Уроки НТВ, або «Бережіть олігархів»
«День» уже неодноразово звертався до аналізу проблем вітчизняної «олігархії», однак драматичні події навколо НТВ, явні і таємні (а іноді й уявні) підтексти касетного скандалу в Україні знову привертають увагу до питання про місце і роль «олігархів» в пострадянському суспільстві. Поняття «олігархи», «олігархічні» стали ледве чи не найпопулярнішими в сучасній українській публіцистиці. По суті це вже певне політичне кліше, розхожий стереотип, який впроваджено в масову свідомість і використовується для маніпулювання громадською думкою. Досить подивитися на заголовки новин і «лозунги дня», що висуваються тими чи іншими політичними силами. Прихильники уряду Ющенка кажуть про загрозу «комуно-олігархічної більшості». Форум національного порятунку виступає за ліквідацію політичної влади кланово-олігархічних угруповань. Гасло вуличних маніфестацій — «За Україну без Кучми і олігархів». У свою чергу представники влади періодично, прямо чи непрямо, заявляють про необхідність хрестового походу проти олігархів, надихаючись російським прикладом. Загалом ні у кого не повинні з’явитися сумніви, що олігархи — це всесвітнє зло, без викорінювання якого Україна ніколи не заживе щасливим життям.
Логіка противників олігархії здається бездоганною. Жадібні багатії, жадаючі одночасно грошей і влади. Великий бізнес, що паразитує на близькості до державної «годiвнички» і гнітить мале та середнє підприємництво. Жменька нуворишів та убога країна. Раціональні міркування про дефіцит олігархії та її об’єктивну обумовленість у суспільстві капіталізму, що зароджується, просто тонуть в морі негативних емоцій.
І ось «казус НТВ». Що ж у долі російського телеканалу змушує по-новому поглянути на проблему української та й загалом пострадянської олігархії?
Урок перший — «Олігархи і «незалежні» засоби масової інформації». Лапки в цьому випадку поставлені не випадково. Мас-медіа, що належать фінансовому магнату чи певному бізнес-угрупованню, за визначенням, не можуть бути незалежними. Навіть в умовах розвиненої демократії і цивілізованого капіталізму. У суспільстві ж, в якому бізнес-інтереси тісно поєднані з політичною активністю, про незалежність і об’єктивність недержавних мас-медіа можна говорити лише з великою часткою умовності. Але ось «біда». Посткомуністичні реалії такі, що «олігархічні» засоби масової інформації виявляються єдиною альтернативою державній інформаційній монополії. Третього не дано. А оскільки посткомуністична держава (особливо в нашому, пострадянському варіанті) далеко ще не вилікувалася від родової травми тоталітаризму, легко уявити, до чого приведе жорсткий державний контроль над пресою та електронними мас-медіа.
До того ж треба врахувати, що олігархів хоч і небагато, але їхнi інтереси не співпадають, вони знаходяться, як правило, в стані жорсткої конкуренції між собою. По суті «олігархічний плюралізм» у засобах масової інформації України сьогодні є чи не вирішальним чинником забезпечення свободи слова. Нехай усіченої і деформованої, але все-таки — свободи. Висвітлення українськими мас-медіа «касетного скандалу» і спровокованого ним політичного конфлікту зайвий раз це підтвердило.
Є ще одна олігархічна підпора вітчизняної «свободи слова». Фахівцям відомо, що в умовах недостатньо розвиненого рекламного ринку абсолютна більшість засобів масової інформації в Україні ( як і в пострадянському просторі загалом) є збитковою. І за такої ситуації «ігри» олігархів в «інформаційні холдінги» та «інформаційні війни» стають однією з фінансових опор (якщо не єдиною) недержавних мас-медіа.
Урок другий полягає в публічному виявленні базового конфлікту пострадянських напівдемократій на сьогоднішньому етапі їхнього розвитку. Це — боротьба державної бюрократії і великого капіталу, що претендує на владу (тобто тієї самої олігархії, в такому розумінні цього терміну, яке у нас утвердилося за останні роки). Загроза соціального і політичного реваншу минула, і на авансцену вишли нові протиборствуючі сили. Конфлікт цей набуває різних політичних форм (від «наїзду» на вибраних олігархів в Росії до «наїзду» на Президента в Україні), а його конфігурація ускладнюється боротьбою олігархічних угруповань між собою, а також наявністю у них «філіалів» і «постпредів» у державному апараті.
Особливість даного конфлікту полягає в тому, що беззастережна перемога в ньому будь-якої з протиборствуючих сторін матиме сумні наслідки для зміцнення і розвитку демократії в пострадянських країнах. Торжество державної бюрократії буде означати повернення до тоталітаризму. А тріумф олігархії приведе або до нічим не прикритої плутократії, безсоромної і цинічної влади грошового мішка, або, швидше за все, до політико-економічної монополії одного з кланів («сімей») в гірших квазіфеодальних формах.
Взаємне обмеження державної бюрократії та олігархії — ймовірно, єдино можливий шлях до збереження демократії в наших умовах. Як це не парадоксально, але з цього погляду олігархія є для нас гарантом демократичного розвитку, але тільки в тому випадку, якщо вона не стає самодостатньою.
Більше того, в міру свого зміцнення саме олігархія стає в посттоталітарному суспільстві найбільш могутнім та ефективним знаряддям формування основ громадянського суспільства. В умовах масової соціальної маргіналізації, відсутності стабільних і структурованих соціальних інтересів навряд чи можна чекати швидкої і природної появи «паростків» громадянського суспільства. На перших порах «посівна кампанія» і «первинна підгодівля» проводяться через канали та інститути глобального громадянського суспільства, міжнародні неурядові організації і зарубіжні благодійні фонди. Але це не може тривати вічно. І зараз ми вже спостерігаємо поступовий відхід «західних благодійників». Без вітчизняних «інвестицій у неприбуткову сферу» громадянське суспільство розвиватися не зможе. І наша олігархія поступово звертає свій погляд на «третій сектор» (сферу діяльності недержавних і неприбуткових організацій). Звичайно ж, новоявлені меценати і філантропи мають свої корисливі мотиви, але вони змушені погоджуватися iз суспільними потребами, правилами і формами діяльності, прийнятими в цій області.
Переслідуючи свої приватні інтереси, олігархи працюють на справу демократії, швидше за все мимоволі, але за допомогою фінансових ресурсів вони все частіше викликають на світ «джина» громадянського і політичного суспільства. Інтереси економічних угруповань отримують політичне оформлення у вигляді партійних структур і парламентських фракцій, а інтелектуальне й інформаційне забезпечення — у формі різноманітних аналітичних центрів та недержавних засобів масової інформації. Можна скільки завгодно злорадіти з приводу олігархічних партій, «куплених» мас-медіа, «кишенькових політтехнологів», але це закономірний процес первинної кристалізації соціальних інтересів, їх оформлення та автономізація в політичній і громадянській формах. Створені олігархами політичні і цивільні структури працюють не тільки на них, поступово вони починають жити самостійним життям, набувають своїх власних інтересів. Рано чи пізно «джин» вирветься на волю. Мабуть, це одна з небагатьох форм відчуження, яка виявляється вигідною суспільству. Але, як показує приклад НТВ, це не завжди вигідно державній бюрократії. Адже справа вже не в Гусинському, а в підконтрольності популярного телевізійного каналу, який має свою позицію і наважується різко критикувати державне керівництво. Тільки держава здібна заточити «джина» навіки, але для цього вона повинна відібрати в олігархів «чарівну лампу».
Коли і ліві, і праві з несамовитістю проголошують «бережіться олігархів» і «боріться з олігархами», вони тим самим об’єктивно працюють на користь державної бюрократії. Лівих легко зрозуміти. У них комуністичні комплекси — манія соціальної рівності, нелюбов до великих грошей. А тут одночасно — і великі гроші, і велика влада. В результаті ненависть до класового противника подвоюється. Складніше з правими. З одного боку, їм важко боротися з фінансово більш сильними політичними конкурентами, вони все частіше програють. З іншого боку, праві сили самі стають об’єктами політичної маніпуляції і заложниками «олігархічних воєн». Виступаючи на боці одних олігархів проти інших, психологічно комфортніше відчувати себе борцем за праву справу, хоч би віртуально.
Враховуючи об’єктивну роль олігархії в розвитку демократії і громадянського суспільства в Україні, ризикну заявити свої поправки до «лозунгів дня». Всім прихильникам демократичного майбутнього України, в тому числі з правого табору, пропоную трансформувати заклик «бережіться олігархів» у «бережіть олігархів».
У цьому випадку йдеться не про конкретні персоналії, а про саме явище, про велику національну буржуазію, що має свої стратегічні інтереси. І ці інтереси значною мірою співпадають з інтересами національними. В умовах наростаючої глобалізації і національна держава, і національна буржуазія знаходяться під жорстким пресом своїх більш могутніх і глобально домінуючих конкурентів (міжнародних інституцій, наддержав, транснаціональних корпорацій). І для країни, і для її великого капіталу головне питання — виживання і пошук свого місця в глобальному співтоваристві.
Важлива також конкуренція між олігархами, що дозволяє на даному етапі соціально-політичної трансформації українського суспільства забезпечити необхідний рівень публічної політичної боротьби й інформаційного плюралізму, і, отже, зберегти демократичний вектор розвитку нашої країни.
Ну а самим олігархам можна рекомендувати повісити на видноті трохи інший слоган — «Бережіться, олігархи!». Бережіться самих себе. Олігархічні війни в пострадянському світі є вже не стільки жорсткою конкуренцією, скільки боротьбою на знищення. Українські та російські економічні магнати «мочать» один одного в інформаційних і політичних війнах, а влада їх потім тільки юридично добиває (точніше, викидає як сміття за межі свого суверенного простору). І в цьому полягає ще один урок НТВ (як проте, і ОРТ в особі Березовського і Доренка).
Для того щоб стратегічно захистити свої групові (а не приватні) інтереси, в олігархів є один вихід — домовитися, хоч би в загальних рисах, про нові правила гри. Взаємне обмеження необхідне в ім’я колективного виживання.
Одна з бажаних і перспективних формул такого договору — розділення влади і бізнесу. Принципова особливість сьогоднішнього становища олігархів полягає в жорсткій залежності їх політичного і економічного статусу (а найголовніше — успішність їх бізнесу) від влади (або від перебування у владних структурах, або від близькості до сильних миру цього). Але тактичний виграш обертається стратегічною поразкою. У чому ж може полягати стратегічна зацікавленість великого капіталу? Відхід бізнесу від прямої участі у владі і невикористання влади для забезпечення односторонньої вигоди в підприємницькій діяльності. І якщо нинішні олігархи цього не зрозуміють, то вони приречені. Як мінімум, на вічну кабалу від влади, а в більшості випадків — на особистий крах, рано чи пізно.
Ну а якщо зрозуміють і почнуть поступово погоджувати ситуацію в суспільстві у відповідності зі своїми стратегічними інтересами, тоді відбудеться природна еволюційна «деолігархізація» пострадянського суспільства. Влада і власність отримають відносно автономне існування. Колишні олігархи вимушені будуть стати або впливовими політиками, або фінансовими (промисловими, мас-медійними) магнатами. І тільки.
Але це можливе і далеко не обов’язкове майбутнє. Чи буде воно — залежить від того, чи зуміємо ми (а в першу чергу, олігархи і влада) зробити правильні висновки з політичної практики наших найближчих сусідів.
