Віталій КОРЖ: «Дітям потрібен батько, який завжди поруч»

БАТЬКIВСЬКИЙ ДЕНЬ

— Так складалося життя, що з самого дитинства я не був рядовим. Коли мій старший брат пішов до школи, то я дуже заздрив йому і намагався вчитись самотужки. А коли через рік прийшов до першого класу, то мене одразу перевели у другий і посадили поруч з братом. У нашому селі Дроздівка Куликівського району Чернігівської області дітей було дуже багато, в школі навчалися у три зміни. Школа була справжнім культурним центром. Від вчителів мої односельці вперше почули такі слова, як футбол, акробатика. Саме вчителі організовували змагання, художню самодіяльність. Цікаво, що більшість з них були чоловіки, хоча це й були роки, коли війна ще тільки закінчувалась.

Батьки ж з ранку до смеркання працювали в колгоспі. Кожен у сім’ї мав свої обов’язки, сімейна трудова дисципліна була дуже висока — бо іншої можливості вижити не було. Я був сьомою дитиною в сім’ї, з трьох років вставав із сходом сонця, як по команді, бо на усілякі умовляння та бесіди у батьків часу не було. Спочатку пас качок, потім мені довіряли вже більш відповідальну роботу. Взагалі село жило, як ми тоді казали, «наввипередки». Працювати було престижно. Пам’ятаю, як я зрання поспішав у колгоспну бригаду, щоб першим отримати можливість підвозити на поле воду. А щоб краще зберегти врожай льону, перевозили його навіть вночі. Було дуже важко, і долати труднощі допомагала пісня. Я відремонтував стареньку балалайку і по слуху став грати на танцях, а в шостому класі купив хроматичну гармошку. Гроші заробив сам, назбиравши лікарських рослин та здавши на металолом гільзи з військового полігону.

Мені завжди хотілося вчитись. Я навіть дисертацію захищав вже тоді, коли у мене підростали двоє маленьких синiв. Вже тоді я мріяв про те, щоб дати їм гарну освіту. В кінці 80-х у нас дома з’явився комп’ютер — і це відіграло суттєву роль в інтелектуальному розвитку хлопців. Юрій та Роман сьогодні вже готують до захисту дисертації. Я і сьогодні раджу батькам ставити дітям комп’ютер, навіть з двох років. Зрозуміло, що нове завжди лякає. Ми не заховаємось від прогресу, краще йти в ногу з ним. Потрібно лише правильно навчитися користуватися цією технікою. А комп’ютеризацію шкіл, звичайно, треба було робити на десятки років раніше, як робив це весь цивілізований світ.

Цей наш перший домашній комп’ютер став прообразом нашої майбутньої сімейної справи. Ще навчаючись у військовому училищі, Юрій познайомився зі справжніми фанатами у розвитку комп’ютерних технологій, які вже працювали над виходом в Інтернет. Ця ідея захопила всю нашу родину — і народилася приватна компанія «Глобал Юкрейн». Кожний знайшов справу до душі: дружина займається бухгалтерією, Роман — економічними питаннями, а за технічне забезпечення у компанії відповідає Юрій. Мені ж доручено бути президентом нашої компанії.

Мені завжди хотілося виховати синів справжніми чоловіками. Ми часто мандрували київськими стежками, саме стежками, а не дорогами — навантажував хлопців фізично й інтелектуально, розповідаючи по ходу історію міста. Я також хотів, щоб вони більше часу проводили на вулиці, щоб вчилися себе захищати, стикалися з проблемами реального життя. Не дуже у мене це виходило, Рома та Юра казали, що їм в родині краще і цікавіше, ніж у дворі. Їх вабили книжки, спілкування з батьками.

Мабуть, для того, щоб не втратити зв’язок із своїми дітьми, просто неможливо не поступатись власними інтересами. Дружина пішла працювати в дошкільний дитячий заклад, щоб діти росли у неї на очах, потім — разом з ними — перейшла до школи (вона педагог за освітою), а з часом і я поміняв роботу, щоб навіть в обідню перерву мати можливість навідатись до школи та тримати, як кажуть, все під контролем. Я працював у батьківському комітеті, й мої хлопці пишалися мною. А ви знаєте, як дітям потрібен батько, що поруч? Коли я надовго від’їздив у відрядження, то дружина розповідала, як мої діти кидались до першого зустрічного з криком: «Тато!». Мені довелося змінити роботу, і я про це ніколи не жалкував, бо ми зберегли єдиний сімейний духовний простір, в якому живемо і сьогодні. Але наша сім’я не замикалася сама на собі, завжди спілкувалася з багатьма відомими і дуже цікавими людьми, що також позначилось на формуванні особистостей моїх синів, — критерії, за якими вони визначали рівень справжньої людини, були в них з дитинства дуже високими. Це також вплинуло і на їхню вимогливість до себе.

А ще я хочу сказати про патріотичне виховання в сім’ї. (Щоб було зрозуміліше, зауважу, що наша компанія не отримує інвестицій з-за кордону, бо намагаємось довести конкурентоспроможність вітчизняного бізнесу.) Взагалі, ви коли-небудь звертали увагу на те, що наші українські пісні дуже часто починаються з вигуку «Ой!», у нашій ментальності переважає щось сумне. Ми себе не вміємо цінувати, вже настав час покінчити з оцим «Ой»! Ми багаті й розумні, не гірші за інші народи у світі, а чомусь цього не помічаємо і не враховуємо. Треба просто іншими очима подивитись на себе, і починати це потрібно з сім’ї. Саме в сім’ї розкривати таланти, вчитися радіти життю, вірити у свої сили. Допомагати значно приємніше, ніж чекати допомоги, і наша сім’я звикла жити саме так — заряджати оптимізмом не тільки себе, а й оточуючих. Вже на другому курсі економічного університету Роман працював головнім бухгалтером, на четвертому йому пропонували очолити відділення банку, мав на ринках кіоски і забезпечував роботою в них своїх однокурсників та однокласників —«університети» ринкових відносин пройшов на практиці.

Ще до появи своїх дітей я вирішив, що вони повинні бути розумнішими за мене, бо вони мають на це і матеріальну, й інтелектуальну основу. Я порівнюю з тим, яка теоретична база була у мене. В роки мого дитинства обов’язковими були чотири класи, я писав заяву на навчання в п’ятому класі, а у восьмий — взагалі був страшенний конкурс, і за навчання потрібно було плати. Підручників майже зовсім не було, а замість зошитів — старі газети. Коли навчались мої діти, то я сприяв їм у тому, щоб були не тільки підручники, а й пристойна бібліотека та інші джерела інформації. Коли я писав наукові статті, то читав їх своїм хлопцям. Вони ж були незадоволені, якщо все було для них зрозумілим, а для мене це означало, що потрібно піднімати науковий рівень матеріалу на більш високий щабель. Коли я переходив у бізнес, то хотів знищити деякі свої роботи як застарілі, але сини не дозволили мені цього зробити — сімейну історію потрібно зберігати. Серйозного конфлікту «батьків — дітей» у нашій сім’ї не було, бо я визнаю, що сини мої вже давно випередили мене за рівнем знань, але мій життєвий досвід, особливо у спілкуванні з людьми, вони використовують і сьогодні.

P.S.

Юрій та Роман вважають, що їм дуже допомагає системний підхід батька до будь-якої ситуації з точки зору стратегії у визначенні того, що важливіше робити зараз, а що — згодом. «Батько завжди висловлює свою точку зору, та це не означає, що він допомагає нам саме порадою, але таке спілкування дозволяє краще зрозуміти ситуацію, — говорять сини Віталія Терентійовича. — Молода людина не відчуває перспективи, їй здається, що завжди буде так, як є тепер. Молодим важко передбачити, наскільки зміниться ситуація, потреби, пріоритети, світогляд... Досвід старшого покоління потрібен нам, щоб не повторювати помилок батьків. Звичайно, помилки будуть, але так їх буде значно менше. Східним народам притаманне шанобливе ставлення до людей старшого віку. І в цьому є сенс — бо гарячі молоді голови інколи потрібно й охолоджувати, щоб не наламали таких дров, що важко потім буде виправити.»