Обличчям до Європи
Якщо з мого рідного села Кочубіїв, що на Хмельниччині, помандрувати навпростець полями на захід, то за якусь годину-дві можна вийти на берег мальовничої річечки, яку люди ні за що ні про що колись обгородили з обох боків рядами колючого дроту і назвали кордоном. Річечка в ті часи нагадувала дитину, батьки якої розлучилися і яка безпорадно біжить між їхніми осібними долями. Це — Збруч.
З боку Хмельниччини «вододіл» пильнували хлопці із червоними зірками на кашкетах, а з боку Тернополя — легіні в одностроях польських прикордонників. Уночі водний рубіж важилися непомітно переплисти пачкарі, часто-густо однолітки тих, котрі берегли непорушність меж двох держав. А вдень, теж без митних формальностей, далекобійні бджоли з пасіки мого діда долали повітряний простір над Збручем і безкарно обсідали запахущі липи сусідньої країни. Повертаючись із контрабандним медом додому, вони, либонь, бачили, як на колгоспних ланах працюють молоді сапальниці, одностайно повернуті спинами до «панів».
Комсомолки виконували мудру настанову: не повертатися обличчям до Заходу. Це була жива ілюстрація до рядка московського поета-трибуна «У советских собственная гордость». Отож українські парубки в польських одностроях мали змогу із протилежного боку неквапно крізь біноклі досліджувати, у котрої з полільниць «гордость» «особенно» зваблива...
Перехоплюючись нині машиною через місток над Збручем, із сумом думаю про наше незнищенне східноукраїнське глупство, часто й донині повернуте спиною до рідного слова, традицій, національної гідності. У цьому сенсі багато з нас іще й досі не перейшли Збруч навіть до половини. Так і застигли відповідно до зросту свідомості — хто по коліна, хто по пояс, а хто й по шию у пологових водах історії.
Уперше побувавши минулого літа в Західній Україні, я дуже був здивований душевною охайністю галичан, їхньою гречністю, уважністю до гостя, гордістю за своє, рідне, «не прошене, не дане». Виявляється, бути патріотом не лише почесно, а й вигідно. Душевна охайність якимось дивним чином трансформувалася в ошатність осель, вулиць, навіть цілих містечок та міст. Вражає кількість пам’ятників, пам’ятних таблиць, упорядкованих і трепетно доглянутих могил і курганів на честь національних героїв.
Рвійний Северин Наливайко в Гусятині змусив зупинитися і взятися за фотоапарат. Прошу одну з перехожих красунь сфотографувати мене біля пам’ятника. Галичанка лукаво (бігме!) глянула крізь вічко фотокамери, мовляв, як почуває себе пан біля підніжжя отакої Слави? До речі, я раніше не знав про те, що Збруч поділив колись єдине місто навпіл і тепер маємо два Гусятини — хмельницький і тернопільський. Обидва ці близнюки — районні центри, але з різними, діаметрально протилежними менталітетами і характерами, вони уособлюють загальноукраїнську проблему, яка клонована історичною долею...
На гору Лисоню, коло Бережан, дорога неважка, якщо йти не під кулями. Учитуюся на вершині в імена, закарбовані на гранітних стелах пам’ятника УСС, удивляюся в чарівний краєвид міста над Золотою Липою і розумію, ЗА ЩО тут умирали. З гори видно бережанську ратушу, в якій вільно та розкішно розмістилися п’ять (!!!) музеїв: книги, Богдана Лепкого, краєзнавчий, репресованої церкви та лемківської культури. І як символічно, що поруч, під одними й тими ж старовинними склепіннями, міститься і міська рада. Вона має з ким тут радитися.
Як і однойменна річка, місто Стрий, витікаючи ще із князівських часів, на всю глибінь національної свідомості розкуто тече вулицями, освяченими іменами українських героїв, пам’ятниками Степанові Бандері та Ярославу Стецьку. Логіка руху пам’яті непомітно виводить на автостраду, що біжить у напрямку до Львова.
У галицькій столиці я, колишній моряк закордонного плавання, пригадую, як уперше ступаючи на хідники європейських міст, за совковою звичкою хотів скинути взуття: так чисто. Тут джинсова куртка міського голови Василя Куйбіди не спрощує брукованої стилістики площі Ринок, а доповнює її відтінками сьогодення. І слова поета-мера: «Дуже люблю поезію, але найчастіше тепер доводиться римувати котельню з водогоном», — аж ніяк не дисонують із постійною турботою львів’ян про рідне місто. Оглядаєш його з годинникової вежі і особливо гостро відчуваєш близьку історичну присутність рідного Прапора. Його святе крило є і над Бродами, де в привітній господі педагога Ореста Левицького розмовляли про дивізію «Галичина», і над Тернополем, де біля затишного домашнього озера в центрі міста виблискує сріблом сивини борода прекрасного художника Богдана Ткачика, і...
Машина знову перехоплюється через місток над Збручем. Думаю про ріку часу, що зносить прикордонні стовпи упередженості, злоби, підозри.
А в повітрі золотими згустками вічного меду летять бджоли. Від запашної галицької квітки вони повертаються в Східну Україну. Їм туди є що нести.
