ЦIНА ПРИНЦИПУ

Однак повернімося до зустрічі на нашій вулиці. Я тоді сказав, що не треба даремно згадувати принципи, тим більше, коли йдеться про незначні для мене суми. Адже рідна держава забезпечує свою наукову еліту пристойною пенсією. І знову відволікнуся, тепер вже про пенсію. Оформив я її недавно, отримав рази три-чотири, і щоразу, коли приходжу додому, трохи здивований, кажу дружині: «Вони ще не передумали».

І пішов далі до газетного кіоску, а в голові, де, як кажуть матеріалісти, відбивається об’єктивна реальність, а як на мене, то безцільно блукають усякі думки, почалося зв’язування різних спогадів. Ось один професор, жінка, коли особливо видатний (-на) студент/студентка (так, начебто, пишуть в Америці, щоб не дратувати феміністок) запитує, скільки це коштує, відповідає: «Ну, скажімо, на Мерседес». Причому, наголос неодмінно робить на друге «е». За відсутністю зазначеної суми видатний, не в кращий, зрозуміло, бік, іде, а у відомості з’являється «2». У професора, як ви розумієте, принцип дорого цінується. А ось інший колега говорив мені, що він нічого не бере і ні на які прохання ніколи не реагує. Щодо того, чи брати — не знаю, а за моїми соціологічними спостереженнями ціна принципу залежить тут виключно від посади джерела прохання. Ще один колега розповідав: коли староста заочників підносить йому пакет із традиційним набором, він відсилає його: «Йдiть геть, я — профессор!». Зміст цієї фрази залишився для мене неясним. Можливо, теж малася на увазі висока ціна принципу. Бо в наш час усе має ціну, а речі втратили свої імена.

Великий вчений у суворі часи сказав таку фразу: «Горіти будемо, на багаття підемо!». Це — про його улюблену і високо ним шановану науку, коли були на неї гоніння і велися небезпечні дискусії. Ось, я думаю, пішов би я на багаття за філософію? Ні, не пішов би. І цьому вченому не порадив би, якби був поруч з ним. Бо не варто горіти заради питання: є гени чи їх немає? Можна, звичайно, як казав Гоголь, горіти бажанням послужити улюбленій науці. Ну, то ж метафора. Про щось близьке сказав якось філософ Карл Поппер: «Нехай краще гинуть ідеї, ніж люди». Чи ось ще Персі Льюїс: «Вмерти за ідею — це звучить непогано, але чому б не послати ідею вмерти за вас?» Можливо, цим принципом керувався і Галілео Галілей, котрий сказав те, що зажадала від нього сказати свята інквізиція. Сказав, і пішов додому. Там, за версією Бертольда Брехта, він прийняв душ і повечеряв смаженим гусаком. Ну, дійсно, яка різниця, що навколо чого обертається? Якщо це знав тоді Галілей, а людство не знало, та інквізиція зажадала від вченого чоловіка зречення, щоб не дражнити людство, то навіщо упиратися? Сьогодні не знають, а завтра або ж через кілька століть довідаються. Так і сталося, а потім і взагалі перестали цим цікавитися. Тим більше, що, як показав А. Ейнштейн, це абсолютно все рівно — Земля навколо Сонця обертається чи Сонце навколо Землі.

А найпринциповішим був, звичайно Сократ. Тут нам, читачу, треба зосередитися і уважно розібрати діалог Платона «Крітон». Отож, прийшов до Сократа в темницю друг Крітон із сумною звісткою — на завтра призначена страта. Але була й добра звістка: друзі підготували втечу. Варту підкуплено, усе підготовлено, нумо, мовляв, Сократ, виходь. Я так думаю, що усім хотілося, щоб він втік. Не тільки друзям, але й суддям, всім афінянам. Але він вперся. Несправедливо це буде, вважав Сократ, — тікати з в’язниці. Нам це здається безглуздим. Тебе — безневинного, і ти це добре знаєш, засудили на смерть. Друзі скинулися, й усе зробили, як треба. Чому ж втеча — несправедливість? Послухаймо Сократа, як він це обґрунтовує. Він пропонує Крітону спочатку обговорити, «потрібно нам це робити чи ні». Сократ не може діяти без попередніх обговорень. Якщо, ретельно дослідивши питання, ми, пропонує Сократ, прийдемо до розумного переконання, що тікати треба, він пристане на пропозицію Крітона. А якщо ні, тоді пробач. Сократ повинен усе зважити. Ні, не техніку і деталі втечі, а, так би мовити, праведність вчинку: чи треба рятувати своє життя, будучи несправедливо засудженим.

Відповідь виявляється негативною. Це стає цілком ясно для Сократа після мови Законів і Держави. Як живі істоти, в уяві Сократа вони стають поперек дороги з темниці і запитують: «За яку провину ти збираєшся погубити і нас, Закони, і всю Державу, наскільки це від тебе залежить?» Тікати неможливо, це несправедливо. «Ти — наше породження і наш раб», — продовжують Закони. Батьківщина дорожча за матір і за батька, і за всіх інших предків. Якщо вона відправить на війну, відправить на рани чи на смерть, це треба спокійно прийняти і перетерпіти, бо саме це і є справедливо. Завдяки нам, Законам, ти з’явився у цьому світі, був вихований і отримав освіту, коротше кажучи, став тим, ким ти став. А тому ми маємо право тобою розпорядитися, тобто відправити на той світ.

Я теж ніби слухав промову Законів і зрозумів так, що спочатку справедливість як соціальна цінність, а потім вже — життя окремої людини, бо «потрібно цінувати не життя як таке, а життя достойне». А в Сократа від цих промов стояв дзенькіт у вухах, і він не чув нічого іншого. Втім, як і при попередніх обговореннях, він залишив опоненту можливість заперечити. Говори, Крітон, «якщо думаєш сказати сильніше». Крітону сказати нічого. А отже, Сократові треба залишитися в темниці і чекати чашу з цикутою.

З тих пір минуло багато часу. Сьогодні можна дещо сказати Сократові у відповідь. Можливо, не «сильніше», а по- іншому. Ну, ось хоча б так. Звичайно, законів треба слухатися і судові рішення виконувати. Можна погодитися і з думкою Сократа про те, що не може «стояти цілою і без ушкоджень та держава, в якій судові вироки не мають чинності, але з волі приватних осіб стають недійсними і знищуються». Ми припускали, що саме так міркував вождь у казці «Чия дитина?» («День»№ 98 від 6 червня 2001 р.). Тільки в його міркуванні замість висловлення «судові вироки» фігурувало поняття «договори», що, втім, те ж саме. Усе це так. Але є особливий випадок, для якого право, закони, юриспруденція, усе це — дрібниці. Цей випадок — життя людини. Раціональний пошук рішення, Сократе, має сенс доти, доки міркування ведуться, так би мовити, всередині простору життя. На краю ж, коли постає питання, бути чи не бути, будь-яка невизначеність зникає. Тільки бути! — ось відповідь, гідна вільної людини. Тут зникає і всяка раціональність, до якої ти так прихильний, Сократе. «Нужда не знає закону», — ось усе, що може сказати розум, котрий пасує перед могутнім інстинктом життя. А коли вже так хочеться раціональності, понять, то можна підключити категорію крайньої необхідності. Кант трактував цю категорію так: якщо заради самозбереження хтось чинить насильницьку дію, навіть вбивство безневинної людини, то ця дія не повинна бути покарана. Її слід розглядати «не як щось безневинне, а лише як щось некаране». Тут право просто розводить руками. Ця ситуація поза межами права і взагалі культури. Я думаю, що засуджений на смерть перебуває в умовах крайньої необхідності. Ніякими аргументами не переконати вільну людину в тому, що їй треба покірно чекати ката, замість того, щоб спробувати зберегти своє життя будь-якими засобами. Ті засоби, що були в руках Сократа, не вимагали жолних жертв. І всі, повторюся, бажали втечі.

Позиція Сократа — це позиція людини, для якої Закони і Держава суть найвищі цінності, вищі за людське життя. Він готовий йти на вірну смерть, якщо відправить держава. Не люди, завважте, а держава. Тут є деяка розбiжнiсть. Звичайно, закони приймають люди, скажімо, жителі Афін. Але якщо закон прийнято, він перетворюється на щось від людей незалежне. Усі люди повинні підкорятися йому, і усі вони, разом узяті, стануть злочинцями, якщо будуть поводитися супротив Закону. Поки не скасують його спеціальною процедурою. Між іншим, досвід сучасності показує, що часто держава — просто фікція. Від її імені одні люди посилали на смерть інших людей. Протистояння суспільства й особистості вічне. І вічне взаємне збагачення, і навіть взаємне конституювання, тобто творення. Повна гармонія, очевидно, нездійсненна. Щось одне стає в той чи інший історичний час кращим, домінуючим. Можливо, сьогодні ми переживаємо дрейф у бік особистості. Це підтверджується ставленням до принципів: вони перестають бути цілями в собі, як сказав би Кант. У різних сферах соціального життя помічено цікавий феномен. Люди все частіше виходять не з принципів, щоб застосовувати їх до ситуацій. Вони виходять з інтересів, а принципи використовують як засоби їхнього задоволення. Тому будь-який принцип має ціну.