Анатолій БОРСЮК: «Потрібно мати мужність користуватися власним розумом»

— Мені поталанило, бо я одружився, а відповідно, й діти з’явилися вже у зрілому віці (у 39 років). Спочатку я дуже багато часу приділяв формуванню родини, стосункам із дружиною — Оленою Олександрівною. Не в тому сенсі, що в нас були конфлікти, які якимось чином необхідно вирішувати, а в тому, щоб запобігти можливим помилкам. І ми з дружиною знайшли правильну форму спілкування, взаємоприйнятну одне для одного, для спільного життя, варіант нашого співжиття, й тому буквально вiд народження дитина потрапила в облаштовану обстановку, в органічне середовище. Я не скажу, що до цього спав і бачив себе батьком великої родини, але народженню першої дочки був дуже радий. Про виховання я читав мало: в той час не було можливості роздобути справдi корисну літературу на цю тему. Зачитана до дірок книжка Спока переходила від однієї молодої родини до іншої. Але багато його рекомендацій реалізовувати на нашому грунті було досить складно, отже, я більше покладався на власну інтуїцію. А що таке інтуїція? Це неусвідомлене узагальнення накопиченого досвіду. Ось я, спираючись на досвід свого життя, цим і займався. Мене батьки виховували добре. Батько був лікарем, мати — медсестрою. Вдома завше було дуже багато симпатичних, інтелігентних людей, які цiлодобово могли бесідувати про культуру, про піднесене, вся родина захоплювалася читанням. Ось і я дуже багато читав уголос дочці, намагався якомога бiльше з нею гуляти, а також — прищепити їй допитливість.

Я багато років працював на «Київнаукфільмі», любив і люблю науку. І я намагався їй розповідати, як цікаво влаштоване довкілля, а також навчав розумітися на речах, які нас оточують. Адже треба вміти бачити в простому багато цікавого. А друга дочка народилася через три роки. Мені не вдалося приділяти їй багато часу. Я гадав, що це якось автоматично переходитиме від старшої дитини до молодшої, але дочки виявилися досить різними. Якщо перша була охайною, то друга любила нівечити книжки. Хоча зараз (Юлі вже 16 років, а Євгені — 13) обидві чудово вчаться в доволі складному мовному ліцеї.

Я вчасно зміркував, що дітей треба навчати за допомогою власного прикладу. Скажімо, те, як дорослі діти доглядають за старими батьками, — це перший показник того, як пройшов процес виховання дитини. А де він це побачить? Лишень у родині, спостерігаючи, як його тато з мамою ставилися до своїх батьків. Навчання вихованню — це в значній мірі наслідування. Треба жити тим життям, яким ти звичайно живеш. Не осібне життя для дружини, окреме — для колег на роботі, осібне — для дітей, а ось таким, яким ти є насправді, діти й повинні тебе бачити. Вони все одно все побачать. Більшість проблем, пов’язаних з дітьми, — це проблеми з батьками. Я взагалі прихильник біологічного підходу до поведінки людини. Вельмишановний Микола Михайлович Амосов про це сказав так: «Вчинки людини на 80% визначаються її біологічною природою». Що від батьків у дітях заклалося (і добре, і погане), те чи виявиться, чи вдасться якось побороти. Якщо доля дітей дійсно багато в чому залежить від долі батьків, то нічого доброго на нас у найближчому майбутньому не чекає. Бо рівень, до якого, на превеликий жаль, опустилося наше суспільство, ніяких райдужних перспектив не викликає. Зміна людини — інерційний процес, навіть якщо зараз за це серйозно взятися.

Я можу змінити ситуацію на окремо взятій ділянці. Прищеплювати дітям почуття прекрасного, тобто водити їх на добрі фільми, на хороші спектаклі, читати їм добрі книжки. Багато працювати і, оскільки це можливо, добре, щоб їм не

Анатолій Борсюк — відомий український режисер документального кіно, творець фільмів «Іван Семенович Козловський», «Метаморфози», «Подряпина на кризі», «Зірка Вавiлова», «Окшулаг» та інших. Автор і ведучий програми «Монологи» на каналі «1+1». В останньому телесезоні він працює над лякаюче відвертими й жорстокими у своїй правдивості документальними проектами, присвяченими криміналізації українського суспільства, яка торкнулася навіть наших душ. Протягом багатьох років у своїх фільмах та телепроектах Анатолій Борсюк досліджує людську природу, часто доходячи до далеко не втішних висновків. Як цей досвід допомагає йому у стосунках із людьми і, зокрема, у вихованні дітей? було соромно за свого батька, щоб вони були забезпеченi. Намагатимуся поділитися з ними своїм життєвим досвідом, коли потрібно буде обирати собі фах. Намагаюся не брехати, не робити підлоти, не зраджувати. Це, чесно скажу, важко. Мені, наприклад, набагато легше робити погані справи. Але не через те, що я такий природжений негідник. Мені здається, людська природа більш сприйнятлива на скоєння негативних вчинків. Це необхідне для її збереження, як біологічної особини. Щоб чинити добре, потрібно робити над собою зусилля. Від поганих учинків нас утримують дві речі — це не сором і совість, а страх і совість. Отже, совісті має бути відсотків 80, а страху — 20. Це в нормальному суспільстві. А в нас всі ці роки, десятиріччя й сторіччя було навпаки — багато що трималося на страху. А коли він минув, то виявилося, що совісті — немає. З людини вилізло все те недобре, що ми абсолютно помилково пов’язуємо зі свободою. Чи зможу я вберегти дітей від такого суспільства, щоб вони своє єдине життя прожили гідно?

Ось і виходить, що, з одного боку, я хочу бачити своїх дітей добрими й порядними людьми. А з другого — потрібно виховувати в них такі риси вдачі , які дозволяли б їм жити тут за умов боротьби. І не лише тут. У поведінці ми не так далеко пішли від тваринного світу. Ну, штани надягли, окуляри, їмо здебiльшого не руками; але ми, в принципі, залишилися часткою живої природи, в якій такі поняття, як самопожертва та співчуття — не існують. За ці декілька десятків тисяч років удалося трошки придавити інстинкти, створити захисний шар від них за допомогою тієї ж культури. Але якщо він слабкий, то під впливом обставин руйнується миттєво. І тоді людину вже ніщо не стримує.

Я глибоко вдячний дружині за ту атмосферу, середовище, яке нам вдалося створити у своїй родині, у своєму осередку. А чи зручно буде так жити моїм дітям, коли вони вийдуть з нашої родини, важко сказати. Я не можу навчити їх на всі випадки життя і життєві ситуації. У них, звичайно ж, буде багато спокус пожити по-іншому, перед ними буде безліч прикладів іншої біографії, іншої долі, аніж та, яка є в нас із дружиною. Я не знаю, приклад чийого життя їм видаватиметься більш потрібним і привабливим, як зараз зовсiм не знаю, якими вони будуть. Вони можуть помилятися так само, як помилявся й я свого часу. Схилявся перед іншими кумирами, наслідував чужу стратегію життя, одягався, як хтось; слухав музику, яка подобалася людям, до чиєї думки я прислухався. Я дуже довго сам жив «не так». Треба мати мужність користуватися власним розумом. Саме це я й намагаюся пояснити дітям.

У моїх дівчат багато захоплень — музика, спортивний рок-н-рол, а тепер — комп’ютер. Вони листуються в Інтернеті, вигадують собі імена, бiографiї, що дає можливість демонструвати себе іншим такими, якими вони хотіли б бути. Це створює ілюзію легкості буття. А жити їм доведеться все одно в реальному світі, з реальними біографіями, реальними прізвищами та реальними вчинками. Але я задоволений дівчатами. І, чесно скажу, мені не було з ними важко. Якби не проблеми в дитинстві зі здоров’ям, то це взагалі могло здатися легкою приємною прогулянкою. Я навіть відчуваю докори сумління, коли стикаюся із зовсім іншим досвідом. Особливо сьогодні, коли займаюся на телебаченні непростим кримінальним проектом. Я бачив, як страждають дорослі люди від того, що їхня дитина не відбулася, й нічого вже виправити не можна. Добре, якщо батьки відчувають з цього приводу докори сумління — це корисно. Але в багатьох і цього немає. Вони знаходять винних — школа, оточення, друзі, економіка, великі начальники. Лишень не вони самі. З другогo боку, я знаю багатьох людей, у яких скрутне життя, але вони зуміли виховати дитину гідною людиною. Хоча їм це й непросто. І суспільство має бути вдячне їм за те, що вони привели у цей світ добрих людей. Хотілося б, щоб і про мене коли-небудь хто-небудь так само сказав.