичну користь, поступившись місцем механізмам, духовний зв’язок людини і коня залишиться назавжди. Не даремно ж геніальний Маяковський вiдзначив: «Все мы немножко лошади». А то й зовсім. Працюємо, як коні, п’ємо, як коні та іржемо знову ж таки як конi. Загалом, те, що ми отримали від коней, мабуть, не менше того, чим нагородили нас мавпи (але про це — у рік Мавпи).