Схід — Захід:

Хочу через вашу газету звернутися до мешканців прекрасного Львова і сказати, що я і моя родина повністю підтримуємо галичан в їхній боротьбі проти русифікації і, по-друге, що не все так погано в нашому домі. Я багато разів бувала у Львові, дуже люблю це місто і взагалі Західну Україну. Уперше потрапила туди, коли закінчила інститут, влаштувалася на роботу і в перші свої відрядження поїхала в Мукачеве, Коломию, Івано-Франківськ, Львів. Я була зачарована цим краєм, відчула різницю, порівняння із Центральною Україною, де споконвіку жили мої прадіди з батьківського боку і з Півднем, звідки родом моя мама, було на користь Західної України. Висока культура побуту, краса будинків, подвір’я; якщо маленьке містечко, то це містечко, а не велике село. Сподобалась поведінка людей, де цінується ввічливість, стриманість, уміння мати пристойний вигляд у всьому. Навіть більше скажу, — коли я їздила за кордон, то склалося враження, що якби вся наша Україна була така, як Західна, то нас більше поважали б у світі і жили б ми пристойніше, не тільки в матеріальному плані.

Сьогодні ми вдячні Західній Україні за те, що маємо свою державу. Проте що не задовольняє їх, не задовольняє і нас. Обкрадена, злиденна Україна викликає обурення, відчай. Я розумію бажання західних українців отримати автономію, хоч не підтримую його. Коли нещодавно я заговорила на цю тему зі своїм сином, то його реакція була такою різкою, що я навіть злякалася (саме в цей момент ми їхали на дачу, він сидів за кермом). Син схвильовано казав: «Не треба розгойдувати човна, про автономію навіть чути не хочу! Завжди ми, українці, тільки-но чогось досягнемо, починаємо сварку. Ми тут, у Києві, віддаємо своїх дітей в українські садочки, школи, я і «Інтер» не дивлюсь, голосуємо так, як західники. Лазаренки підуть, а ми залишимось на цій землі і приведемо її до процвітання».

Я і мій чоловік і школу, і інститут закінчували російською мовою, але з 90-х років я перевела свою сім’ю на українську мову. Скрізь, на роботі, в магазині, і транспорті намагаюсь розмовляти українською. Я робила все, від себе залежне, аби наш онук не просто розмовляв українською, а щоб наша мова для нього була рідною, наймилішою.

Моя подруга, родом із Херсона, від якої я слова українською мовою ніколи не чула, з 90-х років перейшла на українську, хоч їй нелегко було це зробити. А після того, як її співробітниця, із сім’ї кагебістів, висловила своє незадоволення тим, що Жанна розмовляє українською (раптом!), моя подруга пообіцяла, що вона слова російською більше не скаже. І дотримується свого слова завжди. Ще одна моя подруга — із сім’ї номенклатурних працівників, чоловік її із сім’ї розвідників- нелегалів, які працювали в Америці, виховала свого сина патріотом України. Цього року він закінчив українську школу в центрі Києва і вступив на історичний факультет університету. Вона мені сказала: «Єдине, що я могла зробити в цій ситуації для України, це виховати свого сина патріотом!»

Коли західні українці відвідують Київ, усього цього ще не видно, але думаю, коли збереться критична маса таких явищ, відбудуться якісні зміни, українізація стане помітнішою.

На жаль, я можу навести і негативні приклади, але не за ними майбутнє.

Правильно роблять галичани, що не схиляють голову перед обставинами, а рішуче відстоюють свої права на рідну мову, релігію, звичаї, традиції. І коли я читаю відгуки на ці події наших відомих митців — Рибчинського, Мозгового, мені соромно за них. Про яку демократію стосовно Росії ви, панове, торочите? Про демократію ведуть мову із демократичним народом. Росіяни до демократів ніколи не належали і не належать. Ось у травні я була в Харкові і мені одна харків’янка-росіянка, яка багато років живе в цьому місті (до речі, працівник культури) з гордістю розповідала, як вона «швырнула» телефонну трубку своєму співробітникові за те, що посмів заговорити з нею українською! А в 90- х роках російські «демократи» писали на парканах у Латвії: «Русским — Ригу, гансам — фигу» (гансами вони називають латишів, як хохлами — українців, чурками — азербайджанців тощо). Оце демократія по-російськи.

У дні, коли на півночі Росії сталась катастрофа з підводним човном, я була страшенно вражена, коли російський кореспондент повідомив, що у високих кабінетах російської армії і флоту адмірали жартують: «Ничего, мамки новых нарожают». Такого цинічного й жахливого вислову за все своє життя ніколи не чула. А ви про демократію!

Тому ще раз хочу привітати і підтримати львів’ян, побажати їм здоров’я і Божої ласки в створенні прекрасного, європейського, шляхетного, демократичного, але тільки з українським шармом Львова.