Парадокси «рівнодення»

У картинах Ольги Морозової дивним чином якось уживаються дві особливості — досить протилежні, щоб також заслужити титул «рівнодення»: цього разу «рівнодення від художньої манери». Соковиті, темпераментні мазки і глибокі, чисті фарби несподівано стають цілком прийнятними для передачі глибоко особистих переживань і абсолютно «акварельних», здавалося б, настроїв. Емоційний, якщо так можна висловитися — бучливий живопис виявляється насправді ліричним і навіть трохи беззахисним.

Не менш парадоксальним є й те, що внутрішній стан передається виключно «поглядом з-поза». Душевний стан людини і стан світу виявляються багаторазово відображеними — і, мабуть, жодного разу не заломленими — один в одному. Роботи Ольги Морозової — майже завжди пейзажі, пейзажі настрою і, як здається, завжди — пейзажі трохи «вигадані» або, точніше, «додумані». Звідси — їхня екзотичність («Ніч ніжна»), поетичність («Парки Києва»), романтичність («Венеціанський мотив», «Ніч над Києвом»), а то й казковість («На Гоголівській», «Денні сутінки. Амстердам»). Власне, казковість і виявляється найсимпатичнішою і найпривабливішою особливістю творчості Ольги Морозової.