ПРИВАТНЕ ЖИТТЯ: ЩО МОЖНА І НІЧГО НЕ МОЖНА

КОМЕНТАРI

Ольга ГЕРАСИМ’ЮК, «1+1»:

1. Справа в тім, що це паралельні поняття, тому що право преси завжди обмежується порогом приватного дому, за яким журналіст має керуватися якимись іншими критеріями, ніж право на здобуття інформації. Якщо журналіст приходить до кабінету чиновника, то він має право на отримання всієї інформації, як би службовець не пручався. Якщо ти заходиш до кабінету з метою розпитувати не про те, в яких він стосунккх зі своєю дружиною, а заради того, щоби добути інформацію для своїх читачів, глядачів, то тут ми можемо говорити про свободу преси. Якщо ж ми до того самого чиновника вдираємося на його приватну територію, то це вже є порушенням закону, яке ніяк не може бути виправданим. У Британії я була свідком того, як господар будинку не пустив на поріг поліцію (і вона не пручалася цьому), а потім ще подав на неї скаргу за те, що та насмілилася зайти до його двору без поважних для того причин. Для нас це дивна ситуація. Кожен з журналістів, очевидно, хоча б один раз відчув на собі втручання в його приватне життя. Зі мною це траплялось неодноразово, і я знаю, наскільки це боляче, яку це може нанести травму близьким тобі людям чи друзям. І я нікому цього болю не бажаю.

2. Я, звісно, могла б подати до суду. Потрібно ставити людей на місце, вживати заходи, які передбачені нашим законом. На жаль, це пов’язано із роздмухуванням ситуації, а потім ходи і доводь, що це не так. Часом люди через це не подають до суду. Я стикалася з такими речами, коли до мене приходили брати інтерв’ю люди, які набралися чуток, і я не могла зрозуміти, заради чого це робиться. Якщо людина зробила помилку, не подумавши про те, що вона може завдати шкоди, то це можна вибачити. Але коли це робиться спеціально заради «красного слiвця», то це неприпустимо. Я також робила помилки — і кожна з них у моїй пам’яті, і я завжди намагаюся виправитити їх.

Олег БІЙМА, режисер кіно і телебачення:

— Що стосується моєї персони, то, на щастя, таких спроб не було — і це при тому, що у нас преса у цьому досить беззуба. Вона буває неделікатною, але якщо вторгаються в особисте життя для того, щоб встановити важливу для громадськості істину, тоді у цьому, мені здається, є необхідність. Відповідальність за міру делікатності її відображення у медіа завжди лежить на виданні або на журналістові. Щодо папарацці в історії із загибеллю принцеси Діани, то це досить складне питання, тому що досі якоїсь конкретної інформації про трагедію не було. Це все пошуки винних, що може призвести і до такої абсурдної ситуації, коли виявиться, що у всьому винні журналісти. Мені здається, що їхня роль трохи перебільшена у цій історії.

Тетяна ЯБЛОНСЬКА, координатор Українсько-американського бюро захисту прав людини:

1. Уседозволеність недопустима. Неможливо провести межу вседозволеності. Межі має встановлювати саме суспільство. Ми знаємо багато моделей суспільства. Саме суспільство йде до якоїсь ідеї і з часом приходить до якоїсь моделі, яка його задовольняє. У межах законності, безумовно у межах Конституції, якщо не існує Конституції, то за якихось інших чинників.

2. У мене особисто не було, але я вам скажу, що з погляду на те, що робила і робить наша міліція, ситуація викликає великі питання. Будемо сподiватися, що вона з часом зміниться. Але що стосується мене, я вважаю, що у нас у цьому відношенні зоною ризику є медицина.

Сергій ДАЦЮК, експерт у галузі паблік рілейшнз та мас-медіа:

1. На перший погляд може видатися, що права пересічного громадянина і права чиновника збігаються. Насправді ж це не так. Вони різні, а особливо в тому, коли йдеться про робочий час. Що мається на увазі? Якщо стосовно громадян є принцип «дозволено все, що не заборонено», то стосовно чиновника діє інший принцип — «заборонено все, що не дозволено». От саме в цих межах потрібно розглядати діяльність чиновника, як такого, це загальний принцип. Якщо ми будемо говорити про людину, не просто чиновника, а людину, яка стоїть за своїм статусом дуже високо, то йдеться про те, що до того часу, поки будь-яка людина, яка має дуже високий статус, виглядає у суспільстві, як виключна особа, до того часу, щодо неї і, зокрема, щодо її приватного життя закони також відносяться виключно. Що мається на увазі? Якщо будь-яка королева, король, президент, його дружина є в центрі уваги, і вони самі не заперечують проти своєї винятковості і користуються нею у плані пільг транспорту, власного життя, побуту і т. д., то є зворотний бік цієї справи, є посилена увага до їхнього особистого життя і з цим потрібно жити. Проблеми ж виникають тільки тоді, коли хтось переходить межу. І такі проблеми може владнати лише суд — і виключно суд.

2. Не зрозуміло — чи має наш чиновник публікувати декларацію про свої доходи? З огляду на його приватне життя — ні, але це не є питання приватного життя. Доходи чиновника не є його приватною справою, тому що чиновник отримує гроші з бюджету, а це, вибачте, гроші всіх громадян, тому і його річний прибуток повинен бути публічним. У деяких країнах доходи чиновників публікуються, і це не має жодного стосунку до приватного життя. Інший бік справи — розмови в службових кабінетах. У робочому кабінеті службовець може займатися виключно робочими справами. Якщо ж він робить приватні дзвінки у кабінеті, то бере на себе відповідальність щодо того, що він використовує службовий телефон і, так би мовити, робить свої приватні справи частиною свого службового життя, тому приватних розмов у кабінетах чиновників не може бути в принципі. Ще раз підкреслюю свою тезу: приватне життя чиновника починається тоді, коли він виходить зі свого кабінету. Інший приклад, у мене, як і у кожного громадянина у цій державі, є право на вільне пересування вулицими нашого міста. Я не згоден з тим, що вища посадова особа задля того, щоб комфортно проїхати вулицею, дає команду на те, щоб вулиці перекривалися. Це є порушенням прав — пряме, безпосереднє — і порушується не тільки моє право, а й усіх учасників руху. Де, у яких законах надано право вищим посадовим особам зупиняти рух на вулиці, щоб проїхати? Чому громадськість мовчить, чому досі не подано жодного судового позову? Невідомо.

Кирило ВИШИНСЬКИЙ, випусковий редактор інформаційної програми «Факти», автор і ведучий програми «Насправді»:

— Я певен, що питання недоторканності особистого життя мають регламентуватися законодавством. Наскільки мені відомо, в Законі про інформацію є певні поняття, що зобов’язують пресу до певних методів роботи, але я ніколи не стикався з якимись канонами на практиці. На Заході все дуже жорстко — є критерії приватного життя, можна завжди в судовому порядку довести, що твоє право на особисте життя порушене. В Україні я не чув ні про жодний подібний судовий процес.

Але є й зворотний бік цієї ситуації. Ми займаємося новинами, політикою. І політики самі чудово розуміють, що, будучи публічними особистостями, вони мають не лише отримувати якісь блага, пов’язані із цим, а й виконувати певні обов’язки. Якщо суспільство віддало цьому політику свої голоси, довірило йому свою долю, воно має право знати про політика досить багато. Принаймні такими є західні стандарти, які цілком можна застосувати й в Україні. Однак чомусь це велика проблема для наших політиків. Один з останніх прикладів — з Віктором Ющенком. Після того, як його затвердили на посаді прем’єра, журналісти цікавилися біографією його дружини, його сімейним життям. Але лише йдучи у відставку, він почав знайомити журналістів зі своєю сім’єю, запрошувати їх до себе на дачу. Чому він цього не зробив відразу, коли став публічним політиком, мені не зрозуміло. Інше питання — це приватне життя у сфері медицини. Як, наприклад, проблема СНІДу. Всі ми пам’ятаємо судовий процес, коли чоловіка звинуватили в навмисному зараженні дружини. Існує таке поняття, як медична таємниця. Але суд проходив гласно, публічно. І преса, показуючи обличчя цих людей, мимоволі наплювала на журналістську етику й вторглася в їхнє приватне життя.

На моє особисте життя поки ніхто не чинив замаху. Й слава Богу. Але приклад з подружжям, на мій погляд, є досить показовим. Сама ж проблема нині, на мій погляд, дещо надумана, оскільки судових прецедентів поки не було.

Василь ШКЛЯР, письменник:

1. Таких меж вам ніхто не окреслить з математичною точністю. Критерії тут, безперечено, лежать у площині етики та моралі, але це також поняття досить розпливчасті, різнорівневі. Оскільки преса — це все-таки слово, найвищим критерієм для неї мусить бути правда. Однак і з правдою також треба вміти поводитися і тут ми вже переходимо до питання хисту журналіста, почуття міри, його виваженності у наближенні до конкретної особи, адже навіть серед публічних діячів одні люблять стриптиз, інші засупонюються в мундир. А щодо права, то немає тут у нас ніяких прав, навіть не знаю, чи вони потрібні. Українські журналісти ще не навчилися користуватися цим нашим безправ’ям, їх більше цікавить, скільки коханців в американської акторки, ніж те, хто вибив зуби «Братам Гадюкіним».

2. Безперечно доводилося, але ніяких рішучих кроків я ніколи не вживав. Я це сприймав, як неодмінну умову цього світу, якої неможливо уникнути.