Ходити доведеться з головних козирів
Подолав екватор двохтисячний рік. Попереду третє тисячоліття з його надіями, успіхами і невдачами, перемогами і поразками. Історично так склалося, що фінішне десятиріччя минаючого двадцятого століття стає тим стартовим майданчиком, з якого Україна повинна поринути до вершин суспільного прогресу. Образно кажучи, для цього потрібно буде якнайшвидше ввімкнути другу, а то й третю космічну швидкість для того, щоб остаточно порвавши адміністративні пута, що пов’язують нас з командно-адміністративною системою, яка канула в Лету, повністю вийти на орбіту вільної ринкової економіки.
Про зміщення акцентів у бік створення необхідних передумов для виведення економіки на траєкторію не тільки стійкого, але, головне, прискореного економічного зростання говорив Президент країни Л. Кучма у своєму посланні Верховній Раді «Україна: поступ у ХХI століття. Стратегія економічного і соціального розвитку на 2000— 2004 роки»: «…безальтернативним пріоритетом економічної політики подальшого періоду, її своєрідним епіцентром повинно стати досягнення щорічних темпів приросту валового внутрішнього продукту (ВВП) на рівні 6—7%».
Сьогодні мова йде про принципово нову ідеологію економічного і соціального розвитку країни. Мається на увазі, що нам треба відійти від інерційної моделі економічного розвитку, яка здатна лише забезпечити темпи економічного зростання плюс-мінус два відсотки ВВП на рік. За існування такої моделі можливе подальше поглиблення структурних деформацій в економіці. Збереження інерційної моделі може назавжди залишити Україну в кордонах так званої периферійної зони світової економіки.
Розрахунки показують, що тільки досягнення 6—7% приросту ВВП на рік вистачить для розв’язання гострих соціальних проблем, забезпечення якісних структурних змін в економіці.
Які додаткові двигуни, що забезпечують належне прискорення, повинні бути включені? На які важелі передусім треба впливати і, що дуже важливо, в якій послідовності? Які видатки цього прискорення і на чий рахунок вони будуть списані? І найголовніше — як мінімізувати ці видатки для основних мас населення?
Думається, що політика економічного зростання може стати результативною лише за умови істотного посилення дієздатності держави, ефективного виконання нею своїх функцій.
Тому створення в Україні моделі економічного зростання, основаній на активному використанні державно-регулюючих механізмів трансформаційних процесів, бачиться однією з базових позицій політики прискореного економічного зростання.
Весь парадокс сьогоднішньої ситуації є в тому, що для могутнього запуску будь-якого механізму прискореного економічного зростання потрібні величезні грошові ін’єкції — колосальні грошові інвестиції. Яка б модель економічного розвитку не була прийнята, вони є головною вузловою ланкою всієї системи, без якої будь-яка модель буде мертва. Чим і пояснюється та обставина, що ряд блискуче розроблених в різні періоди часу Міністерством економіки України всіляких державних програм — таких як програма структурної перебудови економіки, програма підтримки і розвитку експортного потенціалу країни та ін. так і залишилися пилитися на полицях нереалізованими лише з єдиної причини — відсутності реального джерела фінансування.
В потенціалі таких джерел може бути чотири. Це передусім внутрішнє реінвестування прибутку на підприємствах. В якості другого джерела може бути державний бюджет. Третім джерелом можуть виступати інвестиції, отримані внаслідок приватизації. І, нарешті, четверте джерело — це кредити як вітчизняні, так і зарубіжні. На цьому список вичерпаний і можна підводити межу. Але все вище перераховане, як вже говорилось раніше, це в потенціалі. А що ми маємо в реаліях? На скільки можемо сьогодні цей потенціал реалізувати? І головне, що треба зробити, щоб вже сьогодні ступінь реалізації його був якомога максимальним?
Головним стимулюючим важелем в частині збільшення об’ємів прибутку, який може бути направленим на внутрішнє реінвестування на підприємствах, може бути його повне або хоча б часткове, в якихось межах, звільнення від оподаткування. В принципі, при наявності певної політичної волі в процесі затвердження нового податкового кодексу в Парламенті таке рішення може бути прийняте.
Що стосується використання коштів Державного бюджету на структурну перебудову, технічне переозброєння і модернізацію пріоритетних галузей, то його ресурс настільки обмежений, що говорити про якісь серйозні інвестиції в найближчі роки просто не має сенсу. Надалі по мірі зростання ВВП питома вага цього джерела може зростати.
Кажучи про третє джерело — кредити внутрішні та зовнішні, то тут також все виглядає далеко не безхмарно. В умовах незавершеності економічних реформ, високого ступеня ризику неповернення кредитних вкладень, особливо довгострокового плану, плата за користування кредитним ресурсом непомірно висока, що робить практично недоступним це джерело для абсолютної більшості суб’єктів господарювання. Серйозні зарубіжні кредити на окремі підприємства вимагають державних гарантій повернення. Але при загальному сумарному борзі по кредитах, що наближається до одного мільярда доларів США, взятих окремими підприємствами, комерційними структурами під державні гарантії, подальше нарощування цієї суми просто абсурдне, враховуючи, що по абсолютній їх більшості гарантії держави через недбайливість платників набрали чинності, й тим самим їх погашення здійснюється за рахунок державної скарбниці.
Залишається четверте джерело — це інвестиції, які можна буде отримати шляхом приватизації. В принципі, це найбільш реальне джерело, яке в умовах створення сприятливого інвестиційного клімату здатне забезпечити левову частку притоку фінансових ресурсів до економіки.
Іноземні інвестори вже давно змирилися з тим, що наше законодавство далеке від досконалості, і готові при ньому працювати, але тільки за однієї умови — що ми не будемо постійно, з високою мірою інтенсивності вносити поправки в чинні закони, робити винятки із загальних правил для окремих підприємств, комерційних структур та інших юридичних і фізичних осіб, що руйнують існуюче законодавче поле.
Відсутність стабільного законодавства не тільки не сприяє поліпшенню інвестиційного клімату в Україні, а навпаки, відлякує серйозних інвесторів, внаслідок чого могутні інвестиційні потоки транзитом пролітають над нами і приземляються на території більш благополучної в цьому плані Польщі, яка отримала кілька десятків мільярдів доларів іноземних інвестицій, на відміну від України, що отримала їх за весь період незалежності майже на порядок менше — близько трьох мільярдів доларів.
Можна привести такий образний приклад. В Україні на автомобільних дорогах існує правосторонній рух. В Англії — лівосторонній. В принципі, можна досягнути максимальної безпеки руху і в нас, і в них. Але якщо змоделювати таку ситуацію, що в Україні дозволили б, як виняток, за заслуги перед державою директорам підприємств, бізнесменам, підприємцям, депутатам всіх рівнів їздити по лівій стороні. Що з цього вийшло б? Картина бачиться одна — чим більше буде узаконено таких винятків, тим вищим буде ступінь аварійності на дорогах і нижчим ступінь безпеки. Дороги будуть просто відлякувати нормальних людей. Те ж саме і в економіці — чим більше робиться під самими слушними приводами всяких винятків із загальних правил, тим більше виникає всіляких конфліктних ситуацій, які в кінцевому результаті бумерангом б’ють по інвестиційному іміджу України у цілому.
У 2001 році передбачається надходження до прибуткової частини державного бюджету 9 млрд. гривень від грошової приватизації великих стратегічних об’єктів енергетики, металургії, машинобудування. Іншими словами, практично кожна четверта гривня держбюджету наступного року повинна мати приватизаційне походження. Сума в 9 млрд. гривень, або в еквіваленті півтора мільярди доларів, не просто величезна. Вона колосальна. Астрономічна. У повітрі лунає питання: чи по силах вона для Фонду держмайна? Відповідь однозначна. Для одного Фонду — ні. Цю гігантську вагу можна здолати лише спільними, максимально зладженими та синхронізованими в часі зусиллями Верховної Ради, Кабінету Міністрів і Фонду держмайна.
Причому, всі повинні зрозуміти й осмислити одну азбучну істину, суть якої полягає в наступному. Для того щоб вищеназвану суму отримати до бюджету, на приватизаційний прилавок повинні бути виставлені кращі, найбільші, найпривабливіші в інвестиційному плані стратегічні об’єкти. А не за принципом — «Ось тобі, убоже, що мені не гоже». У засобах масової інформації, в заявах окремих політиків висловлюється думка про те, що на приватизацію треба виставляти тільки те, що вже «добито до ручки» і загрузло у величезних боргах. І тепер давайте знайдемо дурня — інвестора, який заплатить за цей нікому не потрібний об’єкт божевільні гроші до бюджету, та ще й вкладе свої фінансові ресурси в реанімацію його господарської діяльності. Це все ілюзії. Таких «розумних» інвесторів ми вже ніколи і ніде не знайдемо. Не треба думати, що хтось дурніше за нас.
Тому завіса словесного туману повинна бути повністю розвіяна. Повинна бути повна ясність для всіх, особливо для тих, хто буде брати участь у підготовці, у прийнятті та реалізації рішень з цього питання. А гірка правда життя одна. Коли на кону стоїть не просто 9 млрд. грн., а, без перебільшень, доля бюджету 2001 року, гра піде у відкриту і ходити доведеться не з шісток, а відразу з самих великих козирів.
Відповідно до Указу Президента України від 15.07.2000 року «Про заходи по залученню коштів, отриманих від приватизації державного майна, на інноваційне інвестування підприємств, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави» передбачається залучення на ці цілі 25% коштів, отриманих від приватизації державного майна. Крім того, у разі максимальної прозорості і об’єктивності приватизаційних процесів, здійснення їх виключно на конкурсних основах, з’явиться реальна можливість залучити великих серйозних інвесторів не тільки вітчизняних, але і зарубіжних, готових заплатити і максимальну суму до бюджету за державний пакет акцій, і внести великі інвестиції у розвиток виробництва.
Але, на жаль, не завжди дії державних структур влади максимально сприяють досягненню цих цілей. Наприклад, парламентом прийнятий у першому читанні законопроект про індивідуальну схему приватизації найбільшого металургійного підприємства — заводу ім. Ілліча — без конкурсу, методом самовикуплення державного пакету акцій закритим акціонерним товариством, створеним на цьому ж підприємстві, по номінальній вартості з розстрочкою платежу до бюджету протягом року. В кінцевому результаті, з одного боку, це різко зменшить надходження грошей до державної скарбниці, з іншого — в черговий раз боляче ударить по інвестиційному іміджу України.
Позиція Фонду держмайна України в цьому плані одна й непорушна. Працівники Фонду зроблять все можливе для того, щоб забезпечити в наступному році надходження до прибуткової частини бюджету 9 млрд. грн. Але для цього, як вже говорилося вище, спільні дії всіх структур державної влади повинні бути максимально узгоджені і синхронізовані в часі. А правила гри на єдиному приватизаційному полі України повинні бути єдині і загальні для всіх, без будь-яких винятків.
Тільки абсолютна прозорість приватизації, тільки відкрита конкуренція капіталів як вітчизняних, так і зарубіжних, на приватизаційному ринку України зможе забезпечити найбільшу ціну пакетів акцій, а звідси і максимальні надходження грошей до бюджету, і максимальні інвестиції в економіку.
