ЩОДЕННИК

Осіннім листком злетів з календаря черговий День — «людей похилого віку». Прошелестів шпальтами газет, голосами радіо- і телепередач. Відчинилися двері самотніх, знедолених уже своєю самотністю, людей. І ще гострішою, гіркішою, мабуть, буде їхня самотність після короткої радості спілкування. Хочеться, щоб став доброю традицією цей порив до літніх людей. Погодьтеся, заслуговують вони на нашу увагу! І не тільки раз на рік.

...Ранок. Трамвайна зупинка. Як завжди, багатолюдно. Серед тих, хто чекає транспорт, бабуся з виразом безнадії на обличчі. Обидві руки зайняті... онуками. Одному років з чотири, другий трохи старший — виглядає на шість. Третій, років десяти, у відносній свободі — плигає, смикає молодших. Зрозуміло, бабуся — «швидка допомога». Чи поступиться хтось їй місцем у переповненому транспорті? Адже часто стоять вони (люди похилого віку) перед молодими, що зручно влаштувалися на місцях і які годяться їм за віком іноді навіть не в діти, а в онуки, соромливо відводячи очі на розклеєні реклами, боючись нарватися на: «Вдома сидіти треба!»

А скільки таких-от «швидких допомог» тягнуть «кравчучки», навантажені сумками, яких не піднімеш, з дачних ділянок своїх дітей (дорого їхати!). Скільки їх з цигарками, пиріжками (хто з чим може) біля всіх станцій метро, в переходах — щоб сунути знову-таки своїм дітям зароблену гривню-другу.

Тож давайте у наших шалених буднях побачимо їх у натовпі, зігріємо усмішкою, людяністю. Бо завтра буде новий день, але вже інших!