Загроза, якої немає
24 лютого ц.р. газета «День» видрукувала листа народного депутата Володимира АЛЕКСЄЄВА «Чи треба підпалювати будинок, щоб підсмажити яєшню?» Автор доводить необхідність запровадження Закону «Про ратифікацію Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин». Виходячи із дискусійності теми, хочу висловити декілька альтернативних тез щодо проблеми мовно-культурних прав національних меншин в Україні.
У Франції, де сформована повнокровна політична нація, кожен громадянин з гордістю називає себе французом, а потім уточнює: «француз — алжирського походження». Так само пишаються своєю національною приналежністю національні меншини, що проживають у Німеччині, Швеції чи Іспанії. На жаль, українське суспільство ще далеке від такої європейської моделі співжиття представників різних етносів. Населення України ще не «переплавилося» у політичну націю. І саме тому в нас пересічний громадянин України, скажімо, вірменин, ніколи не назве себе українцем. Нинішній стан українського суспільства, де національні меншини ще не наважуються назвати себе українцями (у політичному сенсі), свідчить, що ми не дотяглися до введення Закону «Про ратифікацію Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин».
Запроваждення такого закону матиме руйнівні наслідки, призведе до подальшого розбалансування міжетнічних стосунків у суспільстві. Цей міжнародний закон слід запроваджувати зважаючи на реалії етнокультурної ситуації в Україні.
Перш за все слід враховувати, що наша «більшина», тобто етнічні українці, є своєрідною меншиною на власній землі. Мовно-культурні права українців в Україні систематично порушуються. Так, на Сході та Півдні України маємо приклади дискримінації українців в отриманні освіти рідною мовою, насильницької русифікації, приклади позбавлення дітей конституційного права навчатися в українській школі. Адже мережа шкіл, за мовами викладання, тут не завжди відповідає національному складу населення.
Окрім цього, на очах усього загалу в Україні щодня порушується конституційне право української людності на отримання інформації рідною мовою. На недержавних телерадіоканалах обсяг україномовних програм не перевищує 30—40%. Тут грубо порушується чинне мовне законодавство, принижується національна гідність українства, обмежуються права українських журналістів та режисерів на власну професійну самореалізацію. Російська книжка заполонила 93% вітчизняного книжкового ринку. Хіба це не мовна дискримінація українців в Україні?
У ситуації, коли мова й культура титульного етносу знаходяться на початковій стадії відродження, запровадження Європейської Хартії регіональних мов відкриє шлюзи для ще більш повномасштабної культурно-інформаційної експансії Росії, посилення мовного диспаритету на користь російської мови й культури. Отже, насильницька русифікація буде продовжена, Україна втратить контроль за значним сегментом власного інформаційного поля. І таке твердження має підстави. У відповідності із рішенням уряду РФ №881, «зміцнення російської мови у світі відповідає стратегічним інтересам Росії». І на це у держбюджеті РФ закладені чималі кошти.
Введення Європейської Хартії регіональних мов суттєво не вплине на розвиток культур і мов національних меншин. Адже сьогодні застосування та розвиток мов національних меншин в Україні вирішується на конституційно- правовій основі. Нагадаємо, що Конституція містить норми прямої дії. Вільний розвиток, використання й захист мов національних меншин гарантуються частиною третьою ст. 10 Конституції, а також ст. 11, частиною другою ст. 24, частиною п'ятою ст. 53.
Опираючись на конституційно-правову базу, ті національні меншини, що мають фінансові ресурси, без усіляких перешкод видають свої газети і журнали, створюють телерадіопрограми, театральні вистави, будують храми, пам'ятники своїм діячам культури.
А тепер кілька слів про застосування Європейської Хартії регіональних мов у країнах, що її ратифікували. Тут теорія і практика часто розходяться. Так, українська діаспора проживає у більшості країн Європи, що ратифікували згадану Хартію. Зрозуміло, що у цих країнах наша діаспора має статус національної меншини. І тільки п'ять країн Європи спромоглися профінансувати школи з українською мовою навчання. В інших країнах українська діаспора утримує свої недільні школи та культурні осередки власним коштом. Росія, де проживає декілька десятків мільйонів українців, не виділяє коштів на функціонування українських шкіл, театрів, студій, осередків культури, газет тощо.
У той же час кошти українських платників податків витрачаються на продовження русифікації українців, на фінансування російськомовних газет, театрів, шкіл, телепрограм.
Слід зазначити, що, окрім російської меншини, представники багатьох інших етносів, які проживають на територiї України, також отримують деяку фінансову допомогу із центрального та місцевих бюджетів нашої держави.
Отож і виходить, що багато європейських держав, де ратифікована згадана Хартія, за рівнем підтримки мов національних меншин програють Україні. Натомість, формуючи національну державу, Україна твердо прямує шляхом цивілізованих країн, забезпечуючи сприятливі умови для розвитку регіональних мов. Така політика України викликає довіру закордонних партнерів, про що неодноразово заявляли авторитетні політичні діячі європейських інституцій.
У зв'язку з цим, не зрозуміло, про яку загрозу мовно-культурної дискримінації національних меншин в Україні говорить народний депутат Володимир Алексєєв?!
