РЕЧI НА СВОЇХ МIСЦЯХ

— ...Я виріс у Білій Церкві, там же вчився в українській спецшколі, тому вільно розмовляю українською і англійською. Батько — українець, мати — росіянка, обидва діди — художники.

— Тобто малювання виникло закономірно?

— Так, це вже карма. Відразу ж після школи вступив до Ленінградської військово-медичної академії…

— На кого вчився?

— Та я ж 1959 року народився, коли супутник запустили — отже, природно, хотів у космос, нас і набрали на курс космічної медицини. Провчився три роки, війна в Афганістані почалася, нам і показали космос — сказали, що в Афганістан поїдемо. Ну я не дуже бравий козак, поїхав на перший радянський рок-фестиваль у Таллінн. Так, а потім у хіпівських справах опинився в Москві.

— Була й така сторінка?

— Причому зазнач, це кінець 70-х. Прикрощі з радянським режимом у мене, звісно, траплялися, я ж і в день смерті Леніна народився, тож по життю — «антисоветчик». Та все ж, як із мого боку спостерігалося гумористичне ставлення до системи, так само й у влади — до мене, ми одне одного терпіли. Але як на хіпаря міліція звертала на мене найпильнішу увагу. В порядку альтернативи влаштувався на роботу до дуже тямущого старика, адвоката, сліпого ще з війни. Попрацював у нього півтора року секретарем-поводирем, про місто дізнався зі зворотного боку, познайомився з людьми. Ізсередини бачив радянський закон і, звичайно, присвячувати йому своє життя не хотів. Зрештою, вирішив піти слідами дідів. Але те, що мене цікавило, було під забороною, дуже глибоко, в підпіллі.

— Дещо крута траєкторія: з адвокатів — у вільні художники. Чи легко дався перехід?

— Я просто приходив до професійних людей — скульпторів, малярів, графіків і намагався вчитися у них. Вчителі зустрічалися цікаві, наприклад Олексій Попов — живий уламок авангарду 20-х років, який пережив сталінські часи і дотягнув до 92 років. Я був у нього останнім учнем. Пробував учитися офіційно, але в радянських закладах професійній освіті приділялося мало уваги. Альтернативне художнє життя також викликало підозру — треба було виконувати ті ж ритуали, що й у соціумі, тільки зі знаком мінус. У результаті я опинився сам по собі, в повній відповідності до мого прізвища, а університети проходив у московських пивничках тих часів. Ще були живі монстри, розкішні типажі: в одній такій пивничці працював прибиральником чоловік, який служив охоронцем у Сталіна, зустрічалися зірки 60-х, які зуміли зберегти совість, — ті шістдесятники, які з Горбачовим робили перебудову, в підметки їм не годяться. Там само я потоваришував з чудовою людиною, до речі, вашим земляком, із Дніпропетровська — Сашею Янгелем, сином того самого академіка Янгеля, директора «Южмашу». Поет, ясна голова, був капітаном КВН Дніпропетровського авіаційного інституту, а потім МАІ, в його команді побували свого часу теперішні записні гумористи типу Задорнова чи Ізмайлова, але Саша був вищий за них на десять голів. Саме через нього я й став останнім радянським цензором. Усі рок-групи, принаймні ті, що виступали або гастролювали в Москві, пройшли повз мої руки.

— Отже, ти працював, згідно з термінологією того часу, литовщиком усього СРСР?

— Звучало дещо інакше — методист Науково-методичного центру Головного управління культури Мосміськвиконкому. Сидиш собі, кум королю, 33 підлеглі райони, прес-пап’є, папки, череда нескінченних довідок. Одне слово, чинуша, держиморда, щоправда, з невеличкою платнею. В черзі там перестояли всі, хто тоді виходив з підвалів, Агузарова, Мамонов, аби я залитовав їм тексти. Та, крім того, що залитувати, треба ще потім і зареєструвати їх згідно зі статусом виступів. Як це відбувалося — окрема історія. В темній кімнаті збирається керівництво, люди показують програму, а ти, як великий начальник, повинен їх легалізувати під свою відповідальність.

— Уявляю собі Мамонова в цій темній кімнаті…

— В темній кімнаті був я, а Мамонов — на сцені! Розумієш, у чому річ? Як гадаєш, до кого люди приходять литовати текст? Звичайно, до КДБіста. А в мене вдома увечері — бедлам, богема, подвижники перебудови, з ранку ж іду в контору: гросбух, краватка... На щастя, цензура пішла разом з державою. Радянська влада на додачу під саму зав’язку дала мені — чи не останньому — медаль ВДНГ: робітницям Виставки сподобалися мої картинки, вони мене запросили і вручили медаль, було втішно.

— З капіталізмом складніше було налагодити стосунки?

— Я легко вписався в так званий художній ринок. Принаймні міг дозволити собі робити картини, продавати їх і на ці гроші утримувати свою родину. Потім діти з мамою виїхали в Англію…

— А ти чому ж не виїхав?

— У мене вроджена охайність. Може, від великого розуму, від українських хитрощів не став грати в цю гру. Та й, зрештою, ми там все одно як інопланетяни. Хоч у тому ж Лондоні багато українців — здебільшого нащадки тих, хто мав польське громадянство до 1939 року. Їх після Другої світової Англія прийняла з дуже значним обмеженням у правах: вони не мали права на вищу освіту, працювали на фермах і будували дороги. Наразі вже краще: я зустрічав продюсерів Бі-Бі-Сі з українськими прізвищами, є в центрі Лондона пам’ятник князеві Володимиру, українські костьол, клуб, університет, іноді на околицях міста проходять концерти зірок української естради, але все це не просто по закутках, а, в принципі, поза культурним простором. Ми там як були іноземцями, так і будемо ними ще досить довго.

— А наскільки ти сам почуваєшся іноземцем щодо України?

— В останні роки я виставлявся кілька разів на батьківщині — в Київському російському музеї була дуже хороша експозиція. Я зовсім не уникаю України — просто, мабуть, ще час не підійшов.

— Можливо, ти не готовий.

— Та й, можливо, в Україні немає необхідності в експортних художниках. Я вже давно у Москві — відрізана скибка. З мого боку немає абсолютно ніякого заперечення. Прийде час, коли в моїй присутності як художника буде потреба, — і якось це зростеться.

— На Заході в тебе «зрослося», мабуть, швидше.

— Так, уже 1991 року в мене був величезний спектакль на Едінбурзькому фестивалі, згодом — нормальне професійне життя, багато робіт, поїздок, інколи досить кумедних. Остання виставка в Лондоні пройшла в дуже оригінальному місці, все посольство сміялося, коли я одержував візу, позаяк запрошення надійшло від пабу «White Нorse». Славнозвісний старий лондонський паб, символ міста: на першому поверсі — пиво, на другому — галерея, здебільшого для англійських художників. Я був там перший іноземець. Одержав візу в паб, продав роботи, пожив зі своїми дітьми. Зараз повернувся і знову працюю, інколи випиваю.

— Одне слово, по канві біографії ти виглядаєш стовідсотковим щасливчиком.

— Щасливчик не тільки в житті, а і в тому, що я художник. Це моє переконання, якщо можна так сказати. Дітей у мене орава: троє в Англії, троє в Москві. Старший тут вже адвокат, закінчує університет, меншому — годик. А тим моїм, хто в Англії, по 16—17 років — зовсім британці, там також все гаразд. Щастя, знаєш, такий вірус, яким можна заражати навколишніх. Новалис говорив, що мистецтво — це те, що залишається після хороших людей, коли вони були щасливі. Ось так і я — намагаюся бути хорошою і щасливою людиною. Це частина мого ремесла.

— Яке послання ти вкладаєш у свої роботи?

— В мене вже багато що вкладене людьми, які жили до мене. Я-то не з Місяця звалився. Народився в певному місці, в певний час, і у мене були чудові предки. Від одного діда у мене залишився портрет — в кутку висить, а від другого — ікона, на якій написана дуже проста фраза — «Любите один одну». І мені цього досить. Мистецтво і любов — передусім.

— Але історії, в які, я знаю, ти потрапити майстер, на твій живопис також діють?

— Дуже важко сказати. Я не роблю різниці — ось зараз живу, а зараз працюю. Все разом. Потрібна просто здатність бачити. Я беру смітник: ящики з супермаркетів, шматки дерева, поламані іграшки, гнуті цвяхи. Адже сміття — це речі не на своїх місцях. Я просто знаходжу місце, яке в цієї речі повинне бути. Якщо Господь створив іржавий цвях або розламану коробку, вона мене більше хвилює, ніж шматок каррарського мармуру, красивий сам по собі. У мене не вистачить таланту з мармуром вступити у відносини. А з коробкою простіше. Можу її пом’яти, полюбити, зіпсувати або створити щось класне.

— Пригадується одна фантастична розповідь, де діти також тягнули в будинок всякий мотлох, і одного разу, склавши його правильно, перенеслися в інший вимір.

— Звичайно, чому ні? Ти гармонізуєш світ! Китайці кажуть, що в роботі є туш і пензель — іншими словами, матеріал, з яким ти працюєш, і характер, який ти представляєш. Те, який ти в житті, потім реалізовується в тому, що робиш. Я можу не знати людини, але, побачивши його роботу, легко визначу, що він пошляк або що я повинен зняти перед ним капелюх. Важливо те, яка у тебе душа. Форма, жанр, стиль — так, для дурнів, а суть — завжди одна.

— З приводу форми все ж питання є. Як ти прийшов від картин до іграшок?

— Чисто побутовий вибір. Ще зовсім молодим я часто бував на дачах під Пітером. Там знаходиться молельный будинок баптистів із невеликою меблевою фабрикою й купою дерев’яних обріщок. Я в житті з деревом не працював, із ножем не мав справи, але, як справжній українець, набрав для запасу повний будинок обрізочків, «щоб було». П’ять років тому на Великдень вирішив нарізати дерев’яних хрестиків. З цього і почалися іграшки. Я зрозумів, що творю в об’ємній формі те ж, що і на плоскій картинці. Плюс маса можливостей, можу включати туди різні деталі, кінетичні, музичні — зараз у мене проект музичних інструментів. Грубо кажучи, я просто збільшив власну житлоплощу в мистецтві. Вже є задумки, пов’язані з комп’ютерною анімацією, коли іграшки перетворюються у віртуальні об’єкти. Від сокири до комп’ютера у мене дійсно один крок.

— Кого ти більше усього любиш втілювати в іграшках? Є любимі персонажі?

— Деревинка сама знає, ким хоче бути. Мені головне — не помилитися. Матеріал мені підказує, хто він буратинко, або янгол, або який-небудь крокодил. Я називаю їх іграшками, вони іграшки і є. Мені не подобається, коли все всерйоз — мистецтво серйозне, життя серйозне. Легше треба все сприймати.

— Ти ось їх любиш, а вони від тебе, як всі діти, егоїстично розбігаються…

— Вони розумніші й кращі за мене. Якщо б я жив у тих умовах, в яких живуть мої роботи, я б, напевно, з тобою не зустрівся. В них доля благополучніша, і вони мене запрошують до себе в гості. Я ж багато подорожую, живу в людей, які мають мої роботи, тобто живу в гостях у своїх робіт. Я їх їм, я з ними сплю, я ними подобаюся, вони мені дають квиток на подорож. Я і вони — суть одне.

РУСАЛКА (реальна історія від Бур’янa)

Ми з дружиною подорожували по Шотландії, і абсолютно випадково потрапили на острівець Айона. Вважається, як я потім вже дізнався, святим місцем, тому що з нього почалося хрещення Британії. Саме туди, за переказами, приплив з Ірландії на корові їхній первокреститель, святого Колумбо. Острівець абсолютно дикий, вітри, населення чоловік сорок. Поки ми там бродили, почався могутній океанічний відлив: Атлантика відійшла й оголилося декілька сотень метрів землі на дні. Ми цікаві, абсолютно не знаючи режиму приливу-відливу, пішли по ній гуляти і наткнулися на печеру, години півтори лазили по ній. Вона виявилася вузькою та мокрою, з жахливою луною. Мені раптом немов прошепотів хтось, — треба йти. Там навіть розвернутися не можна до ладу. Вилазимо — а вже по коліна води, прилив збиває з ніг. Не знаю, звідки взялися сили, як вибралися. Але, саме цікаве, що, коли я тягнув Катю за руку в цій печері, в мене було абсолютно чітке відчуття, що переді мною щось фізично тепле, як живе людське тіло, прямо переді мною, веде мене. Випливли, сіли на березі в наметі, віддихалися. А коли попали в місцеве абатство, саме старе в Англії, — я розказав ченцеві цю історію. Виявилося, ця печера відкривається на 4 години раз у десять днів, звичайно вона залита водою. Те що ми туди влізло, — це гаразд, там багато скелетів. Але те, що врятувалися, його здивувало. І коли я його спитав про це тепле відчуття, він абсолютно спокійно відмахнувся — «так ну, це русалка». Виявляється, існує древня легенда, що це русалочий острів, і там ще у Колумбо були свої сюжети з русалкою.

Одна справа, коли про русалок щось пишуть, базікають. Але я ж власними грудьми перед собою відчував тепле тіло, яке нас спасало, виводило звідти до життя…

Ось від того випадку я трохи посивів.