Америка. Погляд зсередини
Лідером Західного світу впродовж уже ста років є США. А простіше кажучи — Америка. Слово, яке надить і зачаровує. Це те ж саме що Град Кітеж чи Земля Обітована. Тільки ця земля не легендарна, а має цілком конкретне географічне місцезнаходження. Вона надить багатьох і багато хто знаходить там відпочинок.
Що ж у ній такого особливого і чому ж Америка стала міфом?
Я не випадково написав — міфом, тому що Америка — це вдало сконструйований міф, що втілюється в реальність, і це реальність, що перетворюється на міф.
Америка вчить, але Америка здатна й вчитися. Америка любить ділитися своїми знаннями. І це дійсно важливо, коли щаслива країна створює умови своїм громадянам для самореалізації, допомагає іншим навчатися, щоб вони також могли реалізовувати себе й нести істини далі, створюючи те, що називається інноваційним середовищем. Одним із таких людей, що реалізувалися, є Франклін Ліндсей, спонсор Гарвардської програми «Національної безпеки України». Таких людей-філантропів у США багато. І вони — перша складова успіху Америки.
Ця програма здійснюється вже в четвертий раз, але вперше делегація, що складається з вищих кадрових офіцерів і цивільних осіб, була інтернаціональною і включала представників керівних еліт Польщі, Грузії та Молдови.
Але була одна особливість, що сприяла створенню серед учасників програми характерної, креативної атмосфери. Інтернаціональну делегацію очолював професійний вчений — професор, заступник секретаря РНБО, Трохим Тихонович Ковальчук, а його замом був професійний військовий — генерал-полковник Віктор Іванович Банних. І саме це сприяло створенню невимушеної атмосфери, коли нерідко протилежні думки членів делегації при толерантному ставленні створювали те, що так не вистачає Україні, і в чому полягає міць США — єдину команду, що представляє Країну. А не набір індивідуумів, чим відрізняється Україна, чи делегацію, що виступає єдиним фронтом із невеликою нюансировкою, чим характерні аналогічні делегації Росії.
Створенню єдиної команди сприяли й оригiнальнi погляди депутата Верховної Ради Вадима Гурова, й участь у програмі генералів американської армії, у тому числі командуючого знаменитого 18 повітрянодесантного корпусу ВПС США, генерал-лейтенанта Дена К.МакНіла, а також вся атмосфера Гарварду. І цей командний дух, і гарвардська атмосфера дозволили української делегації виглядати анітрохи не слабкіше за гарвардських професорів і американських генералів, що і призвело до загальної дружньої атмосфери та дружньої комунікації.
І якщо в США Силіконова долина — це приклад креативного середовища для технічного прогресу, то Гарвард — це зразок креативного середовища в сфері гуманітарно-економічній. Тут ви не тільки можете побачити і прослухати лекції людей, що формують політику, економіку й ідеологію США, але в буквальному значенні пощупати їх, зіштовхнутися з ними в коридорах, на вулиці, відчути їхню підтримку чи толерантну критику. Як приклад можна навести легендарну людину, що читала лекцію в рамках програми — Джона Дойча, послужний список якого викликає захоплення — директор ЦРУ в 1995—96 рр., ректор Массачусетського технологічного інституту, голова хімічного факультету МТІ, заступник міністра оборони США... І в цьому вмінні створювати креативне середовище — друга складова успіху Америки.
Третя складова успіху Америки — вміння бути щирими, принаймні більша частина лекторів щиро намагалася висвітлити не тільки достоїнства, але й проблеми, що стоять перед США.
Парадокс, але це так. Велика країна — великі проблеми. Головна з них — що робити з найсильнішою армією, що була розрахована на боротьбу з наймогутнішим супротивником — СРСР. І раптом супротивника не стало, а з’явилися безліч локальних конфліктів, все більшою загрозою стає міжнародний тероризм. Але не надішлеш же проти терористів авіаносець? А проблему вирішувати треба. І ледве не сльози виступали в бойових американських генералів. Раніше було ясно: от ми — от ворог. Конкретний і відчутний. А тепер ворог якийсь дрібний, невидимий, всепроникаючий і невловимий. Але Америка не була б Америкою, якби не навчилася перебудовуватися. Вміння перебудовуватися — це четверта складова сили США, і засновано вона на вмінні прогнозувати.
Прогнозувати і діяти на випередження. І перебудовувати свою систему відповідно до завдань часу. Думаєте, це просто? Ні. І на цьому шляху бувають помилки. Тому п’ята складова успіху США — вміння не тільки пишатися перемогами, але і визнавати свої помилки. Зокрема, впливові американські лектори визнавали, що Косово — це помилка Америки.
Будь-яка країна, котра динамічно розвивається, не може уникнути тупикових станів — у виборі шляху розвитку, у випадку патових ситуацій. Але Америка не засмучується. Для першого випадку в неї існує багато могутніх університетів-полісів, що пропонують різні шляхи розвитку. Так, офіційна Америка недолюблює Гарвард за його розумництво та лібералізм. Але якщо виявиться, що прогнозний розрахунок розвитку показує наявність проблем у майбутньому, а трапляється, що вже й у сьогоденні, — не біда. Є куди звернутися: Гарвард, Колумбійський, Йєльський та багато інших інтелектуальних центрів у країні. І в цій гнучкості — шоста складова успіху.
У випадку ж патової ситуації, до чого, безсумнівно, може привести демократична форма правління, в Америки також є рецепт. У неї є прецедентне право, що дісталося у спадок від Англії, але якщо і воно не допомагає, то в запасі є дуже ефективний засіб. Краща ілюстрація цього — вибори президента США. Юридична система США дозволяла розтягти з’ясування істини аж до наступних виборів президента. Але вміння вчасно сказати: досить, настав час закінчувати спектакль — адже вибори в США є, крім іншого, величезним спектаклем — це відмітна риса Америки. Гор поступився Бушу, тому що в іншому випадку Америка не зрозуміла б Гора. А для діючого політика це найголовніше — зберегти розуміння й довіру народу. І в цьому сьома складова успіху США. Конгрес, Президент та його адміністрація служать народу, а не народ служить Президенту.
Для Америки демократія — це не шлях в тупик. На питання, а що буде, якщо в сенаті демократів і республіканців буде 50:50, професор Д. Кінг відповів — не біда, що-небудь придумаємо. Тупика не буде. І в цьому вмінні вчасно зупинитися, комусь піти назустріч, комусь уступити, іншими словами, вміння встановлювати позитивну комунікацію — восьма складова успіху США. А для цього треба мати силу переконання. Тому головна сила Президента США — це сила переконання.
Ця позитивна комунікація приводить до створення команди. Команда — дуже характерний символ для США. Спортивна команда, команда професіоналів, командний дух, команда Президента. Зауважте! Не Президент і його команда, а саме Команда Президента. І саме Команда робить президента Президентом. Чим яскравішi особистості в команді — тим сильнішим є Президент. Адже Бжезінський і Кіссінджер були не самі по собі, а членами команди. Ця традиція йде від Франції. «Когорта Наполеона» — це такі яскраві особистості, які затьмарювали Наполеона — Талейран, Фуше, Марат, Моро, адже саме вони забезпечили йому славу. І це вміння створювати команду — дев’ята складова успіху США.
Але найголовніша — десята складова — це вміння еліти США створювати символи й міфи. Ця традиція йде від Батьків-Засновників.
У Вашингтоні найважливіший будинок — Капітолій. Бо ніщо не може бути вищим вiд Законодавчої влади. Внизу знаходиться набагато менший за розмірами Білий Дім — резиденція Президента. Це місце виконавчої влади. А між ними знаходиться Верховний Суд, — щоб неухильно стежити, як виконавча влада виконує закони Конгресу. Тому що Конгрес — це святе. І його не може розпустити Президент ні за яких умов.
Еліта США створила міф про США. Міф дуже вдалий, і він постійно наповнюється змістом. Міфи і символи США — це неосяжна тема.
Але найголовніший міф — це те, що США демократична країна.
По-перше, як образно сказав професор, посилаючись на спікера з Іллінойсу, «демократія зупиняється на порозі конгресу США» і не можна керувати демократичним інститутом демократично. Тому в конгресі США беззаперечно керує більша за чисельністю партія — або республіканці, або демократи.
По-друге, США цілком керована країна, можна навіть сказати, авторитарна країна. Але вона авторитарна інтелектуально. Інтелектуальна еліта так вишукано формує думки своїх громадян, що ті цілком щиро вважають, начебто вони самі прийшли до своїх переконань. І в цьому парадокс демократії США. Фактично США здійснили те, що не зміг здійснити СРСР. Побудували кероване суспільство.
Але суть розходження принципова. У СРСР керованості населенням прагнули домогтися в основному силоміць і примусово. У США керованості досягали переконанням та шляхом формування громадської думки.
У першому випадку вищою елітою цінувалися беззаперечні виконавці волі Політбюро: чим менше особистої ініціативи і кращi організаторські здібності — тим вище становище. У цьому джерела питань типу «Що будувати?» Адже особиста ініціатива каралася. В другому випадку — чим більше особистої ініціативи і чим вище уміння працювати в команді — тим вище положення. А як же з особистими організаторськими здібностями? Вони потрібні — але вони ніщо в порівнянні з організаторськими можливостями команди.
Тому вміння працювати в команді безцінне.
Американці живуть у міфі й у суспільстві споживання. Вони дитячими очима дивляться на можливість споживати. Хочеш споживати більше — більше і краще працюй. Будь ласка, не хочеш працювати — бомжуй. У тебе є вибір. А справа виконавчої влади створити умови для кращої роботи. Особливо яскраво вертушка споживання виявляється в культі їжі та туалетів. Саме в культі їжі по-американськи, а не по-європейськи.
Важко уявити американця без їжі протягом двох з половиною годин. Вони жують і п’ють кока-колу або інші напої всюди — у кінотеатрах, на спортивних змаганнях, на вулиці, у музеї, навіть у туалеті. На дверях лекційних залів можна побачити попередження: з їжею не входити, а в музеї під картинами — не їсти. І в мене закрадається підозра, що масові заняття спортом, особливо ранкові пробіжки, придумані спеціально, щоб американці більше їли. Тому що, як відомо, зранку їсти не хочеться, але варто пробігтися — і чудо — після пробіжки нерідко можна побачити картинку, коли американець у спортивній формі, відбігши покладену n-ну кількість метрів, гордо з почуттям виконаних рекомендацій йде і жує величезний бутерброд. Я не здивуюся, якщо американці винайдуть бутерброд, який можна буде їсти у воді — морі, ріці, басейні.
Альтернатива — їсти або обмежити себе в харчуванні — приводить до демократичного вибору — чисто дитячого рефлексу їсти постійно. Тому саме в Америці можна побачити величезну кількість гладких і дуже гладких людей. Вони невибагливі до їжі. Немає в Америці французького культу вишуканих страв маленькими порціями, щоб відчути багатство смаку. Американський культ — це споживати багато.
І в цьому відмітна риса американського суспільства — реалізація дитячої звички «їсти очима» у дорослому суспільстві шляхом споживання всього і вся. Це реалізація дитячих бажань. Але це і здійснення американської мрії. Стати, наприклад, мільйонером. І це цілком реально. Чи реалізувати себе в якійсь області. І в цьому сила і слабкість Америки. Слабкість — у невмінні позбутися шкідливих дитячих звичок, зберігаючи тільки корисні.
Мені, звичайно, скажуть, теж мені, проблема. Хіба порівняєш з нашими. А хто нам винуватий, що в нас такі проблеми? Американці нас не розуміють. Чому ми не хочемо поставити під контроль нашу владу? Ну не їм же це робити. Вони дивуються. В Україні живуть прекрасні розумні люди, а країна ледве животіє. Вони не можуть нас зрозуміти. Нашу жертовність, наше самокатування. Ви думаєте, що Гарвардські професори — це щось особливе? Нічого подібного. У нас не менше розумних і талановитих людей. І щоб не бути голослівним, наведу свіжий приклад.
Повертаюся iз США й у Цюріху під час пересадки зустрічаю Сеню.
Сеня до Незалежності працював в інституті отоларингології науковим співробітником. У результаті безграмотної «розбудови держави» багато вчених виявилися не при справах. І Сені довелося «крутитися». «Крутитися» йому набридло, і він три роки тому виїхав до США і став викладати в Колумбійському університеті як асоціативний професор. І має великі шанси отримати незабаром повного професора. Ось звідкіля беруться професори в Америці. А при розставанні він сказав: «Ти знаєш, я щасливий. Я там можу весь свій час присвячувати улюбленій справі, а не витрачати життя на безглузді речі».
Хто ж нам заважає побудувати таку країну, як нам хочеться?
Невже американські імперіалісти чи російські шовіністи? Чи ввiбрана зі століттями покірність? Адже в нас і в США різна мета виборів. В Україні вибирають владні структури, щоб їм скорятися, а в США — щоб вони служили громадянам. Фемінність, жіночність України прагне скорятися. Вона шукає справедливих Панів. Тут виявляються і корені язичества.
Адже якщо глибоко розібратися, то в нас побудовано яскраво виражене язичеське суспільство. Це теж окрема тема для розгляду, але головна характеристика язичеського суспільства — це існування у позатемпоральному просторі. Іншими словами, наша країна існує поза часом, вірніше в пошуках того Великого часу, illud tempus начал, що приводить до циклічного повторення часу. Тому кожного року країна дивується, що настає зима, потай сподіваючись, що зими цього року не буде. У країни немає майбутнього, тому що вона не створює майбутнє, а відзначає події. І чим урочистіше і триваліше вони відзначаються — тим краще виконується ритуал. Адже почуття часу немає, тому є бажання розтягти подію, наділяючи її міфічними рисами. Оскільки країна живе поза часом, у неї немає логічного плину історії, а є набір міфологізованих історій — і до цього набору в різних комбінаціях країна постійно повертається.
Оскільки країна живе лише в сьогоденні, події в неї не відбуваються, а трапляються.
Ось недавно трапилася історія iз касетами. А раніше була історія з імплементацією.
Цікаво, а чи програвали ініціатори імплементації майбутній розвиток подій? А чи готове суспільство до гідної відповіді на події, подібні до появи касет? Звичайно ж ні, тому що позатемпоральне існування таких випадків не передбачає.
Хіба в країні існує структура, що формує майбутнє? А в Америці їх багато.
Хіба запропонували президентські структури оперативну адекватну асиметричну відповідь? Хіба не вони повинні бути готовими до будь-яких несподіванок і інтелектуально перегравати будь-якого супротивника.
Але в нас структури виконавчої влади живуть вчорашнім, а в кращому випадку, сьогоднішнім днем. Для цього немає потреби в прогнозуванні. Тому для атаки на них зовсім не потрібно шукати стратегію десь за кордоном.
Цю стратегію, що почалася з походу журналістів зі Львова на Київ і, цілком очевидно, не закінчиться касетами, може придумати будь-який випускник пристойного закордонного піарiвського вузу. Тому що наша держава нагадує динозавра. Вона тільки на вигляд сильна численними перевіряючими та каральними органами. Вона може розчавити будь-яку фірму або навіть сектор економіки. Але вона інтелектуально слабка, як динозавр. Тому що вона не готова інтелектуально боротися навіть зі слабким супротивником. Супротивником, що вигукує «ау!», а вона із зав’язаними очима його шукає. Звідкіля донесеться наступне «ау»? Вона не знає, й у страху, тупцюючись і знищуючи усе, що потрапить під ноги, все більше показує своє безсилля і безнадійність.
Розігрувана стратегія досить банальна. Суть її не в діях конкретних осіб. Це буде повторюватися за будь-яких президентів. Суть у тенденціях і зі століття в століття бігу по колу сонячного бога. Точніше — сонячної язичеської богині українців. У прагненні замінити одну позатемпоральну еліту іншою такою самою елітою. Аж вісім днів знадобилося Президенту, щоб висвітлити ситуацію — ось суть позатемпоральності. Захід же звик рахувати секунди. І Захід не може зрозуміти, що для України — це швидка реакція. Але ця стратегія має ваду. Вона будувалася з розрахунку перемоги в президентській кампанії США А. Гора.
Але з обранням президентом США Джорджа Буша події будуть розгортатися за непередбаченим сценарієм. І ось чому. Дж. Буш чітко відбиває маскулiнне начало, як і президент Росії В. Путін. Тому вони швидко знайдуть спільну мову. Між ними встановиться здорова чоловіча конкуренція.
Коли після лютого 2001 р. підключаться вони, Україна виявиться затиснутою серед гравців вищої ліги. А те, що відбувається зараз, просто дитячі забави.
Чи могло таке статися в США? Після Уотергейту — ні. Тому що там життя Президента і його оточення прозоре для суспільства. Громадяни знають, де і як живуть їхні лідери, що їдять, навіть які меблі вибирає президентське подружжя. І громадяни разом з ними їх вибирають. Вони живуть життям своїх лідерів. Вони знали, коли кандидати в президенти попадали в поліцію і за що. Їм імпонувала щирість Буша. І викликала повагу його сила волі. Вони знали, чим бавився в юності А. Гор. Вони знають кожен їхній крок. Тому можна відверто сказати, що вони вибирають СВОЇХ президентів. Не стільки по їхніх промовах, а й по деталям їхнього життєвого шляху. І разом з ними проживають цей шлях.
У нас життя лідерів закрите парканами. Дуже високими парканами. Це табу. У США ж величезні вікна громадян від підлоги до стелі відкриті. Тому в них непристойно підглядати. У закритому суспільстві можна придумати будь-яку містифікацію, і їй повірять. Навіть скажуть, якщо ЦЕ стало відомо, то що ж насправді ТАМ відбувається?
Цілком очевидно, що Президент не давав команди про фізичне знищення Гонгадзе, але він і його команда закриті від суспільства. Та й чи є команда? Чи це набір відмінних виконавців? В умовах глобалізації Президент може бути сильним тільки якщо за ним стоїть команда Президента. А це те, що залежить тільки від Президента, а не від комуністів, більшості чи меншості.
Дж. Буш переміг інтелектуала А Гора саме завдяки своїй команді. Завдяки випробуваним і знаменитим Р. Чейні, Кондоліззі Райс, К. Пауеллу та багатьом іншим. Команда Буша виявилася сильніше за блискучого ерудита А. Гора. Але команда може існувати тільки на принципах позитивної комунікації, і міцність її визначається спільним творенням.
Тому традиційну для нашої культури установку «розділяй і пануй» необхідно замінити на установку «поєднуй і створюй».
А останнє можна здійснити, тільки відкриваючи себе суспільству. Відкриваючи себе чесно. Цю якість високо цінує Дж. Буш. А чи цінується вона в нас?
У зв’язку з останніми подіями виникає проблема — імідж держави. А чи потрібна нам така держава, такий динозавр? Хто його буде жаліти? Хто буде йому допомагати? Громадяни чи холопи? Можливо, треба швидше створювати інтелектуальну, маневрену, рухливу державу, відкриту суспільству? Поки не пізно. На заключній зустрічі української делегації з американськими колегами керівник делегації Т. Ковальчук сказав, що в Україні відбуваються не просто реформи, а системна трансформація. Це абсолютно правильно. І це дуже болiсний процес. Болiсний ментально. Тому що з язичеського суспільства Україні треба перейти одразу в суспільство постіндустріальне. Для такого переходу насамперед потрібен інтелект — той товар, який більш за все зараз цінується на Заході. Тому в Америці в кращих, центральних місцях знаходяться бібліотеки. Бібліотеки, екіпіровані за останнім словом техніки. А які шикарні музеї. Музеї, де почуваєш міць людського інтелекту. У нас же кращі і найкрасивіші будинки — це будинки податкової служби, митниці, різного рівня адміністрацій. А в музеях течуть дахи. Ось такі різні пріоритети.
Дорога на Захід — це не фізична дорога. Це зміна ментальності. Адже Америка — це не країна. Це стан душі й інтелекту. І від усіх громадян країни залежить, чи хочуть вони створити Америку в себе на Батьківщині.
