Казимера ПРУНСКЕНЕ: Нам потрібна ринкова економіка з соціальною відповідальністю

Ми зустрілися з Казимерою Прунскене в її робочому кабінеті в Сеймі. У парламентаріїв була відпустка, але пані Прунскене ненадовго приїхала у Вільнюс. Схоже, про це знали всі — прямий телефон дзвонив кожні чверть години.

— Після проголошення незалежності Литви навесні 1990 року ви здійснили багато зарубіжних поїздок, зустрічалися з багатьма лідерами західних країн. Чи можете ви назвати конкретний момент, коли ви зрозуміли, що незалежну Литву у світі насправді визнають?

— Хотілося, звичайно, зрозуміти це із самого початку, інакше було б важко впевнено й рішуче відстоювати це питання. Але сумніви були. Коли ми заявили про економічну самостійність трьох балтійських країн (я займалася цим питанням, іноді навіть від імені всіх трьох країн), заявили про недійсність пакту Молотова — Ріббентропа щодо розділення Європи, який був підставою для анексії балтійських країн Радянським Союзом; коли ми почали брати гору й інші республіки Союзу стали підтримувати нашу позицію; коли Сахаров, Єльцин, Старовойтова, Собчак і багато інших відомих російських політикiв почали нас підтримувати, — ми зрозуміли, що справа не безнадійна. Перешкода незалежності Литви була не в західних країнах, а в опорі центральної влади Радянського Союзу. Економічна блокада Литви після проголошення незалежності нашої країни у квітні 1990 року і те, що потім сталося 13 січня 1991 року, свідчить, що імперські сили не хотіли здаватися, а шукали способи звести нанівець наші зусилля.

Звичайно, багато надій дали й зустрічі з лідерами західних країн. Мені якраз довелося відчинити ці двері. Я перша з литовських і балтійських політиків провела низку зустрічей із лідерами Скандинавських країн, це було ще у квітні 1990-го, в перші дні економічної блокади. Там я вела мову про неприйнятність дій реакційних сил Союзу, які підняли на нас економічного меча. Потім я отримала згоду на аудієнцію в тогочасного президента США Джорджа Буша, після цієї бесіди відчинилися двері для зустрічі з Маргарет Тетчер, Франсуа Міттераном, Гельмутом Колем. Унаслідок їхніх зусиль мене прийняв і Михайло Горбачов. Тоді ми перейшли від протистояння і неможливості вести діалог в умовах економічної блокади до пошуку шляхів вирішення. І після цієї зустрічі з Горбачовим, коли нарешті він перейшов на інші інтонації і почав формулювати повідомлення для ТАРС, що «зустріч із Прунскене відбулася, було обговорено питання подальших відносин і початку переговорів», я відчула, що ми беремо гору, Горбачов іде на поступки. Москва відійшла від тієї залізної позиції, яку проголосила на з’їзді народних депутатів, що відбувся після проголошення Литвою незалежності. Тоді вони швидко ухвалили закон про вихід із СРСР, який ми називали «законом про невихід», такі нереальні там висувалися умови для республік, котрі бажали незалежності, — просто як ті залізні чоботи в казці, які треба було зносити. Однак цьому законові не судилося знайти застосування, тому що, як часто казав Горбачов, «процес пішов».

— Чого ви хотіли досягти передусім на початковому етапі реформування литовської економіки?

— Нам доводилося одночасно реформувати нашу економіку в декількох планах. Для маленької країни особливо важливим і нелегким питанням була реалізація економічної самостійності в рамках державності. Тобто взяття управління економікою в свої руки. Ми заявили, що все, що є в Литві, наше. Було багато суперечок про нафтопровід і газопровід, про судна, про атомну електростанцію, про підприємства закритого типу. За відокремлення нашої економіки від «єдиного народногосподарського тіла», як тоді казали, нам багато хто докоряв, нібито ми розриваємо єдине ціле. Нам хотілося, щоб це сталося якомога меншими втратами, зі згоди обох сторін, хотілося реалізувати те, що ми зробили 1989 року, ухваливши закон «Про економічну самостійність трьох прибалтійських республік», — так було записано в законі, хоч ми себе називали «балтійськими країнами». Утім, у цьому документі було зафіксовано і затверджено найвищим органом Союзу перехід усієї економіки республіки в наші руки.

Потім нам треба було, не маючи досвіду переходу від комунізму до капіталізму, піти від планової системи господарювання і створити іншу. Я тоді, як голова комісії реформ, обстоювала створення соціально орієнтованої ринкової економіки. Не вільного ринку, як досі деякі ліберали кажуть, хоч такого явища немає в Західній Європі. Нам потрібна економіка, яка діє на принципах ринку, але має велику соціальну відповідальність, оскільки просто ігнорувати соціальні проблеми, які виникають у зв’язку зі зміною системи, неможливо, бо це може призвести до великих потрясінь і навіть до нових революцій.

Потім нам треба було відкритися для інших ринків, модернізувати господарську структуру, саме виробництво, тому що відокремлення від Радянського Союзу та його господарства означало й інтерес, і потребу у виході на інші ринки. Багато що відразу ж руйнувалося, в інших республіках почали вироблятися нові потужності, щоб обійтися без нашої продукції. Із другого боку, руйнувалося також постачання для наших підприємств. Стара система господарських зв’язків і кооперування перестала працювати так, як вона працювала раніше. Ці зв’язки, насамперед, стали руйнуватися в період блокади, руйнувалися, звичайно, і згодом. Також і через те, що деякі наші діячі, особливо після відставки першого уряду, не розуміли всіх господарських механізмів.

За час, що минув, різко змінився напрям наших економічних, з-поміж них і торгових, зв’язків. Нині тільки Європейський Союз займає більше як половину нашого імпорту-експорту.

Існувало побоювання якогось хаосу, оскільки дуже багато було реформ, які перетиналися. Тому було дуже важливо розібратися, що ми можемо робити методом шокової терапії, а що просто неможливо змінити таким способом, — починаючи від мислення і закінчуючи модернізацією виробництва й освоєнням нових ринків. Ми змогли порівняно швидко прийняти господарство, створити нові, власні органи управління, хоч для багатьох секторів не було не тільки міністрів, але й навіть провідних спеціалістів, багато які галузі керувалися з Москви.

— Нині в Литви великий експортний потенціал?

— Так, передусім, це електроенергія, яку ми з великими зусиллями реалізовуємо через відмінність цін. Ціни на ринках, де ми традиційно працюємо, — Білорусь, частина Російської Федерації, Латвія, — не дуже нас задовольняють. Погано те, що, наприклад, Білорусь нам винна понад $50 млн. за електроенергію. Проблема не лише продати товар, але й одержати за нього гроші.

У нас є переваги і в галузях машинобудування, є сучасні підприємства, які працюють над сучасними електронними системами та системами програмування, над виготовленням вимірювальних приладів. Відродилася й активно розвивається сфера біотехнологій. Ми пишаємося тим, що наші люди в науці зуміли зберегти свій статус і дати нове життя промисловості, яка грунтується на цій науці. Також починають відроджуватися й активно використовуватися лазерні технології, якими була сильна литовська наука. Сильними є і традиційні сфери виробництва: продовольство, легка промисловість, деревообробка.

Звичайно, ми дуже багато втратили в продовольчому секторі, залишилася менше як половина його в кількісному плані, зате якісне перетворення відбулося просто невпізнанне.

Загалом, литовський споживач сьогодні на 80% користується власними товарами. Нам дуже шкода, що ринки країн СНД для нас важкодоступні, насамперед, через зміну курсу місцевих валют порівняно з доларом.

— У Литві сьогодні існують «олігархи», економічні групи кланового характеру? Яку роль вони відіграють у розвитку країни?

— Звичайно, в пресі, в народі такі поняття існують. Але я вважаю, що в Литві реальність має досить-таки помірні форми. Це не якась мафія, злочинні структури, — злочинність існує сама по собі, а промислово-фінансові групи сформовано нормальними підприємцями, серед них і ті, які раніше були керівниками підприємств, котрими вони сьогодні володіють. Наприклад, Бронісловас Лубіс — президент Конфедерації промисловців, рішучий, розумний, дипломатичний керівник, ранiше вiн був одним із прем’єрів, якi недовго попрацювали. Очевидно, він один із тих прем’єрів, які все-таки зуміли, м’яко кажучи, використати своє становище для зміцнення своїх позицій у бізнесі. Я вважаю, що це не дуже негативне явище, оскільки Лубіс просто використав, а не порушив чинні закони, які не сам створював. Він забезпечив життєздатність підприємств, якими керував, а це — куди краще, як просто втратити потужності і робочі місця. Я вважаю, що це природне явище для епохи, в яку ми живемо. Є ще Віктор Успаських — голова комітету економіки Сейму, голова Конфедерації роботодавців і підприємців, Антанас Босас — президент Фінансово-промислової корпорації Західної Литви, деякі інші. Це законослухняні люди. Можливо, і не без гріхів, але я думаю, що вони більше страждають від якихось політичних непорозумінь, аніж самі негативно впливають на розвиток Литви. Я не вважаю, що їхня діяльність на шкоду країні.

— Коли, на вашу думку, Литва стане членом Європейського Союзу і що для цього треба зробити як Вільнюсу, так і Брюсселю?

— Переговори тривають, і я думаю, що шанси стати членом Євросоюзу для Литви сьогодні надійніші, ніж будь-коли. Думаю, процес переговорів може завершитися до кінця наступного року, а саме членство, з нашого погляду, — і ми віримо в цю дату, — може відбутися вже з 2004 року, щоб ми могли взяти участь у виборах Європарламенту, які відбудуться 2004 року.

Основну частину питань, що обговорювалися на переговорах, уже вирішено, але деякі болючі теми мають пройти досить нелегкий шлях переговорів. Насамперед, мається на увазі тема енергетики, — реструктуризація галузі відбувається, і я не бачу тут якоїсь особливої перешкоди. Але рiч у тiм, що Ігналінську атомну електростанцію, на думку ЄС, має бути закрито вже в цьому десятиріччі. Перший блок, це вже узгоджено, має закритися до 2005 року. Щодо другого блоку, то Євросоюз ставить дату — 2009 рік. На нашу думку, це надто швидко. Я керую комісією сейму з питань Ігналінської АЕС та її регіону, і ми на основі експертних оцінок намагаємося відстояти дату 2015 рік. Ризик аварій на електростанції не перевищує показників, передбачених європейськими нормами. Звичайно, самі реактори типу РБМК вважаються не такими надійними, враховуючи те, що сталося свого часу в Чорнобилі. Але за короткий термін дуже важко розв’язати соціальні проблеми: треба працевлаштувати майже 8 тисяч людей. Із другого боку, енергія атомної електростанції за собівартістю приблизно в півтора раза нижча, — це дозволяє не так швидко підвищувати тарифи, передусім, на внутрішньому ринку і знаходити ще можливі варіанти для експортного збуту. Те, що ми маємо перейти на теплову електроенергетику, погіршує економічні показники і передбачає витрати великих коштів на боротьбу з наслідками забруднення природи. Сьогодні ці питання є головними під час наших зустрічей із представниками Європейської комісії та Європарламенту. Європа не залишає нас у безнадійному становищі в питаннях, що стосуються технологічного боку закриття, дослідження і напрацювання соціальних програм із працевлаштування. Утім, нез’ясованих питань іще багато.

Інша проблема, пов’язана зі вступом Литви в ЄС, — сільське господарство: конкурентоспроможність наших селян, питання продажу сільгоспугідь західним суб’єктам. Є різні думки, не всі підтримують наміри лібералів повністю відкрити з моменту членства Литви в ЄС ринок сільгоспугідь. У цьому питанні треба більше прислухатися до думки населення, аби політики не винесли вирок певним соціальним групам.

— Наскільки оптимальною є для Литви модель парламентської республіки? Чи можна казати, що процес формування політичного спектра в Литві завершено, й існуючі політичні партії, дійсно, представляють широкі групи суспільства?

— Я вважаю, що модель сьогоднішньої нашої демократії, з деякими нюансами, досить непогано відповідає ступеню зрілості демократії. Парламент є сильним інститутом влади, хоча багато що залежить від особистостей. Скажімо, сьогоднішній президент намагається значно впливати на політику — навіть на ситуацію в парламенті, на формування політичної більшості. Адже остання парламентська більшість, яка недовго протрималася, — ліберали та соціал-ліберали, — формувалася під впливом президента. Хоча в Конституції таке не передбачено, це була фактична ініціатива президента Валдаса Адамкуса, щоправда, вона не зовсім відповідала програмній близькості, схожості й можливості партій створити єдиний блок. Тому більшість і розпалася. Потім, знову- таки на основі парламентської демократії, сформувалася більшість соціальної орієнтації, що, як мені здається, більше відповідає ситуації в Литві, бо суто ліберальний розвиток створює значне напруження в країні: зростає безробіття, дуже поляризуються прибутки населення, проблематичним для багатьох стає отримання вищої освіти...

Був час, коли я думала, що значно більше повноважень повинен мати уряд. Але, очевидно, групові інтереси іноді дуже впливають безпосередньо на уряд, тому, щоб зменшити корупцію, дуже важливо, щоб парламент, у якому присутні представники як різних регіонів, так і різних партій, був спроможний забезпечити гласність, відкритість політики, контролювати процеси у виконавчій владі.

— У Литві існують партії фінансового характеру?

— Такі сумніви досі висловлюються стосовно партії «Новий Союз», яка прийняла всього лише установки центристського характеру, а програму їм заміняє пакет документів. Можливо, що докори стосовно цієї партії небезпідставні, деякі її члени просто прийшли брати владу.

Але в парламенті багато розсудливих і перспективних політиків. Звичайно, політична молодість дається взнаки, і влада іноді стає самоціллю, чого я ніяк не можу визнати, тому що за допомогою виборів, зобов’язань, взаємоконтролю всередині партій і між партіями ми повинні добитися, щоб влада стала механізмом для раціонального розв’язання проблем.

— Що сьогодні консолідує литовське суспільство?

— Я б сказала, що ми були консолідованіші в 1988—1990 рр., коли нас об’єднувало прагнення до незалежності. Тоді нас об’єднували, звичайно, досить розмиті рамки, а саме: «ми за свободу», «ми за державність», «проти продовження окупаційного режиму з боку Радянського Союзу», «за «балтійський шлях».

Потім відбувся процес диференціації інтересів та розуміння, як розв’язати ті чи інші проблеми. Одна справа, інтереси великих фінансових, банківських структур, яких не дуже хвилюють соціальні наслідки їхнього успіху в бізнесі. Інша справа, скажімо, інтереси сільського населення, яке дуже постраждало від недостатньо обгрунтованих аграрних реформ. Проблеми пенсіонерів, обдурених вкладників — інтереси всіх цих груп виборців тепер рухають певними політичними силами. І саме це зменшує консолідацію. Однак на політичному рівні нас тепер зближує рух у ЄС — усі партії, за винятком кількох маловпливових, підписалися під угодою брати участь у європейській інтеграції. Але я вважаю, що багато що втрачено, і надто великим виявився інтерес швидко придбати майно, позиції у владі та бізнесі, поліпшити рівень життя, навіть за рахунок інших, навіть за рахунок нелегальної діяльності. Але думаю, що молоде покоління, яке прагне до створення сприятливих умов для освіти, для знаходження робочих місць, також інтелігенція, яка відіграє сьогодні недостатню роль у консолідації суспільства, — саме вони можуть бути суб’єктами цієї консолідації. Якоюсь мірою і завдяки здатності відмовитися від суб’єктивних інтересів, отримати більше, коли більше отримають і всі інші також.

— Що сьогодні об’єднує литовців із людьми в інших колишніх республіках СРСР, окрім спільного минулого? Якщо, звичайно, така об’єднуюча частинка ще залишилася...

— Минуле нас і об’єднує, і якоюсь мірою роз’єднує. Хоча, мабуть, після того, як ми здобули незалежність, роз’єднувальний чинник утратив сенс. Стосовно росіян деякі наші політики зловживали такими словами, як «окупанти», «не будемо працювати на Росію». Останнє мовилося, виходячи з дефіциту товарів, а не дефіциту ринків.

Пережиті труднощі й нав’язана нам модель життя мали деякі окремі переваги: доступність освіти, охорони здоров’я, хоч і не дуже якісної. Однаково низький рівень претензій, низька стеля для самовираження людини, починаючи зі сфери власності і закінчуючи вибором політичного мислення, — усе, через що ми пройшли разом, дозволяє сьогодні розуміти одне одного. Ми можемо спілкуватися російською мовою, хоч для нас, як і для грузинів, латишів, це однаково чужа мова. І ті духовні цінності, коли культура та освіта були вищою цінністю, аніж багатство, доступність якого була обмежена, — саме це і бажання поліпшити життя країни, розуміння взаємозалежності в реалізації цього бажання за рахунок співробітництва між країнами — основа нашого спілкування у сфері культури, політики та економіки.

Дуже шкода, що Литва за останні два роки тільки з Росією втратила три чверті експорту. А з Україною в нас дуже незначний обсяг товарообігу. Виходячи з географічного положення, структури ресурсів, наявності копалин в Україні і потреби в них у Литві, здається, що ми повинні були б співробітничати, маючи на увазі також можливість експорту з Литви готових товарів.

— Як можуть вплинути на життя в Литві майбутні президентські вибори, що відбудуться восени наступного року, і яка буде стратегія вашої партії на цих виборах?

— Я не вважаю, що президентські вибори в нас можуть істотно змінити життя. Президент насамперед повинен бути моральним і загальнолюдським авторитетом. Звичайно, він повинен мати вплив і на інші гілки влади, накладати вето, коли він упевнений у недоцільності законопроектів, не піддаватися впливу вузьких кіл.

Думаю, що на виборах буде багато кандидатів, можливо, набереться і десяток, а то й більше. Не виключено, що цього разу братимуть участь у виборах кілька жінок, а однією із цих жінок буду я. Наша партія і Селянська партія пропонують мою кандидатуру, деякі неурядові, з-поміж них і жіночі, організації зможуть підтримати мене. Тому, не відчуваючи якихось дуже вже великих амбіцій щодо результатів на свою користь, я все- таки бачу реальну можливість конкурувати з іншими кандидатами.