ХIТ-ПАРАД ІСТОРИЧНИХ РОЗІГРАШІВ

Перше квітня — День не стільки гумору, скільки розіграшу. І щодо історії, то розіграші, які влаштовували громадяни планети один одному, були не такими безневинними, як у Свято Приколу, але проте були фантастично вражаючими, масштабними й дотепними. І, звичайно, завжди мали практичну мету, далеку від бажання тільки посміятися.

Одне з перших місць у списку авторів розіграшів, безумовно, займає Григорій Потьомкін, найсвітліший князь Тавричеський. Його хохма увійшла в історію під назвою «Потьомкінські села» як символ показухи. Але який розмах!

Катерина II 1787 року відправилася з Петербурга у нещодавно завойований Крим, щоб подивитися приєднані землі. Подорожувала вона на галері по Дніпру. У всіх місцях зупинок були зведені палаци й будиночки, у яких «оселили» спеціально відібраних селян. Сотні добре одягнутих мужиків і баб зображали сите життя (щось на зразок вітчизняного фільму «Кубанські козаки»). Вдалині виднілися збудовані декорації сіл. Так само переганялися стада корів й овець. Вздовж шляхів було наказано зорати й засіяти землю. Все «обладнання» пересувалося на возах попереду імператорської галери. Уявляєте, який натовп статистів ганяли! Голлівуд відпочиває. Це все Потьомкін влаштував, щоб посилити враження від своїх військових перемог. Мовляв, не дрібницю приєднали — найживописніші, багатющі землі. Дивно, що Катерина, маючи неабияку проникливiсть, так і не здогадалася про обман.

Міністр Талейран, другий витівник, дуже проколовся, намагаючись догодити генералу Наполеону. Наполеон збирався приїхати до нього в гості й дізнавшись, що маєток Талейрана знаходиться у Булонському лісі, запитав, а чи не водяться там кабани. Наполеон був родом із Корсики і мало знав Париж та його околиці, але дуже любив полювати на кабанів. Кабани у Булонському лісі — це приблизно те ж саме, що й лосі у Голосiївському парку. Однак Талейран, щоб зробити приємне майбутньому європейському владиці, сказав, що місцева гущавина просто кишить кабанами. А одного- двох — взагалі запросто знайти. Сам же заслав слугу по чорнi свинi на базар. Бідолашний Наполеон півдня за однією з них ганявся й нарешті радісно вполював. Але хтось із оточення помітив, що це аж ніяк не кабан. Засмучений Наполеон трохи було не поїхав додому. Талейран видав все за жарт і сказав, що вже зайців у Булонськом лісі — «завались». Зайці — не кабани, але так і бути, згодяться — прикинув Наполеон. Коли щасливий майбутній імператор наступного дня настріляв біля дюжини зайців, той же «підказувач» повідомив йому, що це — кролики. І мабуть, з того ж ринку, що й «кабани». Наполеон поїхав, не попрощавшись, і міністру потім довго довелося спокутувати провину.

Може вся справа у масштабі обману? Чим він більше, як у Потьомкіна, тим менше шансів, що його розкриють?

Важко дорікати у відсутності масштабу такий розіграш. Карфагенський полководець Ганнібал, не дивлячись на свої приголомшуючі успіхи у війні проти римлян, здійснив тактичну помилку й завів військо у болотисту місцевість. Позаду них виявилося море, попереду — гори, де закріпилися римляни. Між горами та морем римляни поставили озброєні пости, щоб зранку приступити до знищення ворога. У таких умовах це було не особливо важко, а може навіть і приємно.

Однак уночі вартові побачили дивну картину — знизу на них рухалися тисячі вогнів. Це була армія Ганнібала, яка збільшилася у декілька разів! Вона урозсип стала оточувати гору. Лунав бойовий рев сотень невидимих труб. Вартові вирішили, що Ганнібалу з моря прийшла несподівана допомога й дали тягу. Коли вранці римське військо поглянуло вниз — Ганнібала на болоті й слід простиг. Що ж було насправді? До рогів тисячного стада биків, яке йшло за солдатами, прив’язали пучки соломи й підпалили. Налякані тварини заревли («труби») й розбіглися ( уявний наступ). Вартові, абсолютно приголомшенi від цього страхітливого видовища, втекли. Ось так Ганнібал римлян «взяв на понт».

Поговоримо тепер про менш масштабні операції, але не менш каверзні. Римський імператор Лісiстрат ніяк не міг добитися популярності у своїх підданих. Напевно, не відрізнявся державними талантами. Але дуже при цьому хотів прославитися ( а хто з політиків не хоче?). І вигадав таку витівку. Взяв кинджал і завдав собі невеликої рани. Але так, щоб ножик не випадав iз рани. І в такому «підраненому» стані заявився на колісниці на головну міську площу. Там, з кинджалом, що стирчить із грудей, він утнув полум’яну промову про те, що, не дивлячись на замах, який вчинили на нього якісь негідники, він продовжує любити народ і буде продовжувати робити все для його блага. Що він для цього блага вже зробив, публіка не змогла пригадати, але, зворушена видовищем, розчулилась і зааплодувала. По суті, це була перша PR-акція, що вдалася.

Як тут не пригадати чудовий зліт Гіммлера. Він сам підстроїв на фюрера замах. Коли по машині почали стріляти — затулив фюрера своїми грудьми. Від холостих пострілів. Але й цього було досить, щоб зворушений Гітлер вигукнув: «Тепер ви мій брат!» Відмінний прикол!

Щодо зміни свого іміджу, доречно привести наступну історію. 1831 року молода пані Аврора Дюпен Дюдеван залишила чоловіка та сім’ю у провінції й прибула до Парижа. Причому собі у голову вона втовкмачила досить оригінальну для пані того часу ідею — стати письменницею і заробляти на життя літературною працею. Париж, звісно, не зустрічав, як і будь-яка столиця, провінційних завойовників урочистими маршами, оркестрами й килимовими доріжками. Для жінки тієї пори єдиним засобом забезпечити своє існування було заміжжя або проституція. До того ж жіноча літературна творчість не сприймалася серйозно, оскільки чоловіків-письменників була переважна більшість. Якщо хтось й писав із дам, то тільки для розваги. 1832 року видавець прийняв до публікації «Індіану» — перший роман Дюдеван. Для того, щоб книга отримала найбільший резонанс, Аврора вигадала собі чоловічий псевдонім — Жорж Санд. Париж упіймався на цей гачок. Всі вважали, що автор — чоловік. Для того, щоб підтримувати (в якійсь мірі) цю помилкову думку, Аврора стала вдягатися у довгі чоловічі пальта, капелюхи, сорочки, краватки і т.п. Вона навіть почала палити сигари й вживати «міцні» слівця. Публіка була вражена цією «незнаною» істотою — «жінкою-чоловіком». І це враховуючи, що у Жорж Санд не було модних нинi «рожевих» схильностей. Це стало очевидним після серії її любовних пригод зі знаменитостями: Лiстом, Мюссе, Шопеном і т.д. Вона грала чоловічу роль заради успіху.

У розіграшах зі смертельним наслідком, безумовно, лідирує римський імператор Нерон. Вже настільки він був, чортяка, винахідливий у цій справі — Боже, борони. Що тільки не витворяв Нерон, щоби вбити рідну матір і зосередити владу у своїх руках. Для цієї мети були спеціально сконструйовано два агрегати: перший — кімнатка у палаці, де опускалася стеля, а другий — корабель, який при спуску на воду розвалювався. Про спецкімнату розпатякали майстри, яким вона була замовлена. Ця звістка дійшла до Неронської мами. Вона заночувала в якомусь іншому, менш неспокійному місці. Однак на нещасливий корабель вона все-таки зійшла. Але врятувалася. Вiд відчаю Нерон підіслав до неї найманого вбивцю. Стомився винаходити.

Можна навести приклад, навпаки, коли всі лише вдають, що ловлять злочинця, насправді не роблячи нічого. Легендарний бойовик й особистий охоронець Гітлера Отто Скорцені, який викрав 1943 року Муссоліні, сидів в американському таборі Дармштадт. Однак у США Генрі Кіссенджер, майбутній держсекретар США, вже підбирав «потрібних» гітлерівців для боротьби з комунізмом. Сенсацією стала звістка про неймовірну втечу Скорцені з табору. Американці заявили: «На його розшук секретна служба армії США відправила 1500 кращих агентів». Скорцені був оголошений «найнебезпечнішим злочинцем у світі». Газети запитували: «Як?! Як можна було втекти із табору, що ретельно охороняється?!» Дуже просто. Начальник табору викликав Скорцені й сказав: «Щось ви у нас засиділися, прийшов час прощатися». У багажнику «Каділлака» того ж начальника його й вивезли. У лісі він переодягнувся у цивільний костюм. Його відвезли на вокзал, вручили паспорт, гроші й квиток до Парижа... Все це було потрiбно для того, щоб недобиті фашисти й неонацисти вважали Скорцені героєм. Адже інші колишні гітлерівці співпрацювали з американцями відкрито.

Не всі ЗМІ, зрозуміло, підставляли вуха для локшини. У деяких французьких виданнях можна було прочитати наступне: «...1500 секретних агентів насилу можуть знайти людину, яка 1943-го року викрала Муссоліні й готувала у 1944-му замах на генерала США Ейзенхауера, а нещодавно суботнім вечором ця людина прогулювалася на Єлісейських полях у товаристві невідомої дівчини...». Природно, 1500 агентів — ані жодним менше — були вигадані для ефекту.

Народ взагалі полюбляє ефекти. І Цезар, який починав у Сенаті як «відповідальний за міські видовища», знався на цьому як ніхто. Як для себе, то він давно вирішив, що піде війною на свого політичного суперника Помпея, який знаходився на другiй сторонi ріки Рубікон. Але перед друзями й слугами Цезар удавано розмірковував, чи перейти Рубікон, чи ні. Його піддані самі не знали, підтримати Цезаря чи ні, бо наслідки могли бути небезпечними. Тоді Цезар театрально підняв руку й вказав на кремезного солдата, який стояв на березі річки. Той раптово просурмив сигнал до шикування й перейшов міст через Рубікон. На що Гай Юлій Цезар, не моргнувши, сказав: «Приймемо це як знак богів і підемо туди, куди вони закликають нас, до помсти нашим лукавим ворогам. Жереб кинуто». Мовляв, якщо солдату захотілося дати в пику Помпею, то мені — тим більше. Видовище гіпнотично подіяло на підданих Цезаря й вони стали на його бік. Коневі зрозуміло, що солдат діяв за наказом. (Спробував би він сказати: «Щось я передумав. Ну його, цього Помпея до біса!») Однак трюк удався.

Подружка Цезаря, Клеопатра, також майстриня розіграшів. Прибула в його резиденцію загорнута в килим, як один із подарунків, — це ж треба мати фантазію. Добре, що по дорозі з колісниці не випала. Тоді ще на товарах не писали: «Не кантувати».

Всі вищеперелічені розіграші не мали рекламних цілей (хіба що непрямі). Чого не скажеш про творця Американського музею курйозів і дивини — Барнума. Він там видавав то механічну ляльку за русалку, то стареньку ( яка нібито була нянькою Джорджа Вашингтона і якій виповнився 161 рік) за штучний механізм, і взагалі, досить довго збирав гроші з довірливих громадян по всьому світу. Гарно ним була обставлена перша рекламна акція Музею для залучення публіки. Він запропонував жебраку, який просив милостиню по сусідству, заробити. Дав йому п’ять цеглин і проінструктував. Жебрак ходив і розкладав цеглини на бруківці, а потім брав і замінював одну цеглу на іншу. Все це він робив iз максимально серйозним обличчям і ні на які запитання не реагував. Маршрут жебрака пролягав через музей. Він увійшов через парадний вхід, а вийшов через службовий. І продовжив «класти цеглу». Після першого ж рейсу бомж привів у музей сотні людей, що ув’язалися за ним. Через декілька рейсів — тисячі. Яким простим до геніальності методом Барнум забезпечив собі відвідувачів.

Є, звичайно, розіграші заради розіграшів, як «мистецтво заради мистецтва». Цим дуже захоплювався відомий радянський композитор Микита Богословський. Наприклад, ось як він розіграв свого друга й колегу, не менш відомого композитора Ісаака Дунаєвського. Приїхав Дунаєвський на море, у Будинок композиторів і відразу — на пляж iз друзями. Де від втоми невдовзі й заснув. А «дбайливий» друг Микита виклав у нього на спині три букви, вирізані з газети, які складалися у зовсім уже вiдоме слово. З таким трафаретом класик, що спав, i згорів. І головне, скільки б Дунаєвський потім не загоряв, але контраст між буквами й іншою частиною спини — залишався. Рушник доводилося знімати тільки біля води.

Можна пригадати й розіграші ідеологічні. На зразок «письменника» Леоніда Ілліча Брежнєва, творця трилогії «Малая земля», «Целина» і «Возрождение», за якого працював не один журналіст. Або Стаханова, якому допомагав робити «його» рекорд не один шахтар. Однак ми дуже добре знаємо цю тему, щоб говорити про неї детально.

Як бачимо з усього вищеназваного, розіграші — могутня зброя. Тому радимо ними користуватися в мирних цілях. Як 1 квітня. З котрим вас і поздоровляємо.