Урок на майбутнє

Насправді все не так просто, як здається на перший погляд. Уряд став жертвою власних стратегічних помилок, головними з яких були, по-перше, прагнення провести в життя широко продекларований новий курс реформ старими методами, що привело до виникнення першого протиріччя — між метою реформ і засобами її досягнення. І по-друге, егоцентристське сприйняття прем’єром і його командою системи економічних, політичних і суспільних відносин в системі «народ — влада». Таке сприйняття, засноване на переконанні, що народ існує для уряду, а не уряд для народу, породило іншу суперечність — між реальними потребами суспільства та його ж потребами в розумінні уряду і його глави.

Коли ще на початку 2000 року Кабінет Міністрів розробляв програму своєї діяльності «Реформи заради добробуту», засновану на викладеному в щорічному посланні Президента до ВР новому курсі реформ, багато аналітиків зазначали, що ця програма страждає декларативністю, відсутністю конкретики і не має навіть наміток методів, якими вона буде реалізована. Схоже, що на той момент про методи і засоби уряд і не замислювався. Внаслідок цього суспільство більше року спостерігало спроби провести реформи старими методами, в рамках так чітко і не визначеної економічної моделі, яка не відповідала наявним в економіці реаліям. Через деякий час ця суперечність стала настільки явною, як і небажання або нездатність уряду що- небудь змінювати, що на порядку денному виникло питання про кадрові зміни в складі Кабміну. І якщо вже говорити про утискування чиїх-небудь інтересів, то, по-перше, для олігархів воно полягало зовсім не в перекритті грошових потоків їхнього збагачення, і по-друге, рівною мірою утискувалися інтереси і всього суспільства.

У чому ж справжня суть протиріч між «олігархами», а якщо бути більш точним у термінах — представниками великого національного капіталу і колишнім урядом?

До 2000 року період первинного накопичення капіталу і розподілу державної власності шляхом приватизації в Україні в основному завершився. І те, що використання для примноження капіталу старих економічних методів, орієнтованих саме на первинне накопичення і перерозподіл накопиченого національного багатства, не дає ефекту, стало очевидним для багатьох, зайнятих у бізнесі. Виникла дилема: або міняти економічну модель розвитку і орієнтувати її на створення умов, при яких накопичений національний капітал міг би ефективно працювати в Україні, приносячи користь і його власникам, і суспільству, або продовжувати колишню економічну політику, що могло б викликати черговий переділ власності, який неминуче вилився б у міжкланове протистояння. Що б не говорили про наших «олігархів», але їм в розумінні ситуації і тверезості розрахунку не відмовиш — новий переділ власності ні їх, ні суспільство не влаштовував, набагато вигідніше було б вкладати накопичені грошові ресурси у виробництво, звичайно, при наявності відповідних умов.

До цього ж підштовхувала і виникла для декого останнім часом необхідність повернення грошей, що зберігаються за кордоном, в рідні пенати. Ряд держав, зрозумівши, що можна не тільки використовувати наявні в їхніх банках грошові капітали з пострадянських держав на користь власної економіки, але й спробувати привласнити їх, почали ряд судових розслідувань проти його власників, обвинувачуючи останніх в незаконному походженні цього капіталу. Виникла необхідність у створенні сприятливих умов для репатріації українського капіталу і його роботи в Україні, включаючи протекціоністську політику щодо національного інвестора і національного товаровиробника.

Об’єктивною особливістю сьогоднішнього етапу трансформації суспільства є збіг цілого ряду інтересів власників національного капіталу і більшості соціальних шарів. Приплив національного капіталу в українську економіку дозволив би модернізувати і розширити виробництво, створити нові робочі місця, певною мірою вирішити проблему недостачі грошових обігових коштів, дати реальне поповнення бюджету, підвищити рівень життя наших громадян. Ці суспільні інтереси не суперечать інтересам примноження капіталу не шляхом спекулятивних операцій, а шляхом його використання у виробництві товарів і послуг та подальших реінвестицій отриманого прибутку у виробництво.

Однією з необхідних умов успішної роботи капіталу в економіці є відновлюваний характер виробництва, що, в свою чергу, неможливо без наявності розвиненого платоспроможного внутрішнього ри нку і нормального товарно-грошового обігу. Однак кабінет В. Ющенка нічого не зробив в цьому напрямку. По-перше, не тільки не було проведено, але й не було розпочато реформу оплати праці, відсутність якої стала чи не основним чинником, який гальмує ріст платоспроможного попиту і, як наслідок, ріст виробництва. І це незважаючи на те, що ще в грудні 2000 року указом Президента було схвалено «Концепцію подальшого реформування оплати праці в Україні» і дано доручення Кабміну в двомісячний термін розробити і затвердити конкретні заходи щодо її реалізації.

Так само нічого не було зроблено для нормалізації товарно-грошового обігу, щоб хоча б ослабити кризу неплатежів. Замість вирішення конкретного завдання і розробки дійових механізмів забезпечення потреби в обігових коштах для всіх операцій в технологічному ланцюжку виробництва товару, його постачання і продажу кінцевому споживачеві, уряд зайнявся перерозподілом грошових потоків. При цьому пріоритетами в уряді користувалися аж ніяк не виробництво і не соціальна сфера.

Уряд нічого не зробив і для того, щоб зупинити інфляцію, яка в 2000 році була найвищою за останні чотири роки. Більше того, Кабмін створював умови для розкручення інфляційної спіралі старим методом — кредитною емісією, яка направляється в банківську систему, і інфляційний чинник став основним джерелом погашення боргів по зарплатах і пенсіях. Останнє, до речі, ставлять у заслугу В. Ющен ку абсолютно необгрунтовано — якщо врахувати купівельну спроможність гривні, виявиться, що реально повністю виплачена в 2000 — 2001 рр. зарплата разом із боргами виявиться не більшою тієї її частини, яка виплачувалася в 1997 — 1999 роках. Кожний, хто володіє арифметикою в обсязі шкільної програми, може перевірити це на своєму власному сімейному бюджеті: більшість моїх знайомих у ті часи, коли зарплата затримувалася і виплачувалася не в повному обсязі, могли, однак, придбати більше товарів і послуг, аніж зараз, коли вона виплачується вчасно і повернено борги.

Що стосується інвестиційної політики, то Кабмін так і не створив умов для залучення національного капіталу і робив ставку на зарубіжні інвестиції, лобіюючи інтереси західних інвесторів у привабливих для них галузях української економіки. Те, що це не йшло на користь Україні, свідчить зовсім свіжий приклад приватизації шести обленерго. На які тільки поступки не йшов уряд і Фонд держмайна, намагаючись виконати всі вимоги потенційних зарубіжних інвесторів, аж до заборони на участь в тендерах національного капіталу, а результат виявився невтішним — підприємства стратегічно важливої для забезпечення безпеки держави галузі продали за ціною, нижчою за вартість металобрухту, який міститься в їх устаткуванні.

Прихильники В. Ющенка називають уряд, який він очолював, «українським». Їх трактування даного поняття досить цікаве: виходить, що уряд, який не відстоює інтереси національного капіталу і протегує нашому східному сусіду, є «антиукраїнським», а уряд, який робить те ж саме, але вже щодо західного капіталу, перетворюючи країну в залежну від нього і від застарілих західних технологій, називають «українським». Як на мене, то ситуативна парламентська більшість, яка винесла такому «українському» уряду вотум недовіри, зробила для захисту національних інтересів більше, ніж усі праві партії, що підтримували кабінет В. Ющенка. Врешті-решт взятий нами курс на європейську інтеграцію зовсім не означає, що ми повинні поступитися національними інтересами.

Таким чином, не створивши умов для повернення національного капіталу і успішної його роботи в Україні, реального росту виробництва і рівня життя, а замість цього продовжуючи видавлювати з наших громадян копійки, щоб наповнити бюджет, уряд сам створив передумови для об’єднання в парламенті представників фінансово-політичних груп і лівих у відстоюванні інтересів тих шарів суспільства, представниками інтересів яких вони є.

Іншим протиріччям, створеним урядом на чолі з В. Ющенком і «яке погубило» його, стало, як вже було сказано вище, егоцентристське сприйняття системи відносин між суспільством і владою. Симптоматичним стало висловлювання колишнього прем’єра, що суспільство виявилося не готовим сприйняти методи роботи очолюваного Віктором Андрійовичем уряду. Судячи з логіки прем’єра, народ не відповідає тим вимогам, які висуває до нього виконавча влада. І ні найменшого розуміння, що уряд повинен відповідати вимогам суспільства, розуміти його потреби і вирішувати відповідні завдання. Через нерозуміння цієї простої істини уряд «варився у власному соку», повіривши в свою непогрішимість розуміння ситуації, що склалася, існуючих проблем і способів їх вирішення. Звідси і небажання вступати в діалог з будь-ким, і хворобливе ставлення до таких пропозицій з боку ряду фракцій парламенту.

Виявом егоцентризму колишнього уряду і його глави стало також небажання спиратися на більшість, яка є в парламенті. Цілком можливо, що позначилася зайва амбіціозність — В. Ющенко не брав участі в створенні цієї більшості і спілкуватися з нею потрібно було на рівних, доводячи, переконуючи, домовляючись. Тому Віктор Андрійович заохочував створення у ВР проурядової коаліції з фракцій, які стопроцентно поділяли його погляди, методи роботи і, напевно, мали спільні інтереси. Намагаючись створити своє замкнене владне коло, в якому думка самодостатнього прем’єра є істинною, в останній інстанції беззаперечно сприймається на віру його прихильниками (ті ж, хто її не сприймав і дозволяв собі заперечувати її, відразу ж записувався в противники), уряд, сам того не помічаючи, все більше віддалявся від суспільства, вступаючи в конфлікт інтересів з його переважною частиною. За цих умов єдино можливим для В. Ющенка виходом було своєчасно прислухатися до пропозицій ряду парламентських фракцій зі створення коаліційного уряду, яке можна було б назвати урядом національних інтересів. Однак верх взяли особисті амбіції прем’єра, і шанс було втрачено. Фінал з відставкою був закономірний, і шукати в ньому «підступи олігархів» — це не помічати об’єктивних тенденцій розвитку українського суспільства в трансформаційний період.

З будь-якої поразки прийнято виносити уроки. Віктор Ющенко, судячи з його заяв, переможеним себе не вважає. Тому врахувати сумний досвід і помилки своїх попередників доведеться вже новому прем’єрові і новому Кабінету Міністрів. Сьогодні ж прихильники колишнього прем’єра похмуро пророчать Україні важке майбутнє. І головне завдання нового уряду — працювати так, щоб спростувати даний прогноз. Сприяти цьому може чітке розуміння ситуації, що склалася в країні, і врахування спільних інтересів більшості соціальних груп. Таких національних інтересів, як бачимо, стає все більше, і лобіювати потрібно саме їх.