Королiвськi iгри
У стародавніх рецензіях на театральні спектаклі розгулювало в усіх напрямках словосполучення «бенкет для очей». Спершу воно сприймалося як комплімент, потім (коли часи, у тому числі й театральні, змінилися) стало ледь чи не докором. Зараз це, мабуть, просто словосполучення, яке можна застосовувати з повною на те підставою до безлічі речей, у даному випадкові — до графіки молодої київської художниці Катерини Гутникової.
Графіка Катерини Гутникової «принаджує на літературність». Королі і королеви, лицарі і дами, пажі і блазні, леви і однороги, сирени і дракони — і от уже, xоч-не-хоч, починаються спогади про середньовічні балади, легенди й казки. У дійсності все не так просто. Заради точності та справедливості скажемо, що пошук літературних аналогів — дуже ретельний — провадився, і подібність (і то — не в цілому, а скоріше — в деталях) було помічено лише з одним літературним твором, який (при цьому) сама художниця прочитала вже після того, як створила «Сон Георгія», «Ковчег», «Королівський фонтан» і чудову «Королівську гру». Твір цей — «Остання пригода», повість, відповідно до авторської ремарки, «у дусі лицарського роману», що належить перу австрійця Гайміто фон Додерера — прозаїка, м’яко кажучи, не найпопулярнішого, хоча й зарахованого (цілком справедливо) до майстрів сучасної прози. Хочете — вірте, хочете — перевірте! Про всяк випадок, щоб уникнути непорозумінь, наводимо зразок стилю: «Герцогиня розпорядилася перервати гру й сиділа зараз на кам’яному узвишші, розташованому півколом у глибині саду й наполовину затіненому гірляндами синього горошку, що звисали вниз. Придворні — дами та добродії — стояли обабіч на майданчику, викладеному жовтою рінню. Усюди валялися різнобарвні м’ячі — червоні, жовті, блакитні, — а в руках у всіх були кошички, теж із м’ячами; за умовами гри належалося закидати м’ячі в кошички, і в кожної партії був свій колір, причому кольори не повинні були перемішуватися; тому всі намагалися ловити м’ячі свого кольору й уникати чужих, котрі закидалися супротивниками і подібне». Загалом, наявна часово-просторова невизначеність (не важливо, де, й не важливо, коли — якесь умовне, напівказкове Середньовіччя, блаженні «лицарські часи») при разючій пильності до деталей, обов’язково яскравим і обов’язково — вишукано, витончено красивим.
Зрозуміло, що належало б розпочати з анкетних даних. Проте, можна розмістити їх і тут, тим більше що нічого сенсаційного вони в собі, правду кажучи, не мають. Отже: народилася в Києві; навчалася в Республіканській художній середній школі ім. Т. Г. Шевченка, на малярському відділенні; 2000 року закінчила Українську Академію мистецтв, графічний факультет (майстерня вільної графіки професора А. В. Чебикіна); цього ж року вступила до аспірантури, а також стала членом Національної спілки художників України (що й казати, 2000 рік був переповнений по вінця подіями!). З 1997 року Катерина Гутникова почала виставлятися — й відразу ж заявила про себе, що називається, на повен голос.
Катерина Гутникова — не художник театру, точно так само, як і не художник книги. Але поняття театру, чи, точніше, гри, лицедійства, у графіці художниці — одне з ключових. Театр у неї — це й карнавал, і цирк («Жаб’ячий» чи, наприклад, той, котрий влаштовує Ганнуся — прототипом організаторки стала маленька небога мисткині), і блазенство (Блазень — після Короля та Королівни — мабуть, найпопулярніший її персонаж), і людські взаємини (цілком, так би мовити, буденні й надзвичайно тонко нюансовані, хоча й закодовані в символічних ситуаціях і героях). Навіть шахи, у які грають Король і Королева в «Королівській грі», стають утіленням, матеріалізацією іншої гри, куди більш складної, а для самих персонажів (так само, як і для їхньої творительки) куди більш поважної — розумної, тонкої, елегантної, але нещадної гри Рівних.
Змісти у своїх працях Катерина Гутникова виплітає так само любовно, ретельно й віртуозно, як найтонше гаптування на вбраннях своїх превелебних героїв чи гірлянди плюща на балюстрадах їхніх палаців. Її картинки — не просто пастки з подвійним і потрійним дном, тим більше, що всі подібні символічні хитрування, звичайно ж, виводять, врешті-решт, на яку-небудь занадто глибокодумну й у той же час — банальну до нудьги з позіханнями Вічну проблему (на кшталт Чоловіка і Жінки чи Обличчя і Машкари). Смислова візерунчатість графіки Катерини Гутникової — скоріше, лабіринт, де кожен поворот куди-небудь, та й приведе! Саме тому «Сон Георгія», наприклад, можна сприймати й просто, як лукаву варіацію на тему старої доброї історії — прославлений герой солодко заснув, заколисаний співом чи то казкового дракона, чи, точніше, драконихи. У цієї своєрідної графічної балади є й продовження — чи, краще сказати, варіант, зроблений митцем, відповідно до поголосу, для розради самолюбства всіх тих, хто образився на «Сон» Георгія: отут уже хитромудрий герой грає на сопілці, і зачаровані драконеси злітаються до нього цілими чи то юрбами, чи, точніше, зграями («Пісня Георгія»).
Розбирати закони й правила, «ходи і контрходи» кожної з робіт Катерини Гутникової надзвичайно захоплююче. Не варто, втім, забувати, що всі вони — ланки одного ланцюга, визначені етапи однієї великої гри, котру художниця затіяла з глядачем, мабуть, ще того далекого дня, коли вперше взялася — ну, скажімо, за фарби.
