УКРАЇНА — РОСIЯ: випробування глобалізацією
![](/sites/default/files/main/openpublish_article/20010516/484-4-1.jpg)
Євген МАРЧУК, секретар Ради національної безпеки і оборони України:
— Універсальний науковий світ, планетарні торгові та фінансові течії, транснаціональне підприємництво, глобальна присутність мас- медіа та Інтернету, туризм та міграційні рухи, взаємодія культур, глобальні проблеми екології та міжнародної злочинності — усе це поняття, що позначають поглиблення взаємозалежності між державами та суспільствами, які ми зазвичай називаємо глобалізацією.
Держави — учасниці інтеграційних процесів змушені поступово відмовлятися від частини свого суверенітету і приймати всезростаюче технологічне, економічне, інформаційне та політичне взаємопроникнення, сприяючи процесові створення «світу без кордонів».
Процес утворення наднаціональних економічних та політичних структур є одним із виявів глобалізації і не може не відбуватися, оскільки такі потужні наднаціональні утворення починають поводитися на світовій арені як повноцінні суб’єкти світової політики, й у всіх міжнародних стосунках окрема держава, що не входить у такий союз, стикатиметься з об’єднаною міццю багатьох держав.
Новим і дуже важливим чинником міжнародної політики, безпосередньо пов’язаним з процесами глобалізації, є зміна ролі національної держави — ця роль з об’єктивних причин суттєво обмежується.
З появою Інтернету планетарне співтовариство дістало можливість зробити існуючий світ ще більш єдиним. Негативним наслідком інформаційної глобалізації є потужний тиск на національно- культурну ідентичність націй. Для давно сформованих націй — французів, англійців, німців — наслідки такого тиску менш суттєві, ніж для націй, якi тільки розпочали свої державотворчі процеси. Для них інформаційна глобалізація може закінчитися розмиванням та втратою їхньої національно-культурної ідентичності.
Визначальним чинником глобалізації є, звичайно, глобалізація економічна. Новий глобальний економічний порядок демонструє унікальні можливості в розширенні масштабів свого прояву, охоплюючи світ як один ринок і єдину державу.
Вільні ринкові стосунки сприяють не лише зростанню та розквіту, а й призводять до розподілу суб’єктів ринкових відносин на тих, хто розквітає, і тих, хто зазнає поразки і гине. Якщо в середині країни така диференціація стосується лише фірм, то в умовах глобалізації процес виживання сильних і занепаду слабших стосується цілих країн.
Сутністю економічної глобалізації є перетворення людства в єдину ієрархічну економічну систему, організовану за принципом нееквівалентного обміну, а основною суперечністю — усенаростаючий розрив між групою найбільш розвинутих країн й рештою людства, що посилено експлуатується світовими лідерами й усе більше відстає від них. Це відставання в багатьох випадках набуває незворотного характеру.
При цьому міць нової (інформаційної, інтелектуальної) технологічної епохи служить могутнім інструментом світового панування, як до того таким інструментом була індустріальна могутність, застосована проти неіндустріальних країн.
Об’єктивні процеси інтеграції економік потребують небувалої концентрації інтелектуальних, матеріальних, фінансових і природних капіталів для забезпечення ресурсами стратегічних «проривних» технологій як основних чинників конкурентоспроможності та домінування на світовій арені.
Тільки таким може бути адекватна відповідь на виклики нового економічного порядку.
Цей висновок стосується як України, так і Росії, в яких індустріальний економічний уклад є домінуючим.
І хоча соціально-економічні умови України і Росії за окремими параметрами суттєво різняться, з точки зору глобальних викликів вони подібні. За таких умов прискорена інтеграція в світовий економічний простір без випереджаючого розвитку елементів постіндустріальної епохи призведе економіки як України так і Росії до фіксації їх на стадії безнадійного відставання в економічній та соціальній сферах, прирікає на вічний «рух навздогін».
Єдина альтернатива — прискореними темпами створювати постіндустріальний економічний уклад як домінуючий. Навіть маючи застарілу технологічну базу, за рахунок концентрації інтелектуальних та фінансових ресурсів, використовуючи чинники інтелектуального капіталу, можна створювати осередки руху «на випередження».
Якщо ми прагнемо досягти рівноправної взаємодії на світовій арені, то у процесах глобалізації треба брати участь саме структурами постіндустріальної економічної епохи.
Це питання термінове і визначальної ваги. В умовах глобалізації затримка у часі при прийнятті адекватних управлінських рішень стає загрозою для економічних та соціальних спільнот.
Володимир АЛЕКСЄЄВ, народний депутат України (фракція Компартії):
— Процеси інтеграції, що відбуваються у світі, — явище об’єктивне. І проблема полягає не в тому, брати в них участь чи ні, а на яких умовах і як.
В Україні процес суверенізації завершився, і зараз ведеться боротьба не між противниками чи прихильниками Союзу, а між прибічниками різних союзів. Населення ментально орієнтоване на Схід, столичний істеблішмент і жителі Галичини — на Захід. Думаю, західний вектор значною мірою підгодовується «синдромом Баби Мелашки» — це коли мати вчить дочку: «Ти, донечко, виходь за багатого — і ми добре жити будемо». Як видно, прихильники цієї позиції погано вивчали класичну українську літературу: всі такі розрахунки, звичайно, закінчувалися тим, що донечка перетворювалася в батрачку, а бабу Мелашку на поріг не пускали.
Науково-технічна революція зумовила зміну структури собівартості продукції: якщо раніше вона визначалася в основному витратами на сировину і робочу силу, то сьогодні основна частина собівартості високотехнологічного наукомісткого продукту визначається витратами на розробку. Діє залізна закономірність: чим більше виробництво, тим нижча собівартість і вища конкурентоспроможність. Потреба в гарантованому ринку (розмір якого оцінюється в 350 млн. чол.), без якого багатомільярдні вкладення в наукомісткі галузі є малоперспективними, зумовлює інтеграційні процеси в Європі, Північній Америці, на Далекому Сході.
Такий ринок Україна (як і Росія) втратила, що автоматично відкидає її на периферію світового розвитку. Спроби інтегруватися в іншу спільноту, на мій погляд, мало реальні: наприклад, 450 мільйонів європейців не для того більше 50 років напружено працювали, щоб зараз знизити свій життєвий рівень, фінансуючи розв’язання українських проблем. Думаю, що наш шанс — це реінтеграція тієї спільноти, в якій Україна виникла та існувала і до якої адаптована її економіка.
Дмитро КОРЧИНСЬКИЙ, в 1991 — 1997 роках очолював УНА-УНСО:
— Проблема в тому, що Україна і Росія знаходяться у протифазі. Останні десять років Україна «догулювала» застій. В Росії в той час відбувалися бурхливі зміни. У нас фактично не було яскравих особистостей при владі й в політиці, натомість Росія демонструвала нам цілий букет і трагічних, і яскравих персоналій. Коли ми дивилися російське телебачення, то там навіть гардеробник виглядав як генерал. Сьогодні в Україні відбуваються події, які в багатьох інших країнах СНД відбулися в 1989—1991 роках. Відбувається злам, в тому числі й кадровий, є велика потреба на яскраві особистості і вони у нас з’являються. Натомість у Росії, навпаки, яскраві особистості вже не потрібні і вони поступово витісняються з російської політики і журналістики. Я думаю, що після наступних виборів Держдума буде вже структуруватися не по фракціях, а повзводно. Наші протиріччя значною мірою викликані цією протифазою, тобто процеси, що відбуваються і у нас, і в Росії, — протилежні. Росіяни матимуть десять років такого собі необрежневізма, а ми — десять років бурхливих подій, яскравих особистостей, зіткнень і т. iн.
Що стосується перспектив України і Росії в сучасному світі, то мені подобається порівняння з США і Канадою. Проте, на мій погляд, на роль США більше підходить Україна.
Я вважаю, що найближчими роками українці будуть найбільш динамічним елементом в СНД. І не дивлячись на те, що ми «досипали», що наше МЗС робило все для того, щоб не здійснювати ніякої зовнішньої політики взагалі, українці достатньо активно вже проявили себе в СНД. Так було і на Кавказі, в Придністров’ї, в Білорусі. Активізація українського фактора в Росії може призвести до дуже великих змін і потрясінь. А для того, щоб це зробити, багато не треба, потрібно лише кілька сильних економічних та політичних кроків з боку Києва. Можливо, вони будуть зроблені.
Рефат ЧУБАРОВ, народний депутат України, заступник голови меджлісу кримськотатарського народу:
— Створення глобального людського співтовариства, в рамках якого існуючі національно-державні утворення спробують скоординувати свої зусилля для розв’язання найактуальніших проблем власне виживання людської цивілізації, приречене самим розвитком людства. Отже наступним завданням нинішнього покоління людей, слідом за усвідомленням об’єктивності глобалізації, є чітке сепарування його очікуваних наслідків на такі, які умовно можна було б вважати перевагами та видатками згаданого процесу.
Для мене безперечним є те, що на цьому етапі неминучі появи суперечливих за своєю суттю оцінок як уявних, так і реальних наслідків глобалізації, надто у сфері духовного життя. Різноманітнiсть культур, релігій, способу життя, а також особливості попереднього історичного розвитку і різний рівень доступу до технологічних та інформаційних комунікацій — ось далеко не повний перелік чинників, які визначатимуть діаметрально різні підходи великих груп людей і конкретних держав до пошуку адекватних, з їхнього погляду, дій, спрямованих, з одного боку, на максимальне використання переваг глобалізації, з другого — на мінімізацію її видатків.
Україну і Росію об’єднує те, що в умовах глобалізації, яка почалася, вони розташовані практично на одній стартовій економічній позиції, котра, на жаль, міститься навіть не в середині економічного марафону держав, який дедалі пришвидшується. Більше за те, невиправдано тривалий пошук оптимальних моделей власного розвитку, який однаково характерний для України і Росії, дедалі більше витісняє їх на узбіччя світового розвитку.
Відповідно, як для України, так і для Росії, однією з найскладніших проблем буде пошук форм відносин із мегасуспільством, що формується. У той же час аналіз зовнішньополітичної діяльності обох держав, а також особливостей мобілізації ними внутрішнього потенціалу дозволяє вказувати на те, що саме з етапу пошуку власної форми стосунків із зовнішнім світом шляхи України і Росії можуть піти в різних напрямах.
Проблема тут не лише в різниці демографічного потенціалу, наявності природних ресурсів або в характері відносин із зовнішнім світом. Справа в тому, що і Україна, і Росія (остання більшою мірою) є поліетнічними та багатоконфесійними державами. Очевидно, що процеси глобалізації актуалізують проблеми відносин не тільки між національно-державними утвореннями та мегасуспільством, але й стосунки між великими сегментами населення всередині однієї держави, відмінними один від одного за мовними, релігійними або етнічними ознаками. Простіше кажучи, так само як державним утворенням випадає в майбутньому балансувати питання власного суверенітету за умови зростаючої ролі мегаструктур, у відання яких вони передаватимуть частину своїх повноважень, так і відмінні один від одного сегменти єдиної політичної нації конкретної держави відстоюватимуть свої природні мовні, релігійні й етнічні відмінності.
Зрозуміло, що поведінка великих груп людей, відмінних від іншої частини населення своєю своєрідністю за однією із зазначених вище ознак, значною мірою залежить від ставлення держави до цінностей, що сповідуються ними. Природно, при цьому практичним критерієм оцінки ставлення держави служать не стільки формальні принципи, навіть якщо вони закріплені в національному законодавстві, скільки реальне самоусвідомлення сегментами населення держави власного стану.
На жаль, у реальному житті не всі держави, в яких назріває дисбаланс у відносинах між різними сегментами його населення, в змозі своєчасно усувати причини його появи. Більше того, нерідко держави намагаються розв’язувати існуючу напруженість у суспільстві застосуванням заходів адміністративного примусу, котрі, як, наприклад, у Росії та колишній Югославії, дуже швидко можуть перерости в озброєне насильство.
Власне, новітня історія вже незалежної Росії переконливо демонструє, що коли політичне керівництво держави не в змозі в умовах глобалізації знайти оптимальні форми розвитку своєї країни та народів, якi її населяють, то воно намагається зцементувати владу і суспільство кров’ю. Об’єктом кровопускання вибирають ту частину власного населення, яка, відчуваючи певний дискомфорт у стосунках із державою і усвідомлюючи реальну загрозу свого зникнення, намагається знайти на своїй історичній території прийнятні, з її погляду, шляхи власного розвитку, що гарантують збереження її етнічної, культурної та мовної самобутності в умовах глобалізації, яка посилюється. У цьому випадку дії російських політиків для збереження територіальної цілісності країни дуже швидко переросли у війну держави проти чеченського народу.
Зрозуміло, озброєне насильство держави стосовно одного зі своїх народів не може залишитися непоміченим іншими етносами, які населяють Росію. Багато в чому від їхньої подальшої поведінки і залежатимуть кроки Росії на шляху інтеграції в міжнародне та європейське співтовариство.
Для подальшого розвитку України життєво важливою є внутрішня стабілізація російського суспільства. Однак, і це слід особливо підкреслити, важливою є стабілізація, котра спирається на взаємне бажання народів Росії жити в умовах єдиної держави. Якщо не буде такої згоди в Росії, то це змушуватиме російських політиків шукати інші шляхи прояву ролі Росії в її відносинах із зовнішнім світом. Зрозуміло, за такого варіанта розвитку подій Україна неминуче стане основним об’єктом політичної та економічної експансії Росії.
Трагічний розвиток подій у Росії має стати уроком і для України. Для цього ми маємо усвідомити, що поліетнічність і багатоконфесійність нашого суспільства може перетворити чинники потенційного ризику на чинник об’єднання суспільства в єдину політичну націю. І розпочати це об’єднання ми зобов’язані з визнання права на рівність, збереження та розвиток самобутності й неповторності в Українській державі всіх її корінних народів та національних меншин. Тож за такого єднання Україна має всі шанси не тільки гідно відповісти на виклик сучасності, але й максимально використати переваги глобалізації.
Євген ГОЛОВАХА, доктор філософських наук, провідний науковий співробітник Інституту соціології НАН України:
— Зараз у Росії відносини з Україною та їх перспектива остаточно не визначені. Це пов’язано з тим, що в Росії конкурують дві лінії поведінки щодо України. Перша — так звана ліберально- прагматична, яка свого часу так чи інакше здійснювалась політиками правого флангу, російськими політиками-лібералами. Вони вважають, що для Росії більш вигідним є існування України як сильної незалежної держави, з якою можна здійснювати дружню, але рівноправну міжнародну політику. Друга лінія, яка також дуже сильна і має багато прихильників в Росії, особливо на лівому і крайнє правому шовіністичному фланзі російської політики, — імперськи-ностальгічна: Україна не повинна розглядатися як незалежна країна, вона нібито з багатьох історичних, соціально-економічних і геополітичних причин має бути просто складовою частиною якого-небудь союзу.
У принципі, в тому, що такі позиції конкурують в Росії, немає нічого страшного. Але в Україні також існують дві позиції щодо подальшого розвитку відносин з Росією. Першу я назвав би провінційно-споживацькою або ностальгічно-споживацькою позицією. Вона полягає в тому, що в Росії є те, в чому Україна має гостру потребу в цей час — енергоносії і ринки збуту для українських товарів. І ця провінційно-споживацька лінія в Україні небезпечно поєднується з імперськи-ностальгічною лінією, яка репрезентована в російській політиці. Але і друга лінія в Україні, яку я назвав би національно-стурбованою (політики цього напряму вважають, що будь-яке зближення з Росією загрожує втратою незалежності України і може призвести до катастрофічних наслідків для української держави), навряд чи може поєднуватися з ліберально-прагматичною лінією в Росії. Тому подальший розвиток партнерства Росії і України поки що, на жаль, не наближається до відносин на ліберально-прагматичній основі.
Я вважаю, що подальша глобалізація відносин між нашими країнами неминуче набуватиме антизахідного характеру, що ні Росії, ні Україні зараз не потрібно. Я хотів би, щоб в Україні визначилися ті сили, які змогли б, подолавши провінційно-споживацький комплекс, все-таки опрацювати стратегію і платформу ліберально- прагматичного підходу до Росії. Тоді і в Росії на це більш широко відгукнулися б представники відповідної течії. На мою думку, і Захід був би зацікавлений в тому, щоб Росія і Україна синхронно рухалися до тієї мети, яку вони колись декларували — демократичне суспільство, розвиток демократичних держав. Але зараз такої перспективи не бачу. Можливий також розвиток відносин, пов’язаних з тим, що і Росія зацікавлена у відсутності у сусіда серйозних конфліктів і потрясінь. І Україна зацікавлена в тому, щоб були можливості економічного виходу на Росію за її політичної підтримки. Гадаю, що саме таким чином поки розвиватимуться наші відносини з Росією. Це буде досить обережне зближення. Серед переваг, які може здобути Україна у відносинах такої форми, — деякі економічні вигоди. Але природно, що будь-які економічні вигоди будуть пов’язуватися з тими або іншими формами політичних поступок. Якщо вигоди отримувати не на ліберально-прагматичній основі, а на основі деякої провінційної залежності, то різного роду політичні поступки для України просто неминучі, інакше це перетворюється в абсолютно невигідний для Росії варіант розвитку відносин. Хіба що Росія буде виконувати патерналістську функцію, сподіваючись на те, що, принаймні, найближчим часом в Україні не станеться соціального вибуху, від якого постраждають, природно, і її сусіди, хоч якими б масштабними географічно вони не були.
А щодо загроз обережного, але зближення Росії і України, то, по-перше, це тиск, який зростає з боку Заходу. Захід обмежуватиме свою підтримку України різними способами, якщо це зближення тепер відбуватиметься не на ліберально-прагматичній основі, яка, як я вже казав, зараз навряд чи можлива. По-друге, звичайно ж, активізуються сили з національно-стурбованого табору, які в цьому вбачатимуть загрозу для збереження української державності і почнуть здійснювати різного роду акції протесту, що можуть дестабілізувати ситуацію. І третя загроза, яка існує в розширенні зв’язків з Росією — це продовження провінційної залежності і збереження елементів провінційно-споживацького ставлення до свого сусіда, що лише продовжить економічні муки України.
Я гадаю, що оптимальним варіантом буде формування в Україні досить могутнього ліберально-прагматичного руху, який би і зміг порозумітися з тими політичними силами в Росії, що відображають аналогічну лінію російської політики. Якби вони взяли гору в обох державах, то, я думаю, ніяких серйозних загроз в глобалізації відносин не було б. Це було б на користь обом державам і світовій спільноті.
Випуск газети №:
№84, (2001)Рубрика
Акція «Дня»