Я НЕ ВIРЮ, ЩО НАУКУ МОЖНА ЗНИЩИТИ
Останнім часом у засобах масової інформації не раз порушувалося питання про реформування науки та перспективи її розвитку в умовах ринкової економіки.
«День» також опублікував статті Т. Палладіної і зовсім недавно — П.Горностая (№ 162 від 09.09.2000). Однак з усього прочитаного найгнітючіше враження справив на мене лист С. Авербуха «Чотири помилки Павла Горностая» («День», № 172 від 23.09.2000) .
Судячи з усього, автор професійно причетний до наукової діяльності. Цей факт на тлі чітко визначених ним аспектів духовної безпросвітності дає право поставити запитання: «Якщо ви, пане Авербух, захистили дисертацію, то, значить, довели новизну і значущість результатів своїх досліджень?» В іншому випадку вченого ступеня вам не бачити, як своїх вух. А якщо ви стали вченим, значить, хоч один маленький промінчик розуму освітив пітьму вітчизняної науки.
Готуючись до викладу своєї думки, я уважно переглянув старі номери нашої загальноулюбленої газети. Не без хвилювання прочитав статтю того ж С. Авербуха «Диктатура сірості під маскою диктатури пролетаріату» («День», № 71), яка прямого стосунку до теми, що розглядається, не має, але, на мій погляд, є основою для написання злободенних статей про крах будь-якої галузі у сфері людської діяльності. У полеміці з Горностаєм Авербух недвозначно натякає на сірість уже конкретної української науки. Якось образливо усвідомлювати, що на Заході працює лише мізерна кількість наших фахівців, зате Європа переповнена чорноробами та посудомийками з України. А куди ж у такому випадку подівалися вітчизняні представниці найдревнішої професії? Чи за своїм інтелектом вони стоять вище за вчених-чорноробів?
Я маю у своєму розпорядженні інші відомості. З деяких інститутів, на жаль, виїхало за кордон 20-25% наукових співробітників (кандидатів та докторів наук). Якщо рахувати в усій Україні, то вийде чимале число. Знаю, що частина з тих, що поїхали, займається науковою діяльністю на контрактній основі, інші стажуються або працюють у різних фірмах.
Що стосується цінності «мізків» індійських учених у галузі інформатики, то наведу майже дослівно повідомлення радіостанції «Свобода» від 04. 10. 2000 р. У ньому зазначалося, що нині в Америці відчувається гострий дефіцит фахівців із комп’ютерних систем. Часткова компенсація дефіциту відбувається за рахунок емігрантів, переважно з Індії та Китаю. Це вигідно фірмам, оскільки зарплата працівників-емігрантів значно нижча, нiж в американців. Я не думаю, що Індія та Китай так просто розкидаються вченими та фахівцями цієї стратегічно важливої галузі. А можливо, рівень їхньої заробітної плати в Індії нижчий, нiж у наших учених? Якщо це так, то потрібно визнати факт найвищої кваліфікації американських фахівців.
У засобах масової інформації дедалі частіше з’являються заклики про допомогу науці, яка гине. Єдиними ліками для її порятунку можуть бути великі субсидії. Справді, це так, але що може зробити держава, в якій не вистачає ліків, а споживчий кошик щомісяця стає дедалі легшим? Тут набуває чинності вимушений захід — максимально можливе скорочення персоналу. Ну і що, якщо зі ста наукових співробітників залишиться один, найбільш гідний, інші ж зароблятимуть на хліб у промисловості, у сфері торгівлі, обслуговування тощо. Середня ланка представників колишньої радянської науки отримала непогані навички в умінні міцно тримати в руках терпуг та рекламувати свої досягнення.
Деякі з молодих та ділових людей роз’їдуться по розвинених країнах, а остання (до речі, найбільша) частина наукових співробітників розпочне оформлення наукових пенсій. Вони істотно перевищують звичайні пенсії по старості і дозволяють за певної економії допомагати виховувати внуків та вирощувати овочі. Здатних думати залишиться менше, і питання «Кому платити і за що?» буде частково вирішене.
Висловлювання автора про те, що живих грошей країна від науки ніколи не мала, абсолютно некоректне. Тут не йдеться про продаж сірників або сигарет. Відомо, що від ідеї до її втілення в життя минали роки, сповнені дослідженнями, а іноді й невдачами. Хто мав у ті часи «велику кишеню» і зважувався оплачувати ризик? Чи не завдяки цій компенсації ризику разом із чесними науковими співробітниками годувалися відверті нероби та нечесні ділки?
І все-таки економічний ефект від наукових розробок у країні був позитивним. Цілком згодний із думкою голови правління корпорації «Квазар- мікро» Євгена Уткіна: «Моє покоління починало працювати в радянських науково-дослідних інститутах, у ВПК, наші руки та голови ще пам’ятають справжній розквіт науки. У ті роки на науково-технічні розробки витрачалися величезні кошти, і ми дійсно не відставали від США та Японії і в багатьох галузях мали винаходи світового рівня» («День», № 177 від 30. 09. 2000 р.).
Ідеологія тих часів породжувала безпрецедентну і безглузду конкуренцію з Америкою та країнами НАТО. Було створено величезний ВПК, який розподіляв, контролював і субсидував потрібні для себе розробки. Безумовно, куди вкладалися великі гроші, там з’являлися й очікувані результати.
А як же в інших галузях? Успіхи були, але ідеологічно менш значущі. Іноді їх просто замовчували.
Тут варто навести один приклад, який свого часу справив на мене велике враження. У кінці 70-х років німців зацікавив запропонований мною спосіб паяння сантехнічних трубопроводів у будівництві. Вони декілька разів запрошували мене до себе. Возили по різних будівництвах, де випадало багато спілкуватися з робітниками. На одному з будівництв, дізнавшись, що я з Києва, будівельники почали розповідати про картоплю, яка дуже добре прижилася в них і от уже декілька років дає гарні врожаї. Спочатку я не міг зрозуміти, яким чином це стосується паяння труб, але потім стало все зрозуміло. Картопля була привезена з Немiшаєвого, що під Києвом. Мене дуже просили передати фахівцям немiшаєвського інституту вдячність за вдало виведені сорти. І значно пізніше, зустрівшись абсолютно випадково з ученим-аграрієм з тієї ж Німеччини, який стажувався в Санкт- Петербурзі, я знову почув: «З усіх сортів картоплі, з якими я мав справу, найкращі немiшаєвські!»
Розробляти нове і передове за умов сьогоднішнього дефіциту фінансування, на застарілому обладнанні дуже складно. І з’являються, однак, повідомлення про чудові розробки наших науково-дослідних колективів. Серед них заслуговує на увагу Борщагівський хімфармзавод, який виробляє медичні препарати високої якості, наприклад, інтерферон, але за простішою та дешевшою технологією, нiж на Заході. А наша ракета «Зеніт» і літак АН-70, що не має аналогів у світі!
Зрідка заїжджаю у свій інститут. З ним у мене пов’язане практично все життя. Цим пишаюся, тому що слава інституту багато років прикрашала вітчизняну науку.
Нині із щемким болем дивлюся на довгі і майже порожні коридори. Холодно, незатишно, але в лабораторіях працюють трохи змінені часом мої колишні колеги, з якими познайомився 20 чи 30 років тому. Вони нікуди не поїхали. Нехай їхні руки стали трохи слабшими, але голови ще «варять»! І вони залишаються тут, працюють усі так само одержимо і навіть видають щось «на-гора».
Я не вірю, що науку можна знищити, тому що не уявляю собі уряд, який піде на такий ризик та безслав’я.
Відродження вітчизняної науки тільки в руках держави. Ніяким спонсорам це не до снаги (ми їх ще і не виростили). Це має відбуватися на основі державних програм у стратегічних напрямах розвитку фундаментальних та базових прикладних наук.
