ЗВIДКИ НАШI КРАЙНОЩI?
...Життя нашого предка ховається в далекій доісторичній епосі, коли слов’яни складали єдине плем’я аріїв з індоєвропейськими народами. Це дитяче життя предка з НАЇВНИМИ уявленнями про світ, ніби створений з тіла людини. Навколишній світ мислився як плоть: земля, вода, дерево, квітка, птах, звір були живими істотами, такими ж, як і сама людина, тільки їх плоть була взята в іншу форму. Життя визначалося диханням (духом), тому предок одухотворяв і тварин, і рослини, і явища природи: грозу, грім, дощ, вітер (дути і дихати — споріднені слова), тому що у всьому цьому знаходилася друга ознака живого — рух. Недосвідчений розум нашого предка намагався знайти причини явищ природи і зрозуміти себе ЧЕРЕЗ ПОРІВНЯННЯ з тваринами і рослинним світом.
Як у новонародженого жодних природжених знань про світ не існує, так і у нашого предка пізнання матеріального світу відбувалося через фізичні органи почуттів: він бачив (зір), чув (слух), відчував запахи (нюх), пробував на смак плоди і м’ясо, тобто їв, і все обмацував руками (дотик). Матерія оточувала його як лоно, і пізнання її було ПОЧУТТЄВИМ, ЕМОЦІЙНИМ. І основним почуттям був СТРАХ. Тому і світогляд наших далеких предків був неповним, неточним і неясним — МІФОПОЕТИЧНИМ. Але саме з міфів, що дійшли до нас, ми знаємо, як думали наші предки. Знаємо джерела слов’янської міфології ЯК СИСТЕМИ СВІТОГЛЯДУ, і ці джерела — індоєвропейські.
Точне мiсце проживання племені невідоме. Відомо інше: що наші предки ЗВІДКИСЬ прийшли в Карпати, тобто змінили кордони своїх земель під НАТИСКОМ більш сильних племен. І розселилися до самої Вісли. Але і тут було небезпечно: вони стикалися з римлянами, кельтами, германцями, хазарами, випробовували на собі уявлення про світ «чужих» і засвоювали з цих уявлень те, що було їм близьке. І самі впливали на інших. Ось чому так багато спільних рис і мотивів у слов’янських, німецьких та іранських міфах, які ми розглядаємо як СИСТЕМУ світогляду, тобто як стійку конструкцію.
В міру розселення праслов’ян відбувалася диференціація (розчленування) слов’янської міфології і відособлення її локальних (місцевих) варіантів. Українці, як і білоруси та росіяни, належать до східних слов’ян часу їх єдності до кінця 1-го тисячоліття. Варіанти міфів південних слов’ян (передусім — Балкани) істотно відрізняються від варіантів міфів українців. Крім цього, міфологія південних слов’ян як система світогляду не уявлялася як струнка цілісна конструкція, тому наші південні родичі РАНІШЕ ніж МИ прийшли до ЄДИНОБОЖЖЯ і більш природно «вписалися» в навколишній європейський світ, що створив на основі християнства ЄДИНУ ТРАНСНАЦІОНАЛЬНУ КУЛЬТУРУ ще до появи певних національних держав.
До виникнення ідеї Бога Землю населяли язичники, що однаково сприймають світ через порівняння і зіставлення, незважаючи на різний колір шкіри, кліматичні і ландшафтні умови. Так склалася СИСТЕМА КРАЙНОЩІВ — зіставлень: небо — земля, добро — зло, суша — море, дім — болото, правий — лівий, свій — чужий. Жодної МІРИ в сприйнятті і жодних ВІДТІНКІВ у стосунках. Розуми подібні в своїй основі. Але в мисленні первісних не було відмінності між індивідуумами, між суб’єктом і об’єктом (Леві- Брюль). Воно було емоційно забарвленим. Емоції і афекти володіли і древніми слов’янами. А в емоціях, як відомо, людина зрушується (анг. еmotion — зрушуватися), іноді до крайності, перестає бути собою «початковою», доемоційною. Ось чому ми і сьогодні говоримо: він вийшов з себе; в нього вселився біс... Індивідууми розрізнювалися тільки в опозиції «свій—чужий» (первісний етноцентризм), і реакція на чужого була однозначною—АГРЕСИВНОЮ, так би мовити, застерігаюче попередження. Чужі вбивалися, приносилися в жертву ідолам, бралися в рабство і продавалися (работоргівля щосили процвітала і в Київській Русі, а князь Володимир — наш святий — встиг перед прийняттям християнства принести чужоземця-християнина в жертву дерев’яному богу Перуну — заступнику князівської дружини, воїнів-руйнівників, про що свідчать історичні джерела). Чуже сприймалося як зло навіть тоді, коли не було злом. Своє — як добро навіть тоді, коли не було таким. Почуття етнічної ворожості, недовіри і підозри до чужака народилося разом зi страхом перед ним, затвердилося в мисленні, кругозір якого був обмежений рамками власного роду і племені: «ми» визначалося через порівняння і зіставлення з іншими — «вони».
З розвитком обміну і спілкування між племенами уявлення один про одного ускладнювалися, але їх зміст і емоційне забарвлення залишалися колишніми — стереотипними. Гнів і ненависть пропонували більш просте рішення — і нерозвинена свідомість спокушалася цією «простотою».
Обдурити чужака, виявити підступність, зрадливість, хитрість стосовно нього було НОРМОЮ, НЕПИСАНИМ ЗАКОНОМ, в чому ми можемо пересвідчитися на прикладі «Слова о полку Ігоревім». Жити не тільки за рахунок землі і дарів лісу та рік, але і за рахунок інших, за рахунок чужих — також було НОРМОЮ. Це всі норми і права СИЛИ. А крайнощі, як відомо, завжди сходяться. Вони породжували і спустошливі міжусобні війни, тому що і свої ділилися на негативних (небога, недоля) і позитивних, але iз застереженням: НЕ Я.
Таким чином ворожість, зумовлена умовами існування, була першою натурою язичників, в тому числі і праукраїнців.
Ця натура формувалася в лоні матеріального світу, де сильні тварини пожирали слабких, одні їли інших — велася безпощадна боротьба за виживання одних за рахунок інших, а не співіснування на основі взаємодопомоги. Чому сприяли і численні боги: кожне явище природи було обожнюване, кожна причина пояснювалася НАСТРОЄМ бога, його почуттями, кожний наслідок — СВАВІЛЛЯМ чутливих богів. Так само довільно їх можна було вибирати для себе, поклонятися «своїм» богам, судити про них за СВОЄЮ ПОДІБНІСТЮ, за СВОЇМ розумінням, мазати губи ідолів теплою кров’ю і залишати коло підніжжя шматки м’яса, тому що душі богів, як і душі померлих, залишаються на землі, живуть на землі. Вони матеріальні — їдять і п’ють, хоч і невидимі (містичний, а не релігійний елемент). Серед богів Род — померлий родоначальник і Рожаниця — праматір роду. Предки автоматично прираховувалися до святих, ми і сьогодні вживаємо вислів «святі батьки». Вшановуючи померлих священними особами, українець-язичник вважав їх життя ЗРАЗКОМ для земного перебування і своїх дітей, і внуків. Ось чому і після смерті від душ померлих, що автоматично прирівнювалися до богів, чекали допомоги і захисту, вірили в їх могутність. Культ предків менш усього зазнав змін і переходить разом з нами iз століття в століття. І наше ходіння на кладовища з їжею та випивкою — обряд дохристиянський, більше за те — він суперечить духу християнства: душа нетлінна, вона не потребує одягу, їжі і питва, її немає на землі, і вона не опускається на землю, її ВІЧНЕ ПОМЕШКАННЯ — ВІЧНЕ ЖИТТЯ — небеса. Для язичника життя після смерті було усього лише продовженням земного життя, тільки невидимого.
Поняття бога українців включало ДОЛЮ, УСПІХ, ЩАСТЯ. І нічого більше. Звідси: хто має бога — той багатий, а хто не має — убогий (небіж, небога). Багатство — справа випадку (успіху), воно може прийти зараз же ЗА РАХУНОК ІНШИХ або за рахунок хорошого урожаю, якщо улюбленець українців Дажбог дасть дощу, живої води, а отже, дасть життя (датель буття, тобто той, хто дає все). Відомо багато обрядів викликання дощу, в тому числі і колективне биття утоплеників і самовбивць... Тобто благо можна було украсти в інших, випросити або вибити, а не створити самому, самим. До речі, українці — єдині з слов’янських народів, які табуюють слово «бог» — правильно: біг, як і вимовляють в Західній Україні. І наше утробне «г» служило цьому ж: викинути зсередини християнського господа (при вимовленні слова «Господи» відбувається мимовільний видих).
Поклоніння безлічі богів було другою важливою причиною людського роз’єднання.
Ідея єдиного Бога — єдина ідея, покликана ОБ’ЄДНАТИ розрізнені варварські етноси НА ВНУТРІШНЬОМУ РІВНІ (територіальне об’єднання було неможливим) в духовній області, на основі ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКИХ цінностей — принципів. Вона виникла ЯК ПЕРЕШКОДА людській дикості і взаємовинищенню, ЯК ЗАСІБ і СПОСІБ перетворення людини-тварини (частина природи) в людину розумну, яка має СВІДОМІСТЬ, тобто здатна мислити, міркувати і визначати своє ставлення до дійсності не системою крайнощів, не з позиції родових стереотипів, упереджень і ПЕРЕДсудiв, а з позиції ОСОБИСТОСТІ, коріння якої НЕ В ЗЕМЛІ, а в небі. Християнство — релігія особистісного осягнення світу, в якому єдиний Бог — початок всіх початків. І хрест — символ особистісного осягнення, на відміну від язичницького колеса, розділеного на родові сегменти, символу світла язичника — сонця. Коли світить сонце — язичник автоматично світлий, коли світило зникає на Заході (ось звідки упередження щодо Заходу) — все занурюється у пітьму. А християнство прийшло iз Заходу (з Греції), і в цьому крилася одна з причин його неприйняття. Почуття індивідуальної слабості компенсувалося язичником силою скупчення або владою над іншим. Звідси — невтолиме і ненаситне прагнення влади, її коріння — в людській слабості, до того ж влада автоматично робила людину багатою, що має бога. Небоги — зневажалися, висміювалися, принижувалися. Християнство ж закликало возлюбити і небогу, і інородця...
Ніяких моральних принципів язичество не сповідало: все, що корисно мені (навіть вбивство іншого, навіть крадіжка), — нормально (морально). Моральні принципи запропонувало християнство. Але язичник жив за законами плоті, за законами фізіології, не відаючи почуття сорому і докорів сумління. Все навколо нього злягалося і розмножувалося на очах. Він сприймав цю природність як НОРМУ. Сама мати сира земля парувалася з дощем та сонцем, запліднювала зерно і давала урожай (в цьому також був містичний, а не релігійний елемент).
По всій Європі розповсюджувалася слава про похітливість Київської Русі. «У характері киян було щось м’яке, розкішне, сибаритське... Болеслав... і військо своє розбестив і знесилив... вплив князівського двору підтримував сибаритство і розбещеність жінок. На київських жінках в переказах, збережених в піснях, лежала печать легковажності, розбещеності і разом з тим чаклунства. Київська кокетка приворожує до себе коханців і міняє їх за бажанням. Така Марина Ігнатівна в пісні про Добриню Нікітича. Вона збирає до себе і дівчат, і жінок, зводить їх з молодцями і сама водиться з дітьми з князівськими і зі Змієм Горинчищем...» (М. Костомаров). Як бачимо, для розпусти годилися і свої, і чужі, бо Горинчище — уособлення ворожої сили, чужоземної, в той же час вказуючої на перебування у Києві різнорідних племен. Саме ця розслаблена атмосфера залучала в Київську Русь на постійне життя чужоземців. «У Київській землі, менш ніж де-небудь, міг зберегтися чистий тип однієї народності, коли люди різного звання і ремесла нагромаджувалися там звідусіль, навіть ті, які складали князівську дружину — клас, що підносився над масою за значенням та силою, — були не кияни за походженням, а пришельці». Не дивно, що типи добрих жінок надто рідкісні. Це Василина Мікулишна Денисова, яка вирішила убити себе, але не зрадити чоловіка, та й дружина Ставра-боярина, яка хитрістю визволила чоловіка з в’язниці. «Чоловічий тип залицяння, а також розпещеності є типовим в Чурилі Пленковичі». Влітку перед ним носили соняшник, щоб сонце не попекло білого обличчя. Та й похітливість Володимира-язичника, який мав фантастичний гарем і безліч наложниць, свідчить про розпущеність взагалі, про буйство матеріального, чуттєвого.
Християнство оголошувало розпусту гріхом! До християнства наші предки не знали поняття пороку та гріха, тому не треба говорити про язичницьку моральність. Християнство накладало на язичника почуття відповідальності і провини, з чим він НІКОЛИ не хотів примиритися. Його коріння було в землі. Особистість, коріння якої не йде в Бога, не може САМОСТІЙНО чинити опір фізичним та етичним спокусам матеріально-чуттєвого світу. Християнство виривало язичника з коренем — і з цим наші предки НІКОЛИ не змирилися.
Вони не могли визнати гріхом те, що любили більше за все на світі: багатство, неробство, розпусту. Більш того, НЕСТИ ПОКАРАННЯ за гріховне життя. Християнство відкидало язичницький приклад — СПОСIБ ЖИТТЯ ПРЕДКІВ, роду, пропонуючи інший еталон — зразок ДОБРОЧЕСНОСТІ. Тобто християнство було покликане ЗРІВНОВАЖИТИ тваринну (фізіологічну) частину людини її духовною частиною — душею, що являє собою не осередок чуття, обитель почуттів і пристрастей, людських бажань, а стислу свідомість. Сфера душі — сфера розуму, те, що пізніше В. Вернадський назве ноосферою (місцем життя душі після смерті людини). Простіше кажучи, християнство прагнуло до того, щоб НИЗ (стать) не формував ВЕРХ (голову), не керував розумом людини, не затьмарював свідомість варварськими установками і стереотипами.
Той факт, що українці не мали національної ікони, більше за те, аж до XX ст. палили і ламали, таємно і відкрито, «чужі» ікони, говорить не тільки про те, що їх душа залишилася вірна «переказам старовини глибокої», але і про нетлінне ПРАВО на СВІЙ образ Бога, за своїм розумінням.
Язичницьке семибожжя ВИЩОГО РІВНЯ князь Володимир Святославович намагався закріпити як СИСТЕМНУ ДЕРЖАВНУ релігію в 980 р., тобто створити загальнодержавний язичницький пантеон. У той час як в Європі єдинобожжя вже давно закріпилося повсюдно. Серед семи головних богів, крім Перуна-руйнівника, був і Велес (Волос) — бог худоби і людей; людина співвідносила себе з худобою. Вищий рівень ФУНКЦІЇ богів — ритуально-юридична (рамки ритуалу — це контроль поведінки і рамки свідомості), військова і господарсько-природна — був пов’язаний з ОФІЦІЙНИМ КУЛЬТОМ ранньодержавних утворень, що сформувало особливе ТЕРПИМЕ ставлення до ВЛАДИ при будь- якому пригніченні і гонінні, зумовило природну передачу державі всіх вищеперелічених функцій, а суспільству — НЕПИСАНІ РОДОВІ ЗАКОНИ, що нівелюють свідомість і поведінку, а отже полегшують КОНТРОЛЬ. Однорідною масою було легше керувати. І держава досі зацікавлена в збереженні ритуалів, оскільки ритуальна поведінка прогнозується. РЕЛІГІЙНО-МІФIЧНА СИСТЕМА ЯЗИЧЕСТВА, в тому числі і українців, — це головна і ТРАГІЧНА наша відмінність від інших європейських побратимів-слов’ян, вірування яких були розрізненими, не пов’язаними один з одним.
Саме цей і ТІЛЬКИ ЦЕЙ вищий рівень був зруйнований в період християнізації — ОБЕЗГОЛОВЛЕНЕ ЯЗИЧЕСТВО. Але багато якi з поганських богів були ОТОТОЖНЕНI з християнськими святими: Перун — зі святим Іллею, Велес — зі святим Власієм, Ярило — зі святим Георгієм (Юрієм). Але святий і Бог — це не одне і те ж, однак українці шанують святих, як богів, ототожнюють їх досі, вони немов ближчі до земного життя, до землі (земляни, їх коріння — в землі, серед людей).
СЕРЕДНІ і НИЖЧІ рівні як система загальних ЗІСТАВЛЕНЬ (ніякої середини, міри, сумнівів, компромісів, консенсусів) залишилися фактично в повній цілості саме на околицях, периферіях, де християнство практично не контролювалося, не було системи освіти, проповідників; в повній цілості залишилися у селян, які вели ВІДОСОБЛЕНИЙ стиль життя («клас для себе»). І панують досі. До речі, слово «периферія» означає коло, замкнений простір, тут протікає життя в циклічному часі, по колу, а не розвивається по спіралі, тут кругозір ОБМЕЖЕНИЙ природним кругообігом і, отже, свідомість не вийде за межі заданого кола. На НИЖЧОМУ рівні якраз і були божества (духи), що втілюють ЦІЛІСНІСТЬ ЗАМКНЕНИХ КОЛЕКТИВІВ, — Рід і Чур (чур мене!) або пов’язані з сезонними обрядами. Тобто з обрядами пов’язані саме світоглядні міфи: ходіння з козою, гоніння зміїв, заклання іліїнського бика, спалення опудал, завивання бороди, викликання дощу, окликання зірки. Цей зв’язок допомагають встановити і такі язичницькі свята, як Масниця і Купала, що дозволяють ВСЕ! А по суті вони є колективним вивільненням бажань і ницих пристрастей. Веселощі вимагають статі, а не особистості. У масових гуляннях людина співвідноситься і з богом, і з бісом. Бенкетуючий князь (людина) зробився символом задоволення життям ще в Київській Русі, ідолом задоволення. А в бенкетах, які задавалися народу після будь- якої відрадної події і які були душею суспільного життя, втілилося перекручене розуміння християнського людинолюбства.
Прийняття християнства Володимиром в 988 р. спричинило знищення капищ (капості), ідолів, язичницької релігії та обрядів. Але ця заборона реалізовувалася тільки на державному рівні. У масі людській — БАГАТОБОЖЖЯ збереглося, але перейшло в прихований стан, породило РОЗДВОЄНІСТЬ — ДВОЛИЧНІСТЬ: зовні — християнин, всередині — язичник з незмінною системою забобонів і пережитків, що розцінюється християнством як духовний гріх.
І радянська влада мало вплинула на те, що ВСЕРЕДИНІ, вона знищувала зовнішні символи християнства, а не нашого сутнісного язичества. Більшу за те, зміцнювала стару символіку і вводила нову, залишаючи наше мислення в традиційному міфопоетичному руслі (чого європейці позбулися ще декілька століть назад). Про шкоду такого мислення Р. Шнайдер писав: «Свідома робота над символами гальмує мислення. Хто спілкується зi світом за допомогою символічного мислення, той не здатний надати природний і вільний простір багатству думок, знов і знов мислення уривається звичаєм, що став другою натурою, і масонськими символами». У цьому причина нашої «неєвропейськості», яка пояснюється європейцями як нецивілізованість (наївність дикуна), інтелектуальна неповноцінність, що перешкоджують взаєморозумінню і формуванню суспільства.
Наша міфологія як система світогляду на основі зіставлень створила складні поєднання з християнською релігією — ДВОВІР’Я, воно залишається нашою суттю, нашим єством, причиною нашого загальмованого міфопоетичного мислення. Ось чому і ДЕМОНОЛОГІЯ з її магами, ворожками, цілителями, чаклунами та іншими шарлатанами користується в українців більшою довірою, ніж сам Господь Бог. Забобони несумісні з роздумом і критичністю. Несумісні з християнством.
