Україна на «сцені людства»

— Чому сьогодні національній презентації України на Бієнале надається таке значення? Адже, здавалося б, жили без цього і нічого, — з цим запитанням я звернулася до Юрія Онуха.

— Насправді участь у Бієнале обговорюється давно, але в основному по кав’ярнях. За час незалежності України це буде вже четверте Бієнале, в якому пострадянські території вже давно беруть участь. Росія — завжди, потім Прибалтика і нарешті — Вірменія і Грузія. Прибалтика — це зрозуміло, вони повністю асоціюють себе з Європою, а от для Вірменії і Грузії — це був спосіб доказати, що вони існують як держави.

Бієнале завжди займалося називанням і показуванням того сучасного, що є на даний момент. Тобто наше поняття про сучасність міняється, а Бієнале було завжди барометром того, що діється в світі мистецтва. У Венеції завжди багато туристів, але на Бієнале додатково приїжджає 2—3 мільйони людей, які хочуть це побачити. Тільки журналістів — понад дві тисячі. Можна сказати, що це найбільша в світі мистецька тусовка, яка відбувається кожні два роки. Тобто всі, хто що-небудь визначають і означають у сучасному мистецтві — вони там є. Це можливість показати, що «ми існуємо». Поодиноким художникам з України неможливо пробитися в світ і існувати в ньому. Тому що Україна сприймається в культурному плані як «terra incognita». Це дуже добре, що держава робить презентацію української культури — у Франції, у Німеччині. Але це є експорт на внутрішній ринок. Часто вивозяться речі непогані, але які підтверджують стереотип про Україну. Ми спираємося тільки на фольклор або на класичне мистецтво: ми гарно співаємо й танцюємо і всі це знають, хоча там нічого сучасного де-факто немає. Це стиль ще старої культурної політики: що показувати за межами України і як це показувати. Нам необхідно будувати «імідж» прогресивної країни із цікавою, багатогранною культурою. А для цього — брати участь у важливих міжнародних подіях, які викликають значне зацікавлення для того, щоб заявити про готовність України бути органічною частиною сучасної Європи. За межами нашої держави, повторюю, практично відсутня інформація про її сучасне мистецтво, а воно має велике значення для інтеграції в контекст європейської культури. Сама лише участь у Бієнале не вирішує автоматично проблеми нашого «неіснування» в контексті сучасного мистецтва. Але без участі в такій презентації не можна і сподіватися на подолання стереотипів, які охоплює вислів «terra incognita». Для України участь у Бієнале — це передусім створення образу держави, відкритої для визначення своєї ідентичності через звернення до майбутнього. Для українських художників — підтвердження їх приналежності до європейської традиції, можливість публічного діалогу в самому серці Європи.

— Добре, ми з’ясували, чому нам треба приймати участь у Бієнале, але, наскільки я зрозуміла, не менш важливе питання, як ми будемо представлені?

— Дійсно. До того ж, беручи до уваги обмеженість наших можливостей, по-перше, фінансових. Участь у Бієнале — це інвестиція в майбутній розвиток українського мистецтва. І ми вважаємо це добрими інвестиціями. Так присутність на таких подіях — це не дешева річ. Це коштовна річ. Бути у світовому товаристві — це чогось варте.

Думаючи про українську презентацію, треба брати до уваги традиції самого Бієнале і перевірені стратегії, котрі дотепер використовувалися учасниками фестивалю. Різні держави відпрацювали свій механізм презентації. Я пропонував той, у якому існує позиція комісара і позиція куратора. Коли є комітет, наприклад iз 15 осіб, де відповідальність покладається на всіх і ніхто не хоче саме на себе брати відповідальність, то нічого доброго від цієї ситуації чекати не треба. Наприклад, в Нідерландах міністерство техніки, науки і культури заснувало фундацію, якій держава виділяє бюджет (до речі, 200 тисяч доларів, при тому, що Нідерланди мають свій павільйон), а вже фундація виділяє куратора і повністю займається всіма справами. І ніхто не дискутує, чому такий, а не інший вибір. Куратор міняється кожні два роки. Є відпрацьовані схеми і неможлива ситуація, яка є на Україні, коли хтось каже: «Я маю право». За кордоном є черга до того права і є механізм як це відбувається. Ми пропонуємо таку систему, яка є і мобільною, і продуктивною. І що дуже важливо, це відповідальність певних людей, які запрошують художника чи художників. Чому я кажу художників. Бо перша моя ідея була запросити трьох художників. Але після переговорів, контактів із своїми колегами, які є чи були міжнародними кураторами, вони мене переконали, що більш оптимальним є презентація одного художника, через те що Бієнале — це тип фестивалю, де презентується понад 50 країн, і конкуренція між ними досить велика. І щоб заявити про себе, треба іти з одним ва-банк. З 51 країни вже підтвердили участь 28. Із цих країн 22 мають одного художника і 6 — двох. Тобто абсолютно ніхто не порушує схему. Бо коли показуєш більше, то не тільки не пам’ятають прізвища четвертого, а й не пам’ятають і перших трьох.

Там існує багато ідей і проектів. Щоб привернути до себе увагу, необхідно презентувати монументальну мистецьку пропозицію. Кажучи «монументальну», я маю на увазі не її фізичну величину, а швидше, силу та розмах мистецької візії. Знаючи ситуацію в Україні, я створив собі список художників, які є найбільш активними за останні п’ять років. Кого з них вибрати? Це повинен бути художник в такому моменті свого розвитку, коли він, скажімо, на горі. Є такі художники, які на тій горі вже сидять, бо класики. Є художники, які починають дуже динамічно йти на ту гору, але ще більш в долині, ніж на горі. Є художники, які є в різних моментах того доходження. Отже, треба презентувати художника, який вже щось зробив і участь у Бієнале може дати йому поштовх на майбутнє. З десяти художників я вибрав п’ять. Кожен iз них є потенційно кандидат на Бієнале. Але це не є конкурс краси і це не є ситуація, що ми покажемо найкращого художника. Бо немає найкращого, вони абсолютно різні. Але тут має спрацювати стратегія. Є маса елементів, дрібничок, що ця презентація була найбільш ефективною. Тепер я можу сказати, що з тих п’ятьох зараз ми маємо трьох. І я думаю, що найближчим часом залишиться двоє. Це не є справа смаку чи впливу. Це не є справа моїх особистих почуттів. Є багато моментів, які допомагають приймати раціональні рішення. Тобто існує специфіка інституцій, динаміка інституцій, внутрішня культура інституцій. Я маю багато приятелів в міжнародній кураторській тусовці. Я відчуваю від них страшенно позитивну енергію. Майже всі хочуть, щоб Україна приймала в тому участь.

Що таке Бієнале? Це почуття внутрішньої напруги, конкуренції. Хочеться, щоб ми зробили якнайменше помилок, не зважаючи, що презентуємося перший раз. Щоб досягти такої мети, треба мінімалізувати персональні амбіції і направити всю енергію на «командну роботу». Успіх презентації є успіхом художника, успіхом команди і в результаті успіхом країни, яка була достатньо відкритою і прийняла ризик участі вперше за час свого існування у Венеціанському бієнале.

— Ви неодноразово підкреслювали, що на Бієнале дуже важливе розташування, і ще раз розташування.

— Так. Більшість держав має свої павільйони в Джардіні ді Кастелло. Інші орендують приміщення. Це проблема: треба орендувати простір у центрі міста, в такому місці, до котрого легко дістатися і котре знаходиться на звичному туристичному шляху Венеції. Ми знайшли таке місце, що було непростою справою, виходячи з обмеженого бюджету. Там простір не дуже легкий і не якийсь фантастичний: це один поверх палаццо. Але це таке місце, що немає можливості, будучи у Венеції, пройти повз. Це буде коштувати 35 тисяч доларів — це не багато, Бієнале триває шість місяців, з червня до листопада.

— А які кошти виділило Міністерство культури?

— Бюджет, який ми маємо, і який, я розраховую, дасть змогу зробити те, що ми хочемо, складає 120 тисяч доларів. Очевидно, що ми не можемо порівнятися з німцями, які мають 250 тисяч доларів і свій павільйон, чи з Нідерландами. Будемо шукати спонсорів, переконувати наших «нових українцiв», що причетність до подібних акцій дуже почесна.

Наша участь у Бієнале не переверне дороги ногам існуючі в сучасному мистецтві ієрархії та парадигми. Не треба мати надмірних сподівань, але й комплексів мати не належить. Чого ми справді можемо досягти, то це включитися в міжнародний мистецький дискурс. Ми є тими, ким ми є. І для інших будемо цікаві саме тим, як ми, говорячи мовою мистецтва, визначаємо наше місце у світі і нашу реакцію на оточуючий нас світ. А зробити ми це зможемо лише тоді, коли говоритимемо про наші справи мовою сучасного світу мистецтва, ясно й відкрито визначаючи нашу позицію.

ДОВІДКА «Дня»

Юрій Онух працює з українським мистецтвом з 1990 року. В 1993 був куратором однієї з перших великих виставок українського сучасного мистецтва за межами України — «Степи Європи», що відбулася у Варшаві. З 1997 працює директором Центру Сучасного Мистецтва при НаУКМА, був куратором широко обговорюваних виставок «ВІН» (Тарас Полатайко), «Явна таємниця» (Андрій Сагайдаковський), «ID» (Андрій Сагайдаковський, Олег Голосій), «Малярство» (Леон Тарасевич, Тіберій Сільваші). Є членом правлінь асоціації ICAN — Міжнародної Мережі Сучасного Мистецтва (Амстердам), асоціації Art Centers of Europe — Мистецькі Центри Європи (Альткірк, Франція) та Центру сучасного мистецтва (Одеса).

Комісар презентації Є. Карась вже багато років працює на українському мистецькому ринку, є керівником галереї сучасного мистецтва «Ательє Карась», головою благодійного фонду «Гаттамелата», головою правління Центру сучасного Мистецтва при НаУКМА.