КИЇВ I ПОДНIПРОВ’Я після навали Батиєвих орд
Закінчення. Початок див. «День», № 96
Безперечно, і елементи гіперболізації присутні в присвячених військовим діям літописних оповідях як Київської Русі, так і пізніших часів. Цілком зрозуміле деяке перебільшення наслідків татаро-монгольскої навали — неможливо, будучи нормальною людиною, безпристрасно спостерігати загибель непорушного протягом віків державного устрою. Згадку ж про зруйнування лише Десятинної церкви неважко пояснити тим, що літописці інших земель, описуючи події в Києві, не могли знати повного обсягу завданих йому руйнувань і тому обмежилися найтрагічнішим епізодом падіння Києва — похованням під уламками церкви останніх захисників столиці.
Звичайно, ординці не ставили собі за мету марнувати час та сили на знищення кам’яних споруд, котрих в Києві могло нарахуватися близько півсотні, а керувалися більш практичними мотивами — пограбуванням міста, поневоленням його мешканців. Але в пожежах, що охопили Київ під час штурму, поряд із дерев’яними будівлями горіли і кам’яні храми, від нестерпного жару їх стіни, склепіння, бані тріскалися, розколювалися. Для ремонту більшості пошкоджених церков вціліле населення не мало ні коштів, ні змоги. Перепади температур, опади, сонце та вітер довершували розпочату татаро- монголами справу.
Захопивши та сплюндрувавши стольний град Русі, вал орд кочівників покотився далі на захід, залишивши згарище на місці великокняжої Гори і, можливо, менш зруйнований Поділ, населення котрого, за припущенням частини істориків, залишило свої домівки ще до початку штурму. Давнє місто лежало в руїнах, але незмінним залишалося його вигідне географічне положення. Першим почав відроджуватися Поділ, що не в останню чергу було зумовлене його ознакою як основного торгово-ремісничого посаду. Вже 1245 року П. Карпіні бачив у Києві купців із різних країн Західної Європи та Константинополя. Протягом кількох століть Поділ зберігатиме статус центру громадського життя Києва, а збудований на неприступній горі над Подолом замок витримає штурм орд Едигея 1416 р.
Однак і навколо спалених градів Володимира, Ярослава, Ізяслава-Святополка все так же здіймалися потужні земляні вали з частково неушкодженими міськими стінами, що забезпечували певний рівень захисту. Цим не могли не скористатися рештки населення Гори, а також спалених пригородів, що підтвердилося розкопаними археологами залишками осель XIV — XV століть Верхнього міста.
Але найвагомішим аргументом на користь продовження життя на Горі є функціонування у граді Ярослава протягом тривалого часу резиденції руських митрополитів. Згадки про «святу Софію митрополію» — й досі неперевершений шедевр давньоруського зодчества і символ величі Київської Русі — неодноразово зустрічаються на сторінках тогочасних історичних документів. Навіть у занедбаному стані в XVI ст. вона вражала уяву сучасників. 1596 р. Еріх Лясота записав: «Особливо славний, прекрасний і величний собор св. Софії, котрому немає рівного по величині». У Софії Київській проходили посвячення церковних ієрархів в усі руські землі, а 1273 року Київ став місцем проведення собору руських єпископів. Малоймовірно, що всі ці заходи проводилися серед суцільних руїн.
В XVI — XVII століттях привертає до себе увагу й інший символ Давнього Києва — Золоті ворота. Зокрема, львівський купець Мартин Груневег 1584 р. відзначив, що над значною мірою зруйнованими воротами ще стояла «каплиця — за звичаєм русичів, котрі зверху прикрашали свої ворота красивими церковками». Існування залишків стін та склепінь надбрамної церкви більш ніж за чотири століття по татарському погромі засвідчено малюнками Вестерфельда. Ще в середині XVII ст. брама продовжувала виконувати роль парадного в’їзду до Києва — 1648 р. через неї в’їхав до міста урочисто зустрінутий киянами гетьман Богдан Хмельницький.
Майже до наших часів дійшов з далекого 1108 року Михайлівський Золотоверхий собор. На кінець XIV століття в ньому діяв монастир, ігумен якого згаданий у дарчій грамоті Печерського монастиря 21 листопада 1398 р. 1482 р. будівля храму зазнала значних руйнувань під час захоплення Києва ордою Менглі-Гірея, і лише 1523 р. діяльність монастиря було відновлено.
Упродовж другої половини XIII століття Київ занепадає, так зване київське старшинство поволі втрачає навіть формальний характер. На зламі XIII та XIV століть осередком митрополії стає північноруське місто Володимир — на — Клязьмі. Треба зауважити про загалом суто прагматичні мотиви переїзду верхівки кліру до Володимира. Так постанова патріаршого собору вказує на «вкрай тяжкий стан» Києва, на наявність у Володимирі «постійних і вірних джерел прибутків».
І все ж була ще одна доволі важлива причина: у 1260 — 1290 роках на теренах Південної Русі розгорнулася міжусобна боротьба за трон у Сараї між Токтою і Ногаєм. На зламі 1297 — 1298 років Ногай розгромив тодішнього правителя Золотої Орди Токту. Але останній зумів зібрати нові сили й у вересні 1299 року повністю реваншувався; Ногай у цій битві загинув. Саме відгуком на розорення земель по Дніпру й стало, найімовірніше, переселення митрополичої кафедри. Своїм переїздом митрополит Максим фактично започаткував процеси, що завдали важкого удару єдності православної Церкви. За півтора століття це призвело до формування на теренах колишньої Давньої Русі двох незалежних митрополій.
Але навіть втрачаючи своє значення, Київ і надалі був домінантою політичної свідомості, центром, до якого тяжіли всі люди Русі. Незборимими залишився дух народу, котрий, не зважаючи на страшенний тягар ординського гніту, зберіг потенціал для наступного відродження своєї землі вже в формі Козацької держави з такою ж славною і водночас трагічною історією. Київ так і залишився на довгі віки «символом історичної та загальноруської єдності».
