Фатальна традиційність
Сьогодні, 6 жовтня, відзначатиметься 125-річний ювілей від дня народження видатного українського вченого, громадського й політичного діяча Сергія Олександровича Єфремова (1876 — 1939). Ця людина напрочуд гармонійно поєднувала в собі якості видатного українознавця в найширшому розумінні слова (він був блискучим знавцем історії, географії та етнології України, а як літературознавець не мав собі рівних у першій чверті XX ст.) та визначного політичного діяча.
Народився Сергій Єфремов у родині священика у селі Пальчик (тоді — Київської губернії). Здобувши освіту на юридичному факультеті Київського університету, він, проте, в подальшому не присвятив себе правознавству, а, за власним визнанням, вважав себе насамперед філологом. Єфремов-учений — це воістину яскрава сторінка української науки початку минулого століття; віце-президент Всеукраїнської академії наук у 20-х роках, автор багатотомної «Історії української літератури». Він по праву був «совістю України». Можливо, якраз це і стало головною причиною жорстокої розправи більшовицької влади з вченим. Заарештованого у серпні 1929 р., а через рік на сфабрикованому процесі «Спілки визволення України» як головного обвинуваченого та голову Спілки, С. Єфремова засудили до розстрілу, заміненого на 10 років ув’язнення. Загинув він 1939 року, ймовірно, у Володимирському політізоляторі.
Комуністи не могли пробачити Єфремову його політичної діяльності на службі Українській державі. Адже в ОГПУ прекрасно пам’ятали, що 8 квітня 1917 р. його обрали заступником Голови Центральної Ради (разом із В. Винниченком); в уряді УНР він очолював Генеральне секретарство міжнаціональних справ. Політичне обличчя Сергія Олександровича було, отже, цілком певно визначено. А в добу 30-х це означало лише одне — вирок. Не було забуто, мабуть, і те, що у травні 1917 р. С. Єфремов входив до складу делегації Центральної Ради (разом із В.Винниченком та М.Ковалевським), яка відбула до Петрограда з вимогами надати Україні якнайширше політичне самоврядування. А може, врахували і те, що вчений (спільно з В.І.Вернадським та А.Ю.Кримським) входив до Тимчасового комітету по створенню Української національної бібліотеки — теж небезпечний націоналізм!
Життя С. Єфремова — це жива і винятково яскрава ілюстрація до проблеми «українська інтелігенція і влада». Якою мірою є допустимим йти на співробітництво з «режимом» — саме несумісні погляди на це питання і розвели по різні боки ідейних барикад С.О.Єфремова, А.Ю.Кримського та їх великого опонента М.С.Грушевського. На жаль (і це фатально традиційна риса нашої історії), далися тут взнаки й елементи взаємного особистісного несприйняття. Але не менш актуальним, аніж у 20-х роках, залишається заклик Сергія Олександровича служити всією душею рідному народові, щоб подолати врешті «пустоту, що розляглась на Україні в результаті отого безупинного переливання крові з нашого національного організму до чужих».
