Державне ТБ: реформаторство без реформ
Щоб спробувати знайти відповідь на питання дискусії «Дня» про першопричини падіння професіоналізму вітчизняних ЗМІ і вітчизняних журналістів, можна зупинитися конкретно на історії падіння чи попросту знищення Першого національного телеканалу України. Кожен працюючий в інших ЗМІ вправі вирішувати, наскільки все сказане стосується його рідного видання.
Коли ми іноді з моїми (у минулому) колегами згадуємо наші роки роботи на ТБ, з подивом говоримо про те, що коли ми після вузів приходили на ТБ, то на Українському телебаченні ще не існувало ані відеозапису, ані монтажу, а існував лише один апаратно-студійний блок, що передає кольорове зображення. Інші три були чорно-білі. Можна здогадатися: усі програми виходили в живому ефірі. І всі зміни, що відбувалися з вітчизняним ТБ, відбувалися на наших очах, при нашій участі протягом лише двох десятиліть. І існувала своя наступність поколінь.
Існували профільні редакції. Свідомо хочу назвати їх: суспільно-політичних програм, програм для дітей і підлітків, молодіжних програм, редакція спортивних програм, редакція віщання на Київ та область, група редакцій художнього віщання: літературно- драматичних програм, кінопрограм, музичних програм, народної творчості. Я їх перелічила, щоб підкреслити: по-перше, у редакціях крім, власне, журналістів, працювали співробітники, що мають фахову освіту: історики, філологи, театрознавці, кінознавці. А по-друге, тому що, скориставшись фразою старого одеського анекдоту, хочеться запитати: «І кому це все заважало?» Адже якщо взяти нинішній канал УТ-1 — спадкоємця колишньої структури, то крім інформаційного (читай пропагандистського), спортивного і Лапікури, іншого віщання практично немає. (Невже спорт у нас відноситься до державних пріоритетів, і тому його годинами показують на державному каналі? Щось за підсумками Олімпіади цього не скажеш.)
Хочеться відразу домовитися з можливими опонентами: я не ідеалізую минуле і не вважаю, що нічого не потрібно було змінювати.
Мистецтво (а в його високих проявах я вважаю телебачення все ж таки музою) взагалі не терпить застою. Потрібні всім телебаченням і завжди: нові програми, нові ідеї, теми, форми, нові люди. А сьогодні про інше: про те, як «налагоджену машину», «механізм», технології, школу привели до банкрутства не тільки фінансового, але і творчого.
Міф про те, що «не вистачає бюджетних коштів», — просто неправда. І це зрозуміло кожному, навіть не телевізійнику. Коли в передачі НТБ «Глас народа» «бідний» Березовський поскаржився, що держава за роки існування ГРТ з 1995 року грошей не давала і заборгувала ГРТ певну кількість мільйонів, а гроші, на які існувало ГРТ, — це тільки особисті, кревні гроші інших акціонерів, і тому в ГРТ борг стільки-то мільйонів, то хтось, здається, просто з аудиторії, не витримавши, сказав, що так-то воно так, тільки ви, Борис Абрамович, забули порахувати, скільки за ці роки ГРТ заробило на рекламі. І отут запеклий сперечальник Березовський чомусь скромно промовчав, мабуть, бажаючи скоріше піти від лоскітливої теми. На таке ж саме «безтактне» питання ведучої програми «Саме той» (УТ-1) президент Національної телекомпанії України В. Долганов також не відповів. Питання пролунало двічі, і двічі пан Долганов уникав відповіді. А якби все ж таки підрахувати, і не за місяць, і навіть не за рік, а за всі ці роки... До речі, у 1996 році на парламентських слуханнях якось піднімалося в тому числі й питання про рекламно-комерційну діяльність НТКУ, багато цікавих цифр тоді прозвучало. В принципі, парламентарії цього скликання теж могли б заглянути в ті стенограми...
В перші роки незалежності України (1991 — 1994), коли економічний стан нашої країни теж був не з легких, проте, як би не було складно, добудовувався новий телецентр і новий будинок телебачення, з’являлася нова телевізійна техніка, ми працювали, одержуючи невеликі зарплати і гонорари, але в нас були премії, ми одержували «тринадцяту» зарплату за підсумками року, «оздоровчі» до відпустки. Вперше, разом з рекламою, з’явилася рекламна премія, що у кращі часи перевищувала заробітну плату.
У той час керував колективом Микола Федорович Охмакевич, людина, яка «виросла» у колективі від редактора до президента, яка знала персонально не тільки на телебаченні, а й у всіх інших структурах системи Держтелерадіо України, потім Телерадіокомпанії України, ледь не кожного з двох тисяч співробітників. Людина, що любила свою справу і свій колектив. У 1994 році після президентських виборів він був знятий з посади.
Пам’ятаю, ми, співробітники, читаючи в газеті «Московські новини» про «славний» творчий шлях нашого нового керівника А.Н. Савенка, який до призначення на посаду президента Телерадіокомпанії України (великої організації, що мала в своєму складі телебачення, телецентр, радіо, будинок звукозапису, студію «Укртелефільм») рік керував якоюсь хоч і київською, але районного масштабу газетою й примудрився привести її до фінансового краху, майже не вірили написаному і щиро дивувалися: невже так може бути? Виявляється, може. Рівно через рік президентства Савенка А.Н. (спочатку в Телерадіокомпанії України, а потім у Національній телекомпанії України), ми забули не тільки про те, що таке премії: нам далеко не завжди стали виплачувати заробітну плату.
А ще через рік, вже усунений від керівництва Національною телекомпанією України, А.Н. Савенко від’їхав від Національної телекомпанії України на іномарці (буквально). Народ каже, «Мерседес» називається.
Але від’їхати надовго йому не вдалося. Він ще раз повертався на посаду, яка йому полюбилася.
Перерахувати всі реорганізації в Національній телекомпанії з червня 1995 р. (моменту її організації) до сьогоднішнього дня просто неможливо. Досить простежити, як за ці роки сім разів призначалися нові президенти компанії: Савенко А.Н., Кулик З.В., Лешик В.К., Княжицький Н.Л., Кулик З.В., Савенко А.Н., Долганов В.А. Кожен «новий старий» президент із кожним новим призначенням з новими силами брався за «реформування» НТКУ.
Що ж встигли «реформувати» тимчасові правителі за ці роки? Початок був покладений знищенням профільних редакцій. Були розігнані колективи, що складалися впродовж десятиліть, знищене все художнє віщання, дитяче, юнацьке, молодіжне, науково-популярне, навчальне.
І справа зовсім не в тому, що «не вистачало бюджетних коштів». Справа зовсім в іншому. Звичайно, потрібно було звільнити ефір для комерційних програм. Крім того, щось дуже багато стали в ті роки говорити про перетворення державного ТБ на акціоноване ТБ, коли частина акцій (нібито) повинна була потрапити в руки співробітників, що при цьому (нібито) буде враховуватися стаж роботи, трудовий внесок і т.д. І ветерани праці, що проробили там 20 — 25 — 30 років, взагалі здалися нестерпними зі своїми (тільки можливими) претензіями. Імовірно, такий варіант у той час дійсно десь існував. А може бути, «реформатори» вміли дивитися вперед: не дай Боже, якщо виникне, то... Якщо вже віддавати акції в руки «творчої інтелігенції й відомих журналістів», то тільки за схемою Б.А.Б.а: спочатку одержати їх у подарунок собі, улюбленому, покористуватися років п’ять, називаючи це телебачення «суспільним», а якщо потім і запропонувати «творчим», то на умовах, що багатьох дивують, тому що вони дотримуються відомого принципу Попандопуло: «Це тобі, це мені, це мені, це знову ж мені...»
Знищення творчих колективів і розгін досвідчених талановитих журналістів проходив під тим же гаслом: «Не вистачає бюджетного фінансування». От, мовляв, скоротимо штати, а іншим підвищимо зарплату. Штати скоротили. Порахували. Знову зарплата 100 гривень. Знову скоротили штати. Порахували. Зарплата 100 гривень. Віддали кращий ефірний час комерційній структурі. (Варто нагадати, «Студія 1+1» півтора року, з вересня 1995 по грудень 1996, виходила саме на державному каналі УТ-1). Порахували. Зарплата 100 гривень. Віддали тій самій «Студії 1+1» телесеріал «Сенсація», куплений на бюджетні гроші і дубльований на телестудії «Укртелефільм» знову ж за бюджетні гроші (представники «Студії 1+1» якось у пресі говорили, що вони цей фільм у НТКУ купили). «Студія 1+1» демонструвала телесеріал «Сенсація» в ефірі державного телебачення півроку, збираючи під нього величезну рекламу. Але яке це має відношення до державного телебачення? (Хто, коли, яка комісія перевіряла рекламно-комерційну діяльність НТКУ? Цікаво було б почитати їхні висновки...) Порахували. Знову зарплата 100 гривень. Здали в оренду комерційним структурам приміщення на телебаченні, цілі поверхи. Порахували. Зарплата 100 гривень. Здали в оренду велику частину техніки телецентру. Все одно зарплата... здогадуєтеся яка? Ось така проклята ця наука — арифметика.
В інтерв’ю програмі «Саме той» (вересень 2000 р.) пан Долганов, нинішній президент НТКУ, говорить, що в НТКУ знову щось реформують, скорочують штати, щоб співробітникам, що залишилися, підвищити зарплату. Їй-Богу, звучить як чорний гумор. І можна було б, звичайно, посміятися, якби за цим не стояли живі люди, їхні родини. Колектив НТКУ деморалізований і мізерними зарплатами, і найжорстокішою цензурою, про яку вам розповів би кожний, якби не був впевнений, що після цього він буде одразу звільнений під час перманентного «реформаторства». (Але ж колись до редакції мішками приходили листи, безперервно дзвонили телефони. Журналісти відгукувалися на нестатки і негоди багатьох. Чи може жебрак і принижена людина відстоювати інтереси і права інших, чи може просто вільно мислити?) Після всіх скорочень чи скоротилися штати? Хто його знає, адже без кінця набирають молодих і слухняних хлопчиків і дівчинок, що далеко не завжди мають фахову освіту, іноді просто не мають ніякої вищої освіти. Їхня головна якість — слухняність. Ті, хто раніше складав ядро журналістського колективу, працюють на всіх інших телеканалах. Працюють не гірше, а краще за інших. Але наступність ремесла (як у ремісників) практично втрачена.
Давним-давно закрили «летючки» — щотижневе рецензування твоїми ж колегами програм минулого тижня. Хтось над ними іронізував, хтось був не згодний, коли критикували, але коли хвалили, завжди пишалися. Зрештою, ці «летючки» були своєрідною школою. На них завжди, при будь-яких режимах, можна було навіть сперечатися, намагаючись відстоювати свою точку зору. Але кому вони стали потрібні, ці «летючки»? Якщо раптом, після 20—30 років рецензування програм та іноді виникаючих суперечок, наприклад, про монтажний стик двох планів, раптом з’ясовується, що, виявляється, великий концерт можна зняти й однією камерою в напівтемному залі, якщо у камери є трансфокатор. Я особисто такий концерт бачила на УТ-1. А раз і так «покатить», то що там обговорювати?
Але хто-небудь коли-небудь повинен же подумати про те, що ТБ — це теж сфера обслуговування. І так само, як гастроном, хімчистка, перукарня, воно повинно існувати не тільки заради бізнесу його керівника, адміністрацій усіх рівнів і навіть не заради тих, хто там працює. А для тих, кому воно адресовано, кого повинно обслуговувати: відкрити блакитне вікно у світ обманутому, обкраденому народу, що не має можливості (фінансової чи територіальної) потрапити в театр, на концерт, на Канари, на Сейшели. І, їй-Богу, має право чути слова правди не тільки про сейшельське життя, чи про те, який авторитарний В. Путін, але й про своє власне. Невже дійсно не приходить у голову зробити інтерактивне опитування: хто з глядачів звичайно дивиться який канал? Боюся, що переможе, якщо по чесному, а не по готовому заздалегідь результаті, телебачення сусідньої держави. Одна порада: таке опитування (про телеканали України) краще одразу проводити на одному з каналів близького зарубіжжя, інакше багато громадян України проголосувати не зможуть, тому що просто не довідаються про опитування. Не знаю, як вас, а мене це ображає. І чи треба покривати з бюджетних грошей, тобто з грошей того ж самого населення, яке послугами конкретного телеканала не користується, його астрономічні борги? Якби хто-небудь запитав би в мене і таких, як я, чи хочу я внести свою частку на сплату боргу УТ-1? Я особисто не хочу. У ЖЕКу, у перукарні, у гастрономі я чомусь не хочу сплачувати за послуги, якщо мені відмовляються їх надавати. Наслухалася про ринок...
До речі, багато хто з робітників, які стоять на ринках, інженерів, вчених мене легко зрозуміють і можуть розповісти свої, дуже схожі історії про свої організації й установи: про їхнє акціонування, приватизацію, здачі в оренду, скорочення і т.д., і т.п.
Всі проблеми «непрофесіоналізму» лежать у сфері політики й економіки. І це очевидно. І не тільки проблеми журналістики. А науки? А техніки? А спорту?
Хоча, хто знає, адже хтось повинний почати витягати сам себе, як Мюнхаузен за волосся. Чому не телебачення?
Звичайно ж, нам потрібно перетворити державне телебачення в громадське. Тільки не за московським варіантом. І заради Бога, не треба для цього розробляти свої особливі національні моделі! Тому що в такому випадку з цих проектів обов’язково будуть стирчати чиїсь довгі вуха чи хвости. Є у світі моделі, розроблені до нас, відпрацьовані, перевірені роками практики. Вже минуло два роки, як фонд Конрада Аденауера в Україні проводив семінар, де досить докладно розповідали про громадське телебачення Німеччини. Здається, ця модель більш за інші підійшла б Україні, адже в Німеччині вона була прийнята після величезної поразки країни в Другій світовій війні, коли німецькому народу потрібно було позбуватися від моделі тоталітарної, гітлерівської держави, знищеної війною. Позбуватися у тому числі й в психології своїх громадян, а не тільки в державній системі.
Є інші країни й інші моделі. Скільки років буде відкладатися створення в Україні суспільного телебачення, стільки ж років ми будемо говорити про проблеми зі свободою слова в Україні, а, отже, і про проблеми з нашими правами на вільне вираження поглядів. «Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів» (підкреслено мною). Це Стаття 10 (1) Розділу 1 (1) Конвенції про захист прав людини й основних свобод. Конвенції, разом із Протоколами до неї №1, №4 і №7, ратифікованої Україною 11.09.1997 року і, наскільки мені відомо, дотепер не опублікованої ані окремою брошурою, ані у відкритій пресі. Напевно, тому, що дуже багато прав і свобод вона гарантує громадянам демократичних країн, що ратифікували Конвенцію, про які нам (як, мабуть, вважають наші влади) краще і не здогадуватися.
