Володимир ГРИШКО: «Патріотом я став за кордоном»
Але час пройшов, пристрасті поступово вгамувалися і нинішнім літом ім’я Володимира Гришка знову з’явилося на театральних афішах. На оперу «Травіата», яка давним-давно йде в київській опері, ажіотаж був небачений. Публіка йшла послухати саме Гришка. Критики відзначили, що Володимир виріс у професійному плані: вокал і драматична гра їм доведена майже до філігранності. Потім артист, як почесний гість, брав участь у міжнародних фестивалях класичної музики «Зірки планети», що вперше проходив у Ялті і був у складі української делегації на «Слов’янському базарі у Вітебську». Для багатьох глядачів дійсним подарунком став його виступ на святковому концерті, присвяченому Дню незалежності. У цьому сезоні він підписав договір з Національною оперою України на участь у декількох спектаклях. З Володимиром Даниловичем ми зустрілися напередодні його від’їзду до Америки, поговоривши про минуле і майбутнє.
ВЧОРА
— У мене дуже щільний графік роботи, тому на виступи в Україні довелося витратити власну відпустку. Скористався з можливості зустрітися з колегами, познайомитися з молодими музикантами і заодно перевірити, чи не забула мене публіка. Ви знаєте, під час виступів на фестивалі «Зірки планети» я був приємно здивований цілим сузір’ям нових імен. Причому всі учасники були лауреатами престижних міжнародних конкурсів. Чудово, що вони не замикаються у вузьких рамках. Беручи участь у творчих змаганнях кожен артист загартовується і виховує в собі бійцівські якості. Не секрет, що на сцені потрібно бути сильним. У моєму активі п’ять конкурсів. Я витратив море адреналіну і нервів. Наприклад, у Марсель я поїхав за свої гроші і там став лауреатом. І за це, на наступному конкурсі імені Глінки, мені першу премію не дали — довелося задовольнитися лише другою. Причому голова журі підкреслила, що це покарання за мою норовистість. Але якщо ви думаєте, що я здався, то ви не праві. На конкурсі Пласідо Домінго в Барселоні (1989 р.) був визнаний гідним титулу «кращий тенор», а на Міжнародному конкурсі вокалістів у Тулузі я одержав гран-прi.
З Києва виїхав тому, що мені не давали співати. Втім, якщо подивитися на репертуар: Андрій («Запорожець за Дунаєм»), Рудольф («Богема»), Петро («Наталка Полтавка»), Альфред («Травіата»), Володимир («Князь Ігор»), Ленський («Євгеній Онєгін»), Марко («Наймичка»), Грицько («Сорочинський ярмарок»), то начебто гріх скаржитися. А з іншого боку — кляузи, інтриги, доходило навіть до того, що підмішували у воду якусь гидоту і зненацька міг розладитися шлунок. Мені здається, що цей «тераріум однодумців» можна знищити одним способом: привести священика й освятити приміщення. Занадто багато злої енергії знаходиться за кулісами. З мене буквально випили літри крові театральні аксакали. Коли повідомив керівництву Національної опери, що веду переговори з «Метрополітен-опера», те деякі наші метри відкрито попередили, що зроблять все, щоб мене не випустити. Зокрема, у цій кампанії не останню роль зіграв диригент пан Дорожівський. Усі мої аргументи про необхідність розширювати кордони і прославляти своєю творчістю нашу країну вони не хотіли слухати. А я впевнений, що артист повинен, поки є сили, якнайбільше виступати. Спілкуватися з різними музикантами, диригентами, режисерами, спробувати себе в різних школах. Може, це гучні слова, але я повинен виконати місію, що заповідана мені Богом. Ви не забувайте про те, що був період, коли почала валитися соціалістична імперія, нові постановки в театрі практично не ставилися, а працювати на старому багажі я вважаю недоцільним. Якби я не виїхав, то був би — надцятим тенором київського театру. Зробивши собі ім’я за кордоном, я відчуваю, як до мене стали краще ставитися і вдома. Я став цікавий режисерам і вони пропонують працювати спільно. Після смерті Анатолія Солов’яненка, я сказав, що йому потрібно було мати серце лева, щоб жити серед шакалів. Мої слова викликали таку хвилю обурення серед старожилів опери, хоча поіменно я нікого не називав. Добре, що нині керівництво опери змінилося, зараз адміністрація стала прислухатися до артистів. Я вірю — кращі дні київської опери ще попереду.
Погляньте, скільки чудових артистів, із прекрасними голосами працюють в Україні, але про їх ніхто не знає за кордоном. Вони гублять свій талант, забуваючи про те, що вік вокаліста дуже короткий. Анатолій Борисович Солов’яненко говорив, що потрібно багато працювати і співати, співати, співати... Я один iз перших, хто виїхав за кордон працювати за контрактом. Якщо порівнювати мій театральний імідж десять років тому і зараз, то він значно змінився. В перші роки працювати в Америці було дуже важко. Колеги мене сприймали як «російського ведмедя». Для них усі, хто приїхав з колишнього Союзу, — росіяни. Довелося багато в чому себе ламати. У Штатах, навіть якщо у вас неприємності і якісь життєві труднощі, все одно треба посміхатися. Після перебування там я і сам помітив, що як тільки виходжу за поріг свого будинку, то починаю посміхатися.
СЬОГОДНІ
— Для співака кожна партія — певний іспит на майстерність. Опера «Лючія ді Ламмермур» давалася мені важко. Після мого дебюту в Нью-Йорку глядачі довго не відпускали, а в рецензіях було написано, що вони почули молодого Вернера Крауса. До ролі Едгара я йшов три роки. Перестраждав, пропустив її через своє серце. Так сталося, що саме в цей період я пережив особисту трагедію — померла моя мати, потім брати. Спілкуючись зі своїми закордонними колегами, я помітив, що їхній професіоналізм часто ґрунтується лише на гаманці. А від цього мистецтво завжди страждає. Можливо, тому і цінують там нас — слов’янських артистів, що беремо не тільки майстерністю, а щиросердним виконанням.
За кордоном у мене з’явилася можливість не тільки співати в традиційних класичних постановках, але й експериментувати, працювати з такими неординарними режисерами як Пітер Устинов, Франко Дзефіреллі, Дмитро Бертман. Наприклад, у минулому сезоні я брав участь в авангардній постановці «Травіати», здійсненої Канадською оперною компаніiй. «Знахідки» режисера Бертмана публіка сприймала неоднозначно. Одні захоплювалися, інші перебували в шоку. Чого вартий лише один фінальний вихід служниці Анніни в платті зі шлейфом, що ріс від такту до такту і витягався на весь простір сцени, поступово затягуючи за лаштунки смертельно хвору Віолету? Героїня опери знаходилася начебто в двох світах: білому — із кринолінами і чорному — в шкіряних костюмах у неоновому мерехтінні. Я не можу сказати, що в захваті від сучасної «Травіати», але працювати мені було надзвичайно цікаво. Англійського диригента Роберта Бредшоу, який очолює Канадську оперну компанію, критики називають авантюристом. Він не боїться експериментувати, запрошуючи до свого театру музикантів, акторів та режисерів різних шкіл. Зараз вiн зайнятий реалізацією проекту «Перстень Нібелунга».
ЗАВТРА
— Мій справжній будинок у Києві. А працювати доводиться не тільки в Нью-Йорку, але і по всьому світу. Адже за кордоном солістів запрошують на конкретні постановки. Цього року відпочити мені не вдалося, а попереду серйозний сезон у «Метрополітен-опера». Разом з Валерієм Гергієвим ми будемо працювати над прокоф’євським «Гравцем». Цьому диригенту я дуже довіряю, вважаю, що він мене настроює, немов скрипку. Тому розучувати партитуру буду в дорозі. Наш останній з Гергієвим спектакль — опера Дмитра Шостаковича «Катерина Ізмайлова», яку поставлено англійським режисером Грехемом Віком. Вона зовсім не схожа на традиційне прочитання російської опери. На сцені замість декорацій крутився автокран. Моя партнерка, що виконує роль Катерини — сексапільна білявка. Можливо, тому страждання і пристрасті в опері трансформувалися у любовні негаразди. Проте ця опера глядачів дивує, ламає штампи. Ми зараз живемо на зламі століття і цілком зрозуміло, що діячі мистецтва намагаються зазирнути в майбутнє, вгадати, яким стане опера в ХХI сторіччі. За чотириста років вона як жанр видозмінювалася, а все нове на «ура» приймали рідко. Тільки шляхом проб і помилок можна рухатися вперед. Саме за кордоном почуваєш, що стаєш патріотом. Я ані на мить не забуваю, що я українець і, спілкуючись з іноземними журналістами, обов’язково підкреслюю це. На жаль, українську оперу за кордоном не знають. Це стосується і камерної музики. Тому, виступаючи із сольними концертами, я обов’язково кілька номерів включаю в програму. Нині готую новий компакт-диск, у якому будуть звучати арії з російських опер. Його випустить фірма «Накса-Гонконг».
Ми домовилися з керівництвом Національної опери, що в цьому сезоні в зручний для мене час я виступлю в спектаклях «Царева наречена» та «Травіата».
Не хочу заглядати далеко, але поки є голос, я збираюся співати. А коли вийду на пенсію, можливо, осяду в Києві, куплю великий будинок і почну навчати вокалу учнів. Наприклад, якщо мій син, коли виросте (йому 11 місяців), захоче стати співаком, то я йому допоможу тільки тоді, коли почую, що він співає краще за мене — посередностям не місце на оперній сцені.
