Чи ступить туфля Папи на землю Малоросії?
— Владико, ми, православні, прекрасно розуміємо, що майбутній візит Папи Римського Іоанна Павла II в Україну виходить за звичайні рамки міжконфесійних відносин. Однак багато світських людей не вбачають у ньому нічого особливо поганого: мовляв, Папа — шанована у світі людина, впливовий політик, заручатися підтримкою якого престижно для керівництва будь-якої європейської країни. Чому ж Російська Православна Церква (РПЦ) та її невід’ємна частина — Українська Православна Церква Московського Патріархату (УПЦ МП), виступає категорично проти цього візиту?
«Рiч у тiм, що цей візит мислиться як найважливіша ідеологічна і політична акція. Кілька років цей візит готувався колишнім міністром закордонних справ Б. Тарасюком, шаленим прихильником вступу України в НАТО... З ініціативи людини з похмурою репутацією, депутата Тараса Чорновола (сина лідера прихильних до уніатів дисидентів-націоналістів В’ячеслава Чорновола), створений суспільний комітет з організації візиту, патронований Українською греко-католицькою (уніатською) церквою (УГКЦ). Символічно, що обидві розкольницькі структури: т.зв. «Київський Патріархат» і «Українська автокефальна православна церква» підтримали візит Папи Римського, ще раз продемонструвавши, що вони є всього лише сателітами УГКЦ і ніякого відношення до православ’я не мають.»
«Візит Іоанна Павла II задуманий як демонстрація історичного тріумфу католицизму та історичної поразки православ’я, тому що саме Південно-Західна Русь була щитом православ’я проти войовничого католицизму. Він планується як перемога галицько-української ідеї, месіанської ідеї західно-християнського прозелітизму. Її ідеолог, уніатський митрополит Андрій Шептицький, краще за інших сформулював цю ідею на початку XX століття: «Українці — лише знаряддя Божественного промислу, покликані вирвати Християнський Схід із кліщів єресі (тобто православ’я), помiстити його в лоно Апостольського престолу і європейського співтовариства.»
«Напевно до візиту понтифіка буде приурочено нову спробу розчленовування РПЦ і створення «Незалежної Української церкви» — шляхом втручання відомого своєю прокатолицькою орієнтацією Константинопольського Патріарха Варфоломія, якого називають не інакше як «троянським конем» православного світу. Через об’єднання розкольницьких угруповань «КП» та «УАПЦ» і спробу нав’язати канонічній УПЦ МП участь у цьому об’єднанні.»
«Ставлячи своє запитання, ви назвали Папу Римського «шанованою людиною». Отож, дозвольте запитати, чому ця шанована людина, що останнім часом взяла за правило просити пробачення у всіх підряд — в іудеїв, в американських язичників і т.д., нагороджує мера Львова Василя Куйбіду католицьким орденом саме в той період, коли у Львові відбуваються влаштовані галицькими пронацистськими групами масові погроми і безладдя (з приводу трагічної смерті поп-композитора Ігоря Білозіра), під час яких звучали заклики до депортації російського населення міста? Я вже не кажу про більш ніж тисячу захоплених в останнє п’ятнадцятиріччя православних храмів у Галичині, про що неодноразово говорив і Святійший Патріарх Алексій. За все це Папа і не думає перепрошувати.»
«Прихильники папського візиту, зокрема, Олександр Щипков у московській газеті «НГ-релігії», висунули у зв’язку з цим зовсім цинічну версію, де затверджується, начебто конфлікт між православними і греко-католиками в Галичині вичерпаний, оскільки практично не залишилося «гарячих точок» — храмів, що перебувають під загрозою захоплення. Вважаю, що подібна точка зору пропагується з єдиною метою — назавжди закріпити підсумки розгрому.
Мене не дивують панегірики уніатам та Папі у львівських шовіністичних виданнях, але шокує пропаганда аналогічних поглядів у московській ліберальній пресі, а також виступи таких зрадників православ’я, як протоієрей Іоанн Свиридов, на прокатолицькому радіо «Софія» у Москві. Для нас, тих, хто не соромиться своєї російської самосвідомості — Велика, Мала і Біла Росія складають Святу Русь — це виглядає як удар у спину.»
«Вірю, настане час, і ми на законних, правових підставах розглянемо питання і про те, кому повинні належати храми, і про покарання тих, хто застосовував насильство і протиправні дії. Церкву треба захищати. Якщо визнати поразку, наші супротивники, відчувши безкарність, підуть ще далі. Власне, вони вже почувають безкарність.»
«Планований як тріумфальний, візит Іоанна Павла II готується з колосальним розмахом. За словами віце-прем’єра України Миколи Жулинського, відомого противника канонічного православ’я, до програми візиту можуть увійти звернення Папи до українського народу, що повинно транслюватися в прямому ефірі на увесь світ, літургії латинського і візантійського обрядів, проведення засідання Всеукраїнської Ради Церков за участю Папи, зустріч понтифіка з діячами української науки, освіти, культури, керівниками центральної та регіональної влади і громадських організацій. Очікується прибуття до Львова більше двох мільйонів католиків. З’явилася інформація, що влада готова надати прочанам пільговий проїзд — це коли не вистачає грошей на зарплати і пенсії!»
«Приголомшливі заяви робить вищезгаданий Жулинський, який стверджує, що візит Папи Римського в Україну «стане безперечним свідченням утвердження авторитету нашої держави у світі та послужить справі подальшого об’єднання українського суспільства і національного примирення». Це висловлення виглядає зухвало цинічним. Звертає на себе увагу наступний факт — Жулинський є фактичним ідеологом створення т.зв. «Української помісної церкви» і дрейфу в бік Константинопольського Патріарха. Його панегірик Папі — ще один доказ того факту, що сама ідея автокефалії, як і «самостійницький» політичний проект, є не народною, національною справою, а штучним утворенням, сфабрикованим у «ватиканських лабораторіях.»
«Якби Патріарх Нікон (ХVII ст.) залишався Патріархом до кінця свого життя, то були б знову повернуті під владу російських государів споконвічні російські області, північно-західний і південно-західний край, слов’яни були б звільнені набагато раніше і не було б причин ані для останньої війни, ані для катастрофи Росії, а слідом за цим зберігалося б благоденство і в усьому світі, на чолі якого стояла б Росія. Взагалі Росія була б дійсно зведена на ступінь величі Третього Риму, і зростання нашої Батьківщини як у духовному, так і в політичному плані було б неосяжним.»
«Всередині нашої Церкви має місце колосальна руйнівна інерція єресі екуменізму, нав’язаної РПЦ богоборчим режимом. Екуменічна свідомість заважає сповідати найважливіший догмат православної віри — про Церкву, про те, що тільки Православна Церква є єдиною щирою Церквою; на думку святого мученика Іларіона (Троїцького), саме поняття «християнство» ідентичне поняттю «православ’я». Якщо ми віруємо в сотеріологічну (рятівну) «ексклюзивність» Православної Церкви, то ми повинні зайняти тверду наступальну позицію, перестати боятися таких термінів, як «контрнаступ», як «експансія» РПЦ. Ми повинні видавити із себе «комплекс неповноцінності» екуменіста. Церква Свята є на землі войовничою. Якщо очевидною є неприйнятність самої ідеї автокефалії в Україні, фактичне відступництво Константинопольського Патріарха Варфоломія, то ми зобов’язані прямо про це свідчити. А замість цього ми постійно виправдовуємося, говоримо, що «ми не проти автокефалії, але тільки не зараз». Така позиція є двозначною і тому слабкою. Чому католики нічого не соромляться, а прямо ставлять і реалізують свої завдання?.. Ми, будучи більшістю, боїмося називати речі своїми іменами, боїмося цих «бандеро-мазепинців», які, по суті, є тією ж сектою, причому аж ніяк не найбільш численною. Ми ж, на жаль, не маємо не тільки наступальної, але і взагалі будь- якої стратегії.»
«Після візиту Папи католики відкриють кілька своїх університетів (вони плануються в Києві й Ужгороді), де випестують сотні нових Шептицьких, що будуть воювати з Православ’ям і російською ідеєю, вихваляти унію та «самостійщину», будуть видавати професійно зроблені газети і журнали, вкладати інвестиції в політику (не випадково в оргкомітеті Чорновіли та Жулинські), підтримувати псевдоправославні розкольницькі угруповання. Ми цьому, на жаль, нічого не протиставили. Так, у нас є Духовні академії та семінарії. Там готуються кадри священнослужителів. Але, скажіть, де в Українській Православній Церкві Московського Патріархату готують православних журналістів, педагогів, політиків? В УПЦ МП не проведено жодного місіонерського з’їзду. А як ведеться полеміка з уніатами і розкольниками? На дуже примітивному рівні, вона має, найчастіше, поверховий характер, що зводиться до викриття особистості Філарета Денисенко та інших розколовчителів. Така полеміка контрефективна — будь-яка нормальна людина, читаючи статті, написані в цьому дусі, робить висновок, що «це попи б’ються між собою за владу», і не більше за те.»
«Православна сила, до якої я відношу і себе, виступає категорично проти самої ідеї автокефалії в Україні. З догматичних переконань та історичного досвіду вірних чад Святої Церкви випливають і наші соціально-політичні погляди, що краще усіх сформулював преподобний Лаврентій Чернігівський, який сказав, що «як не можна розділити Святу Трійцю, так не можна і розділити Триєдину Русь — Велику, Малу і Білу». Ми бачимо Україну яскравою, самобутньою, неповторною, але невід’ємною частиною російського світу. Найтісніший союз єдиновірних і єдинокровних Великої, Малої та Білої Русі є єдиним гарантом відродження православної цивілізації у світовому масштабі, а будь якаспроба руйнування цієї триєдності є сектантством чи провокацією, що призведе до катастрофічних наслідків.»
«Аргументи «самостійників» надзвичайно слабкі, часто побудовані на грубій неправді та фальсифікаціях. Якби велася належна апологетична робота (а за нас, православних християн, нею ніхто займатися не буде), якби на належному рівні існувало православне місіонерство (адже можна об’їхати кожне село, кожен мікрорайон, проповідуючи Євангеліє й викриваючи неправду розколу), то ніякого розколу не було б, та й політична ситуація була б іншою.»
«Ми, православні християни, будучи носіями церковної й історичної правди, а також чисельною більшістю, маючи, таким чином, на руках усі «козирі», не можемо домогтися торжества цієї правди, здаємо одна за одною церковні, культурні та політичні позиції.»
«Як говорить народна мудрість, «не було б щастя, та нещастя допомогло». Яскраво виражений антиправославний триумфалізм візиту Іоанна Павла II в Україну та нова спроба перетворення України на фактичний домініон США, центр антиправославних антислов’янських інтриг, повинні привести до мобілізації всього нашого потенціалу, до вироблення та реалізації «симетричної відповіді».
Підготувала Клара ГУДЗИК, «День»
P.S. Думаю, зайво писати, що ми поділяємо «не всі думки автора»?
