ЧИ МОЖЕТЕ ВИ МОЛИТИСЬ ЗА СВОГО ВОРОГА?

Вечірня служба. У церкві чисто й урочисто. Католицький інтер’єр. Чимало народу. І старі, й малі. І середні — чоловіки. Співають молитви разом. Проповідь. В уважній тиші священик говорить німецькою мовою. Поруч — симпатична дівчина-підліток перекладає всім українською.

Священик фатер Трунк розповідає про страшне, місцеве. У сусідньому селі хтось поцупив дещо з «гуманітарної допомоги». Знайшли злодія — хлопця, що жив неподалік. Що робити з ним? Батько вигнав з дому. Це найгірше, що можна було зробити, — розмірковує священик. Нічого не дає. Може, краще просто посадити у в’язницю за таке? Ні. Його треба простити і молитися за нього. Тому що біси вселилися в його душу. І, в усякому разі, не залишати хлопця одного з тими бісами. Так має думати й діяти християнин.

І в абсолютній церковній тиші не розчуєш, але відчуєш разом з повагою до слів фатера Трунка трішки недовіри. До самої ситуації. Як же так: прощати злодія? А хто не поверне тобі (за твоє добро), скажімо, боргу — теж прощати і молитись, щоб він схаменувся?..

— Але ж якщо ви вірите в Бога, — рівним, спокійним тоном продовжує священик, — то, згідно Писання, маєте підставити ліву щоку, коли вас б’ють у праву...

І всі в храмі мовчать і думають про те, як таке може бути. Не загалом, а з ним особисто. А те, що каже священик, — важливе, і ще слід подумати. Потім, після проповіді, усі знову моляться і співають молитви українською, виконують необхідні обряди.

Після служби я запитав: з ким краще мені поговорити про громаду? Мені сказали — поговоріть з Юрою... І я таки поговорив із своїм тезком, якого тут так поважають, що називають по імені — і земляки, і навіть підлеглі. Юра.

Представляю одного з керівників церковної громади, бізнесмена, генерального директора товариства з обмеженою відповідальністю «Святий Рафаель» — Георгія Дмитровича Плавайка, людину досить скромного вигляду й невеликого зросту, інваліда.

— Не можу утриматися від першого запитання: чому тут німці, кірха, пастор?

— Десь у 1710 році в наші краї граф Шенберг із Баварії та Австрії завіз німців. Граф побудував собі палаци, організував полювання, лісову справу, а люди заснували собі село Синяк (чому така назва села — чи від синьої води, чи якась інша причина такої слов’янської назви, але я сам бачив листівку 1928 року з видом і нашою назвою села латинськими літерами).

— А чому тут людей побільшало і санаторій виник?

— З давніх-давен тут стало бити мінеральне джерело. Цілюще. І санаторій виник — після війни.

— А як поставилася радянська влада після війни, коли німецькі селяни залишилися в Синяку?

— За наказом Сталіна німців iз Синяка вислали до Сибіру, у Тюмень... Тільки при Хрущові вони почали повертатися до своїх домівок.

— А чи була тут німецька церква?

— Звичайно, була — давня церква святого Хреста. Але ж сказала влада після війни, що не може церква стояти біля школи, заважає. І бульдозерами розтягнули церкву нашу, знищили.

— А як ви прийшли до віри, до ідеї відбудувати, відновити храм?

— Я з цих країв, батько тут був лісником. Ми — українці. І на все, виявляється, є воля Божа. У дитинстві я впав i став інвалідом. По лікарнях роками лежав. Але ж — вивчився, закінчив університет, став економістом, потім багато років працював заступником головного лікаря санаторію з господарства.

— Що ж було поштовхом чи знаком до справи життя?

— Якось прогулювався я біля старої будівлі й знайшов там жертовник із колишньої церкви — з дерева, з розп’ятим Христом. Це був справді знак. І я вирішив відновити церкву. Почав збирати старі фотографії, документи. Домігся вже пізніше відводу землі, почав займатися кресленнями. Важко... І от якось, коли захворів, сповіщають мене, що приїхали люди із Ватикану, секретар посольства з Києва. Зустрілися. Вони кажуть, що по документах знають, у яких місцях є чи були римо-католицькі церкви. Знають, що і в Синяку був храм. І їм сказали, що я хочу відновити церкву. Я підтвердив. Вони запропонували свою допомогу.

— А німецький священик коли з’явився?

— У 1995 році приїхав до нас з Німеччини фатер Йозеф Трунк з монашкою. І залишився. Зареєстрували ми нашу громаду й почали молитися з ним — спочатку в старому переобладнаному дитячому садку.

— А як же проходила відбудова храму і за який кошт?

— Пішло фінансування з Німеччини — від приватних осіб і церковних громад, а я займався тут організаційною і виконавчою роботою.

— Скажіть, як це люди з іншої країни на потребу невідомого села і людей, про яких вони нічого не знали, віддають свої особисті, часто не зайві, кошти? Хто це? Багатії?

— Не завжди. Я зустрічався з ними у Німеччині. Це і звичайні люди, і священики, які навіть ніколи не знали, де там той Синяк. Вони хочуть приносити любов туди, де це дуже необхідно. Такий у них склад душі. Як сказала одна німкеня: «Мені було так важко після війни, — і мені допомагали. А тепер я допоможу іншим».

— А священики, що сюди приїхали й живуть?

— Дійсно, вони навіть не знали про наші краї. Але приїхали, подивились нам в очі, а ми їм — і вони зрозуміли, що тут необхідні людям. Мене вражає, яке в них терпіння. Вони допомагають отим бомжам, п’яницям, циганам, яких у нас побили б, викинули б на вулицю, або одразу відправили до в’язниці... Я ще не доріс до такого співчуття...

— Але ж і ви чимало робите конкретно...

— Я поставив собі мету — створити храм — і допомагаю, чим можу. Кошториси, цемент, цегла, коли будувалися — все було на мені. Німці збирають для нас речі, ліки, привозять до нас оту «гуманітарну допомогу». Купують і роздають, скажімо, капусту, картоплю людям. Держава ж у нас така, що оті контролі на кордонах, купа ліцензій, довідок — важко з нами тим, хто хоче нам допомогти.

Але німецькі громадяни не відступають. Возили, возили «гуманітарну допомогу», а потім і сказали — так діло не піде. У вас люди вже звикли стояти й чекати. Людям треба дати роботу. Треба створити фірму, щоб вони заробляли самі гроші, працювали, хто може, а не стояли із простягнутою рукою.

От я і взявся за це. Уже маємо столярний цех, лісопильню, займаємося сільським господарством. До того маємо біля церкви обладнаний нами будиночок. Співаємо, п’ємо чай з дітьми, вечори для пенсіонерів влаштовуємо. Будемо вчити німецьку мову.

— Тобто українські німці стануть етнічними і поїдуть звідсіля до Німеччини. А чи не мають люди жити там, де народилися?

— Мушу вам заперечити. Людина має жити не там, де народилася, а там, де вважає за потрібне. Ми мали періоди, коли німцям було погано в Німеччині, і вони приходили у чужу країну, приходили до нас. А тепер — хто не думає, щоб поїхати звідсіля... І у мене ж була думка, що ніколи Синяка не покину й зроблю тут курорт світового рівня. І сил не жалкував для цього — скільки років. Але зрозумів, що нічого тут не можна в наші часи зробити. Ті ж самі сидять і наверху, і внизу — нічого не зробиш. І так пригнуло мене. І Бог мене послав на будівництво церкви... І таки поставили на старому фундаменті нову, ще кращу, більшу. І на це була воля Божа.

— Значить, вас усе ж любить Бог?

— Кажуть у нас, віруючих: кого Бог любить — тому він дає випробування.

— Які ж слова священиків для вас найголовніші?

— Вони вчать, що треба мати надію, що кожна людина є добра. Я ще не навчився прощати усім і все. Але розумію, що головне — молитися перед Богом за кожну людину.

***

Дещо прояснилося на свіжому карпатському повітрі. І я, а може не тільки я, десь-якось- чомусь не знаємо простих і обов’язкових християнських канонів, над якими почали замислюватися в Синяку за допомогою німецьких пасторів.

Ми продовжуємо шукати ворогів і нещадно, щоденно битися з ними. Змагаємося, хто буде ближче не до Бога, а до влади. А душі наші?..