ЗАЙМЕННИК «Я» в ж урналістській творчості

До редакції надійшли перші відповіді, одну з яких ми пропонуємо вашій увазі. Лист Марiї Павлюк цікавий тим, що свою точку зору на порушені проблеми висловлює майбутній фахівець, а зараз — студентка факультету журналістики Львівського національного університету. Продовження теми — у завтрашньому номері «Дня».

Проблема неадекватності та низького рівня журналістики є досить актуальним недоліком нашої української журналістики. Але все це зумовлено певними причинами та обставинами. Нерідко на шляху до цієї неадекватності і низького рівня стають не тільки журналістська байдужість, неакуратність, розсіяність, поспішливість і лінощі, а й честолюбство, що часто переростає у кар’єризм і егоїзм, притаманний молодим журналістам. Не бажання писати задля народу, читача, які вже стають стереотипами минулого в журналістиці, а оте прагнення покорити вершини навіть не знань, не чогось високоморального, а піднятися на щабель по службі. Тобто причини, насамперед психологічні, які заховані в особистості і кожній індивідуальності зокрема.

Честолюбство, егоїзм, кар’єризм, невблаганна впертість — недоліки, що часто можна зустріти серед творчих людей. Хоча недоліки-риси можуть забезпечувати «здорову» конкуренцію, яка сприяє розвиткові і підвищенню рівня журналістики взагалі. Повторюю, «здорової» конкуренції. Часто конкуренція перетворюється в міжусобні перепалки між різними журналістами, які зацікавлені знищити один одного, а рівень матеріалів не завжди високий. Тобто хочуть чогось досягти, але не знають методів реалізації своїх бажань. Натомість використовують вульгарні, отруйні для суспільства заходи — облити «болотом» кожного з ніг до голови, забувши про якісь моральні принципи чи хоча б засади.

До цього часу якось проблеми в журналістиці розглядалися не під кутом зору психології. Звичайно, у радянські часи ніякої мови про психологію не могло бути. Людство лише недавно почало цікавитися психологією, внутрішнім світом людини. На шляху до цього стояли дві великі епохи — Античність і Відродження. Наука про душу намагається заповнити світлі плями і прогалини у своїй історії. А тим паче проблема української журналістики і психології дуже загострена. Нашу журналістику впливові західні і світові медіа звинувачують у відсутності психологізму і психологічних моментів. Такі закиди мають реальне підгрунтя. Нерідко можна зустріти статейки, у яких різко виражена доля суб’єктивізму. Молоді журналісти припускаються помилки, коли якщо й не пишуть прямо — «я думаю», «я вважаю» і т.ін., то це явно виражено у висновках статті. Не думаю, що приємно читати тільки чиєсь враження чи чужу думку. Безперечно, у журналіста є перевага над читачем в одному — він міг бачити події першим чи, бодай, одним з перших. Але це ще не привід, щоб висловлюватися різко.

От молодий, запальний, вражений до глибини своєї творчої душі, може написати про те чи інше цілі трактати, а в редакції скоротять так, що й не впізнати, а потім ще й ображається. Безперечно, у нього було багато вражень, які бурхливо вилив на білизні паперу, але з надмірною деталізацією, з надмірним суб’єктивізмом. Новачкові ще не позаздриш, а от «старі журналістські вовки» зразу розгледять усе зайве, залишаючи тільки необхідне.

Оте «я» (от не люблю цього займенника, хоча він означає волю першої особи) нерідко стає надмірним виявом не самостійності і незалежності позиції, а егоїзму, прагнення слави. Цей займенник слід вживати дуже і дуже обережно: якийсь необережний крок — і можна переборщити, а потім вислуховувати натяки на низький професійний рівень журналіста. Вважаю, що журналіст на прес-конференціях, засіданнях, у статтях, у зверненнях може обійтися без цього крикливого слова. І зовсім не тільки тому, що це вияв вульгарності чи неетичності (про останню можна твердити: які б не були закони етики журналіста, якщо він не дотримується їх, то ніяка сила не примусить його цe робити). Питання етичності знову треба розглядати під кутом зору психології. Тільки людина вирішує для себе питання етичності, дотримання моральних норм та принципів. Шляхом самовдосконалення і постійної роботи над собою, а основне — бажання самовдосконалюватися (що є вже половиною успіху), людина, а в даному випадку — журналіст, може цього досягти. Не буду писати, що годі шукати у сучасного журналіста високу культуру, коли на газетних шпальтах — відверті наклепи, поливання брудом колег і працівників.

Чому займенник «я» не слід вживати так відверто?

Сказати відверто «я» — мужній крок. По-перше, треба мати, що сказати читачу. Трапляються в публікаціях газет матеріали, які можна охарактеризувати — написано багато, але нічого конкретного, чи говорив багато, та нічого не сказав. А це першорядна проблема — мати що сказати читачу — оригінальне, своєрідне.

Суб’єктивізм і власна думка — далеко не незалежна позиція автора. Зараз мало людей, які мають свою, незалежну позицію. Що маю на увазі: чужі прочитані думки, розумні вислови, використані журналістами на газетних шпальтах, — далеко не оригінальні думки автора, останній їх просто привласнює. Інша річ, коли автор робить посилання на першоджерело, приєднуючись до власника думок.

Крім того, може трапитися, що журналіст має погане враження про людину, про яку пише. А доводиться писати про кращі риси її характеру. Журналіст може і припускатися помилoк, коли за принципом суб’єктивної думки напише, що сам вважає за потрібне. Хоча він повинен писати об’єктивно з етичних міркувань, але може помилитися і поширити неточну думку.

По-друге, щоб казати «я», треба бути кимось — не тільки авторитетом серед колег, а й мати свою незалежну позицію. Безперечно, півжиття або й більшу його частину ми ознайомлюємося з чужими думками, відкриттями. Адже не знаючи їх, навіть геній не зробить своїх власних. Більшість залишається на перехідному етапі — популяризує тільки чужі думки. Це стосується не тільки нашої професії, а й людства. Людей, які думають або здатні думати, меншає. Когось незалежного намагаються кинути в багнюку і примусити думати, як усі. Але справжній талант чи волю не зламати. Через таких людей, які думають, що думають, але не підозрюють, що це не так, багато упереджень, з’являються недоліки — гордість, честолюбство, егоїзм, обмежена впертість.

Безперечно, висловлювати позицію «я» дозволено людям відомим, але не тільки. Початківці мають бути впевнені, що хочуть цього, і бути дуже обережними. Мабуть, тому з етичних міркувань у наукових працях прийнято вживати «ми» замість «я». Це по-третє.

По-четверте, все побачене журналіст має відтворити через призму власного «я», але внутрішнього. Справжній талант журналіста у тому, що відтворений через призму власного «я» матеріал стає життєво важливим і життєво живим, мовби картина, намальована художником, яку можна сприйняти на відстані за реальність. Де нема відтінку суб’єктивізму, але водночас він присутній, прихований. Його присутність не заважає, а навпаки, люди підпадають під його вплив добровільно.

Журналіст завжди повинен допомагати людям тлумачити факти, підштовхувати до думки, допомагати зробити свої власні висновки. У цьому його покликання і першорядне завдання.