Вид iз Венеції
Олексій ТИТАРЕНКО:
1 — 3. Я був на бієнале: чотири дні «спеціальних» відкриттів — для преси тощо — і чотири дні ходив, роззявивши рота. Три із гаком км (!) Міжнародної виставки в «Арсеналі» — колишніх судноверф’ях «цариці морів» і близько півсотні національних експозицій у старовинному міському саду Венеції Джардіні ді Кастелло та в інших місцях. Екзотична публіка всіх кольорів шкіри валом валить, дівчата на ходулях роздають буклетики, погойдуються яхти біля причалів — ну просто свято якесь!
Тут виставку робиш — і, крім таких же ненормальних художників та родичів, приходить півтора глядача. Там — пруть як на Республіканський стадіон під час приїзду «Спартака». А речі дуже тонкі. От швейцарці, скажімо, в додатковій експозиції, за межами свого павільйону в Джардіні, в барочній церкві на Гранд-каналі розставили по периметру купу динаміків. Ходиш простором — таємничі шуми то посилюються, то слабшають. Інтерактивна аудіоінсталяція — ти своїм ходінням провокуєш музику, ці самі шуми. Адже бароко — це і є шуми, простір, нескінченний рух! Як на мене — ідеальний приклад сучасного мистецтва: не додає і в без того засмічений світ свого сміття, але свідомість, твоя свідомість, явно трохи зсувається.
І ось цей натовп, який суне на бієнале, суне на ці найтонші «зсуви» — пафосного, дубового, інерційного мистецтва там зовсім трохи. 80% із того, що побачив, вельми і вельми цікаве. Неофіти бієнале — дуже центрові й могутні країни — такі як Тайвань, Сінгапур, Ямайка, Нова Зеландія — чи не найцікавіші. Їхня екзотика й автентика, пропущена через ультрасучасні форми-фільтри, звучить таким справжнім голосом, що мурашки по шкірі. Тайвань, не маючи власного павільйону, орендував старовинну венеціанську в’язницю, а це сусідня з Палацом дожів (!) будівля. Заходиш у темну залу, а під тобою від натиску твоєї ноги оживають квадратики підлоги — висвічуються обличчя чоловіків, жінок, дітей. У сусіднiй залі — якась ритуально-канібальська дерев’яна споруда. Туди треба увійти, знявши взуття, і відчути Тайвань дотиком-нюхом. А реклама, плакати заввишки метрів із десять, які бачиш із будь-якого вапорето — морського трамвайчика, а презентації з національною музикою та національною кухнею?!
Усе, чого не було в нас, — ми, як уже всі, напевно, чули, також були вперше. Скільки чвар-скандалів із претендентами на участь, а результат — армійський намет метрів за сто збоку від головного входу, за огорожею загального свята в Джардіні. Маленьким шрифтом на наметі написано «1-ша презентація» тощо, але від головного входу, природно, всього цього не видно і ніхто туди не йде. А ще ж що в наметі? Діорама. Поля, лани «рідної неньки», написані суворим комбінатським штилем, а оскільки діорама, то на першому плані встромлено соняшники та інші принади. У художньому сенсі — чиста кабаковщина, але тільки той свої комунальні кухні років із 20 тому на міжнародних виставках споруджував, тоді, в перебудову, це ще було вдивовижу. А сьогодні?
Відчуття: а) повного непотрапляння в контекст; б) безглуздої організації нашої участі. Навіть італійські офіціанти, запрошені обслуговувати наш більш ніж скромний фуршет, о 14.00 покликані стояти біля накритих столів, мирно попивали винце за наметом: лакей завжди відчуває, коли господар не цілком...
Висновки? Висновок один: брати участь важливо і надто престижно, але потрібен відкритий, демократичний конкурс цієї участі й, відповідно, продумана організація. А так нинішній куратор В. Раєвський усіх просто «згвалтував» і нічого, крім вищеописаних результатів, ми не отримали. Хіба що побив мого колегу, відомого критика, просто на відкритті. Ледве відтягли. Український десант у Венеції.
Олег СИДОР-ГІБЕЛИНДА:
1. По-перше, бiєнале можна розглядати не лише як дзеркало певних напрямків у сучасному мистецтві, але як, певним чином, їх акумулятор. По-друге, наші знання про ці самі напрямки дуже приблизні й опосередковані текстами. Тому для мене і моїх колег знайомство з 49-ю Венеціанською бієнале було, передусім, деяким запізнілим «вихованням почуттів», а не інспекторською поїздкою contemporari art’ом. Однак, судячи з нашвидку побаченого, навіть тут панує кон’юнктура, що дозволяє ігнорувати дійсно сильні африканський і азіатські павільйони (Корею, Тайвань, Японію, частково — Росію) і нагороджувати експозиції країн, якi відзначені найдовшою чергою, але навряд чи найбільш переконливим художнім розв’язанням, що спекулює на інтерактивних штучках (Німеччина, Канада). Журі помітило і відзначило прохідне французьке відео і залишилося бездушним до знахідок, запропонованих Естонією. А взагалі атмосфера Венеціанської бієнале, що характеризується неминучою карнавальністю, яку неможливо — та й не хочеться! — відокремлювати від власне мистецтва. Це і розряджені педерасти, і люди на дибах, котрі роздають «путівники святом» у формі мальовничої палітри (де, між іншим, марно було б шукати павільйон України), і похмурого вигляду дядько з булижником, прикованим ланцюгом до шиї (щоб не впасти, цей персонаж підтримував його обома руками)... А відеоінсталяція Фабриціо Плессії «ВОДАВОГОНЬ» прямо на площі св. Марка? Де тут закінчується мистецтво, а де починається життя?
2. Таке враження, що світ рухається до простоти, але аж ніяк не елементарності. Апеляція «до джерел» ( що іменується аутентикою), так само як і натиск «нових технологій» в їх бездомішковому стані, вже «не тягне на відмазку». Однак, якщо виникає потреба, сучасний художник вдається і до одного, і до другого, не розчулюючись простотою першого і не втрачаючи голову від безмежних можливостей другого. Головне — створення сугестивного, яскравого образу рівня мало не наркотичної навіюваності. Тому на 49-й бієнале було так багато відео і так мало живопису; проте вона не випарувалася зовсім з обріїв мистецтва і, подекуди, виявилася спроможною «покласти на обидві лопатки» «нові віяння»... в межах одного, окремо взятого проекту (Данія). З мотивів, що повторюються, запам’ятався такий: щось надувне і подібне на вим’я, часом — таке, що погано пахне (Пітер Робінсон в павільйоні Нової Зеландії, Вік Муніз у павільйоні Бразилії, Ернесто Нето в Арсеналі; «колективна цицька» Роберта Кобера в павільйоні США). Митець прагне до реальності, доїти, немов «корови безрогої»? Це один з варіантів відповіді. А може і відповіді зовсім немає...
3. І нудко, і сумно, і хочеться руки скласти... Натовпом похмурим і скоро забутим... Загалом наш горезвісний намет — явище того ж ряду, що й «Мазепа», що перебуває в стадії фільмування: прагнення пафосу — при невмінні його актуалізувати. Але те, що в кіно здається природним і таким, що можна вибачити — то в образотворчому мистецтві виглядає досить зловісно. Я маю на увазі шлюб мистецтва (в нашому випадку — неофіційного!) і держави, шлюб, який не може не бути за своєю сутністю ганебним мезальянсом. Сьогодні не 20-і роки: немає надії на повторну реалізацію авангардного проекту, а з іншого боку, ми виявляємося застрахованими і від усього того, що виросло на його дріжджах. Та й сьогоднішні креатори занадто цинічні в порівнянні з їх колегами 80 років тому. Що стосується ідей... Схоже, що скоро ми вже весь світ «замахаємо» своїм «скиглінням», котре не припиняється, що до мистецтва, зрозуміло, не має ніякого стосунку і нікому абсолютно не цікаво. Проте не випадають зі світового контексту (в експозиції Зємана) ні Віктор Марущенко (фото), ні Олександр Ройтбурд (відео). Ви не повірите, але серед вавілонічно-бієнальної різномовності довелося мені якось почути фразу: «Як нас, українців, розкидала світами доля...» Озираюся: Кулик, уродженець Києва, розмовляє зі своєю супутницею. До речі, його роботи в югославському павільйоні — це трошки і «наша перемога».
